Бізнесмен і філантроп Віктор Пінчук наприкінці 2016 року опублікував у впливовому американському виданні The Wall Street Journal доволі резонансну статтю. Текст під назвою «Україна має піти на болючі компроміси заради миру з Росією» викликав бурю різноманітних емоцій та коментарів, найхарактернішими з яких були здивування, обурення і навіть визнання слушності його тез. Фактично, організатор щорічних форумів YES (Yalta European Strategy) й українських ланч-конференцій під час Усесвітнього економічного форуму в Давосі запропонував пожертвувати європейським та євроатлантичним майбутнім України заради примарного миру з РФ.
Поступки заради поступу
Поштовхом до написання статті стала стурбованість багатьох українців через зміну зовнішньополітичного курсу президентської адміністрації США, яку ось-ось має очолити республіканець Дональд Трамп. Окрім обіцянок «зробити Америку знову великою», новий лідер анонсував і налагодження відносин із РФ, які геть зіпсувалися за часів правління такого «голуба миру», як демократ Барак Обама. Останній раніше тішився, що «перезавантажив» дипломатичні стосунки з Москвою, та на прощання увів нові санкції проти Росії і наказав вислати з країни 35 російських дипломатів.
Не менше за це українців турбує зміна влади в Європі. 2017 року там гряде низка президентських і парламентських виборів, зокрема у Франції, Німеччині й Нідерландах. А це може змінити політичний ландшафт Старого Світу. Насамперед через дедалі більшу підтримку ліво- і правопопулістських сил, які виступають проти закостенілого традиційного істеблішменту та небезпідставно вважаються платними «друзями Кремля», виступаючи за діалог із ним і навіть за скасування санкційного тиску ЄС.
На проросійськість страждають не лише тамтешні політичні маргінали з «путінського Інтернаціоналу». За поступову нормалізацію відносин з Росією виступають і солідні французькі республіканці, і не менш поважні німецькі соціал-демократи. А це, на хвилиночку, представники країн-учасниць нормандського формату. За такого геополітичного розкладу Україні, звісно, буде складніше відстоювати свою позицію, коли зусібіч її підштовхуватимуть до діалогу й замирення з Росією на її ж, Росії, умовах.
Цю стурбованість суспільства, схоже, поділяє і сам Пінчук, але водночас закликає співвітчизників враховувати нові обставини на Заході. Нині замість закликів про допомогу українцям слід «адаптуватися до нової реальності й допомогти нашим міжнародним друзям допомагати нам». Посприяти цьому процесові може нова адміністрація у Вашинґтоні.
При цьому Пінчук не уникає таких слів, як «анексія», «сепаратистський рух, «російське вторгнення» та визнає, що Україна має обирати власний шлях, захищати свою територіальну цілісність і будувати успішну державу. У рамках Мінських домовленостей свої зобов’язання має виконати і Москва: забезпечити режим припинення вогню, вивести бойовиків та важке озброєння.
Однак усе це, за словами олігарха, має стати частиною ширшої картини, в якій Україна має піти на ті самі болючі компроміси. Те, що він пропонує бодай на рівні ідей, вражає та шокує. По-перше, Пінчук закликає розглянути можливість тимчасової відмови від членства в ЄС у найближчому майбутньому. Байдуже, що цей пункт прописаний у національному законодавстві як стратегічна мета держави (положення про це не «вичистила» з тексту навіть проросійська Партія регіонів). Натомість Україні запропоновано роль такого собі привілейованого партнера ЄС, який будує Європу в себе вдома, а про повноправне членство може помріяти «через роки, через віки».
Цікава ідея для громадян країни, які кров’ю вибороли своє право на європейське майбутнє. Тим більше, 2013 року у коментарі виданню Financial Times Пінчук заявляв, що люди на Майдані змусили його задуматися про власну відповідальність як бізнесмена і громадянина. Він дуже пишався силою громадянського суспільства і розповідав про «величезний оптимізм щодо майбутнього нашої країни».
Ще раніше, 2006 року, цей бізнесмен та громадянин на сторінках The New York Times переконував західну аудиторію в тому, що зближення України з ЄС є тим проектом, який може об’єднати суспільство і підганятиме політичні еліти здійснювати болючі (от знову це слово!), але необхідні реформи. Мати процвітаючого, демократичного сусіда – в інтересах ЄС, запевняв тоді Пінчук.
Нині ж він опортуністично пропонує пожертвувати цим самим майбутнім, аби замирити агресора, а заразом і законсервувати злегка причепурену кланово-олігархічну систему. Її представники опанували західну риторику, відбілили підмочену репутацію, сформували коло лояльних експертів та лобістів, заробили славу меценатів і виховали єврооптимістичну молодь, проте самі вони так і залишилися носіями шахраюватої пострадянської «культури».
