Від часу відновлення незалежності України правлячі еліти постійно демонстрували віктимну поведінку. Незбагненний ірраціональний потяг до пацифізму й тотальне роззброєння чомусь подавалися як велике зовнішньополітичне досягнення і внесок держави у справу глобальної безпеки. У погоні за статусом нейтральної і дуже миролюбної країни українські політичні еліти забули і про історичні уроки, і про реальність.
На початку грудня прийнято згадувати про один з найбезглуздіших і нікчемних міжнародно-правових актів – Будапештський меморандум. Утім, цей документ – лише вершина айсбергу позбавленої логіки та здорового глузду діяльності тодішньої української влади. Відмова України від ядерного статусу – значною мірою вимушений крок. Однак разом з відмовою від ядерної зброї вирішили позбутися і ракет великої дальності, і стратегічної авіації. Хвиля пацифізму, яка накрила українські правлячі кола, з початку 90-х років, залишила державу без сучасної наступальної зброї перед майбутнім російським вторгненням.
Ліквідація наступальної зброї, якої зараз так не вистачає Україні, зайняла близько 10 років. Якщо з приводу знищення ядерної зброї на Київ чинився серйозний тиск з боку США і Росії, то на цей крок наше політичне керівництво пішло радше з власної ініціативи. Можливості зберегти принаймні частину ракет з дальністю польоту до 2500–3500 км чи якусь кількість стратегічної авіації були. Та в Україні вирішили, що ядерного роззброєння недостатньо. Потрібно відмовлятися і від іншої зброї. У Вашингтоні й Москві лише вітали такий жест доброї волі.
У 1996–1999 роках Україна ліквідувала 29 стратегічних літаків-ракетоносців (10 Ту-160, 19 Ту-95МС) і 487 крилатих ракет Х-55. У 1999–2000 роках наша держава передала Росії 8 Ту-160, 3 Ту-95МС і 581 крилату ракету Х-55 як частину сплати українського боргу за поставлений природний газ. У 2000 році Україна віддала Росії 386 ракет типу Х-22. У 2002–2006 роках на авіабазах у Миколаєві, Полтаві, Прилуках та Білій Церкві було ліквідовано 60 Ту-22М (43 Ту-22М3 та 17 Ту-22М2), що перебували на озброєнні ВПС й авіації ВМC України. На авіабазі Озерне під Житомиром було знищено 423 авіаційні крилаті ракети Х-22, які могли вражати цілі на відстані до 300 км. А 27 січня 2006 року на авіабазі «Полтава» відбулася показова утилізація останнього – шістдесятого – стратегічного бомбардувальника-ракетоносця Ту-22М3.
Україну на світових майданчиках часто ставили у приклад як державу, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї. Вважалося, що це стане стимулом для інших країн і підштовхне їх до роззброєння. Щоправда, охочих йти українським шляхом чомусь не виявилося. Україна самотньо крокувала шляхом скорочення армії, забувши про гіркі уроки власної історії та не помічаючи зовнішніх загроз.
Політику України у сфері забезпечення національної безпеки з часу проголошення незалежності можна назвати віктимною. Це поведінка потенційної жертви, яка робить усе, щоб спокусити агресора на вторгнення. Створює такі умови, які підштовхують загарбника до нападу. Легковажить досвідом минулого і подіями сучасного. Не звертає уваги на процеси, які відбуваються в сусідній країні та світі. Постійно скорочує видатки на свою оборону, стаючи привабливою ціллю для нападу.
Курс на роззброєння, який розпочався з часу проголошення незалежності, не спричинив багато внутрішніх проблем для української влади. Хоча він був, зокрема, відображенням неефективної роботи, корупції і простого небажання розвивати власні Збройні Сили. Зубожілому й наївному суспільству завжди можна було пояснити, що краще витратити гроші на пенсії, пільги та соціалку, ніж фінансувати розробку ракет та виробництво зброї. Коли в державному бюджеті не вистачає грошей на оплату газу, завжди легше знайти виправдання, чому українські пілоти не піднімаються в повітря на своїх літаках. Процес знищення стратегічної військової авіації взагалі можна подати як святковий і урочистий. Що й робилося за участі міжнародних партнерів. А оскільки велика частина народу перебувала в полоні міфів про «братній російський народ», владі навіть не потрібно було особливо напружуватися, щоб виправдати передачу Росії крилатих ракет чи стратегічних бомбардувальників.
Будапештський меморандум, ліквідація стратегічної військової авіації та відмова від ракет, здатних вражати цілі на відстані до кількох тисяч кілометрів, – усе це могло відбуватися лише з країною, керівництво якої неадекватно сприймає дійсність та ігнорує очевидні факти. Дивно сприймається бажання держави, яка не раз втрачала свою незалежність через відсутність власної армії й агресію сусідів, роззброїтися. Неможливо за допомогою логіки і здорового глузду пояснити прагнення політичних еліт нації, яка зазнала жахів геноциду і масового знищення, зробити пацифізм і нейтралітет основою міжнародної політики і позиціонування себе у світі.
А як можна було ігнорувати реваншистські настрої Москви відродити імперію, які були помітні навіть у 1990-х роках? І це були не поодинокі заяви російських політиків-марґіналів. У травні 1992 року Верховна Рада РФ (зараз Дума) зробила офіційну заяву, що акт про передачу Криму Україні не має юридичної сили. Тоді ж почалося втручання у внутрішні справи України і підбурювання керівництва Автономної Республіки Крим до непокори Києву. У липні 1993 року Верховна Рада країни-агресора ухвалила рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. У вересні 1993 року Україна втратила більшу частину Чорноморського флоту внаслідок підписаних під тиском Кремля Масандрівських угод. А ще було затягування з визнанням державного кордону з боку Москви, постійні заяви російських політиків, які ставили під сумнів суверенітет і територіальну цілісність України, тиск і погрози.
Не потрібно бути видатним аналітиком, щоб не розуміти небезпеку, яку несе для України існування російської імперії в будь-яких її формах. Та складається враження, що Україною тоді керували люди, далекі від реальності. Вони полінувалися навіть вивчити історію свого народу й дізнатися, до чого призводили ілюзії про мир, пацифізм, відмова від власної армії у XX столітті. Мати поруч сусіда, який не раз забирав твою незалежність, який знищив мільйони українців, постійно ставив під сумнів право на твоє існування, і не вжити заходів для власної безпеки в майбутньому – це тактика самогубця. Нейтралітет і роззброєння не врятують від серійного вбивці, не розчулять його серце. Але точно спровокують на новий акт агресії. Якби Ізраїлем після проголошення незалежності в 1948 році управляли політики, схожі на українських зразка 1990-х, він би давно втратив суверенітет.
Україна за всю свою історію ніколи не мала імперських амбіцій і не загрожувала існуванню інших держав. Але, навіть ще не здобувши незалежності, ми навіщось почали доводити всьому світу свою миролюбність та нейтралітет. Демонструвати готовність на унікальні жести доброї волі. У Декларації про державний суверенітет 1990 року йшлося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Дивні зобов’язання для країни, яка ще не здобула свободу і колись втратила її внаслідок зовнішньої агресії.
Якщо комусь напередодні розпаду СРСР і було потрібно доводити свою здатність бути адекватним учасником світового співтовариства, то тільки Росії. Це Москва мала б брати на себе зобов’язання бути миролюбною, дотримуватися міжнародного права і відмовитися від ядерної зброї. Але пацифізм – це точно не те, що було потрібне передусім нації, яка намагається відродити свій суверенітет після століть бездержавності.