По-друге, формально визнаючи Крим частиною України, яка має бути їй повернута, Пінчук твердить, що тема анексованого півострова не має стати завадою на шляху до рішення, котре покладе край війні на Сході на прийнятних (але для кого?) умовах. Фактично, він пропонує українцям забути про Крим, аби не дратувати РФ, яка, наче мантру, повторює, що «питання закрите».
На його повернення можна сподіватися у кращому разі за 15-20 років, коли Україна стабілізує інфраструктуру, сферу соціального захисту й фінансову систему. Одним словом, Крим повернеться, коли в Україні просто стане жити краще, ніж у РФ. Тоді кримчани самі захочуть возз’єднатися з Україною, як це колись зробили східні та західні німці.
Це доволі популярна теза. Її сповідували на початку окупації Криму і політичні лідери Майдану, які не вірили, що «Кримська весна» – це насправді й надовго. Такого підходу нині дотримуються деякі російські ліберали на зразок письменника Бориса Акуніна: «Це буде залежати від того, чи вдасться Україні побудувати нормальну модель існування. Щойно це відбудеться, думаю, вони (кримчани) захочуть бути тут. Так воно завжди і буває. Люди хочуть жити там, де жити краще, цікавіше, зручніше тощо».
Ось такий нехитрий рецепт деокупації, з яким, щоправда, не погодяться наші громадяни ні на півострові, ні на материку. На «план Пінчука» дуже гостро відреагував лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, назвавши болючий компроміс запрошенням до капітуляції та знищенням української державності власними руками. Тому забалакати, відкласти у довгу шухляду чи винести за дужки тему Криму не вдасться. Те, що вкрадено, має бути повернуто, винуватець – покараний, а міжнародне право і територіальна цілісність України – відновлені.
Примара нового «Будапешта»
По-третє, місцеві вибори на Донбасі. Вільне та справедливе волевиявлення апріорі неможливе, допоки там не буде дотримано режиму тиші й Україна не отримає повного контролю над кордоном із РФ. Однак, як пише Пінчук, нам, можливо, доведеться переглянути цю істину й погодитися на проведення виборів на тимчасово окупованих територіях. Це ще один компроміс, на який варто піти заради мирного об’єднання України і порятунку тисяч життів.
У принципі, й тут бізнесмен і, не забуваймо, громадянин мислить у нормандському фарватері. Європейські перемовники вже давно схиляють Україну до виборів на Донбасі під дуже умовним контролем Києва та символічним «омофором» ОБСЄ. Обіцянка закрити кордон із РФ, відповідно до положень «Мінська-2», має бути виконана лише після проведення виборів.
Де-факто, це означатиме легалізацію бойовиків, яких під дулами автоматів переоберуть уже за українським законодавством і зроблять формальною стороною прямих переговорів з Києвом, хоч при цьому захарченки і плотницькі надалі залишатимуться маріонетками кремлівських ляльководів. Таким чином міждержавний, нехай і неоголошений конфлікт переведуть у розряд внутрішнього і практично вирішеного. Захід полегшено зітхне і вважатиме свою місію виконаною, РФ удаватиме із себе посередника, а Україна із труднощами «перетравлюватиме» анклав з амністованими бойовиками.
Ну і по-четверте. Слідом за відмовою вступу в ЄС Пінчук пропонує українцям забути і про НАТО у близькій чи середньостроковій перспективі, що знову-таки прямо суперечить Закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Невже заради миру в Україні можна поступитися й цим, аби не дратувати Москву і не провокувати міжнародну кризу небачених масштабів? Але хіба так не було після Бухарестського саміту НАТО 2008 року, коли Україні та Грузії не надали Плану дій щодо членства в Альянсі, хоча зауважили, що двері для них відчинені? Це зовсім не завадило РФ того ж року напасти на Грузію, окупувати 20% її території та визнати самопроголошені Абхазію та Південну Осетію.
В обмін на нейтралітет Пінчук пропонує надати Україні гарантії безпеки та покликається на невдалий досвід Будапештського меморандуму, який порушила РФ. Новий же документ має бути реалістичним і деталізованим. Водночас Україна повинна дати зрозуміти, що вона згідна на поступове зняття західних санкцій проти РФ у міру того, як рухатиметься мирний процес.
Себто замість затягування санкційного зашморгу, який стримуватиме наміри сп’янілого від крові російського ведмедя, український філантроп закликає послаблювати тиск та задобрювати агресора. А РФ саме цього й чекає, адже без доступу до західних кредитів і технологій її внутрішні резерви та можливості вичерпуються. Хоч би як росіяни приндилися, санкції діють. Інакше Москва так не боролась би на всіх світових майданчиках за їх скасування.
Показовий і фінал статті Пінчука, в якій він зробив реверанс у бік Трампа, нагадавши, як той 2015 року в режимі відеоконференції виступав на форумі YES, засвідчував велику повагу Україні та шкодував, що українці не отримують тієї підтримки, на яку заслуговують. І буцімто саме ця симпатія до нас новообраного президента США може стати основною для змістовних переговорів, угод і, зрештою, мирного врегулювання.
Щемлива згадка про виступ Трампа не випадкова і, найпевніше, адресована саме новій адміністрації у Вашинґтоні, з якою Пінчук прагне навести мости після того, як не зіграла його ставка на Гілларі Клінтон (бізнесмен щедро фінансував Фонд Клінтонів). Себто він знову, як під час Майдану, працює на експорт, демонструючи західному світу конструктивність і прагматизм.
З іншого боку, тези його статті викликали внутрішню дискусію в Україні, яку, схоже, вкотре промацують на готовність до болючих компромісів. А їх, зазначимо, проголошують не тільки Пінчук та одіозний Віктор Медведчук. «Пінчук озвучив не “пропутінські” думки. Він озвучив те, що в кулуарах – і не лише в кулуарах – обговорюють саме західні політики», – написав політтехнолог Кость Бондаренко. Чули ж ми вже і про «план Мореля», і про «план Штайнмайєра» (зміни до Конституції, особливий статус ОРДЛО на постійній основі, місцеві вибори, виведення найманців, узяття кордону під контроль), який ватажки бойовиків вважають розумним.
А нещодавно німецький таблоїд Bild повідомив про «план Кіссінджера», який розробляє для Трампа колишній держсекретар США, один з авторів політики «розрядки», лауреат Нобелівської премії миру та, крім того, іноземний член Російської академії наук і почесний доктор Дипломатичної академії МЗС РФ. Він нібито передбачає не лише зняття санкцій з Москви, але й визнання її права на сфери впливу в Україні, Білорусі, Грузії та Казахстані.
Як компенсацію Україна отримає план політичного й економічного розвитку. Вона має стати мостом, а не заставою між Росією і НАТО. РФ має гарантувати безпеку на українському Сході. Захід же, своєю чергою, негласно визнає анексію Криму і не робитиме з цього проблеми. Потенційну участь Генрі Кіссінджера у відновленні американсько-російських відносин уже привітали у Кремлі. Ще раніше про «фінляндизацію» України говорив інший гуру світової геополітики Збіґнєв Бжезінський.
Але де гарантії того, що РФ виконуватиме ці домовленості й дасть спокій навіть нейтральній і позаблоковій Україні? На які компроміси готова піти Москва? Якщо вона порушила «Будапешт-1», то що їй вартує знехтувати умовним «Будапештом-2»? Особливості російської договороздатності ще у ХІХ столітті дуже точно охарактеризував німецький канцлер Отто фон Бісмарк, сказавши, що «угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані». І відтоді мало що змінилося.
Тривожна тенденція
Утім, не Пінчуком єдиними. Розлогим і, сказати б, програмним текстом «Розмінна монета чи поле бою: що буде з Україною в 2017 році?» розродився на сайті «Апостроф» колишній дипломат, а нині голова правління Міжнародного центру перспективних досліджень Василь Філіпчук. Автор пропонує «припинити євроатлантичну тріскотню» і погодитися на «суверенітет взамін за нейтральність».
Його план кроків до миру узагалі феєричний. Ясна річ, позаблоковість України в обмін на безпекові гарантії США і РФ. Зона вільної торгівлі від Лісабона до Владивостока (про це говорить й олігарх Дмитро Фірташ в інтерв’ю порталові «Украина.ру»). Нова європейська архітектура безпеки, формальний український суверенітет над Севастополем і передача «нового Гонконгу» з військовою базою в оренду РФ на 99 років. Подвійний українсько-російський суверенітет над Кримом і референдум про його статус через 20 років.
Нормалізація відносин з Москвою (включно з відновленням військово-технічної співпраці!) через примирення за європейським зразком, пролонгація «Великого договору» про дружбу, співробітництво і партнерство. Зняття енергетичних «подразників» у стосунках з РФ, зокрема доступ росіян до участі у приватизації нашої газотранспортної системи. І, як бонус, виведення з Донбасу російських агентів впливу, на знак доброї волі України – зміни до Конституції з максимально широкими правами для регіонів. Терористів, які не залишать Схід до визначеного часу, знищуватимуть без переговорів.
Дедалі регулярніша поява подібних «візіонерських» текстів свідчить про їхню невипадковість. Почастішали й інспіровані заклики до відновлення економічних зв’язків з РФ у дусі «Полтавская область молит Киев о дружбе с Россией». Спочатку їх продукують третьорядні видання, потім підхоплюють нібито серйозніші медіа, а далі щосили розганяють російські засоби масової дезінформації.
Це вже небезпечна тенденція, коли під різними соусами і на різних майданчиках просувають ідеї геополітичного розміну сфер впливу й мирного врегулювання «української кризи». Так, Україна прагне миру, але не миру за всяку ціну. Тим паче, на тих умовах, які їй пропонують західні дипломати, російські «миротворці» чи «прагматичні» українські філантропи й експерти. Бо це план поразки і капітуляції, а не «вистражданий» ними болючий компроміс.