Нещодавно в рамках вивчення історії Української революції 1917–1921 років разом зі студентами автор цих рядків обговорював постать гетьмана Павла Скоропадського. І, зважаючи на важливість світоглядних основ у діяльності як гетьмана, так і його опонентів, вирішив розпитати, як студенти розуміють поняття, яке відображає ідейні засади політики Скоропадського, – «консерватизм»? Відповіді були в дечому прогнозовані і продемонстрували куди загальнішу проблему – консерватизм у сучасній (і не тільки) Україні асоціюється у кращому випадку з механічним збереженням чинного порядку, у гіршому – з небажанням будь-що змінювати або консервацією продуктів на зиму.
Навіть блискучі й проникливі публіцисти, такі як Павло Казарін, зводять консерватизм до міфу про втрачений «золотий вік», «скрєп» і боротьби з ЛГБТ. Що приводить до прямих порівнянь якщо не з Росією Путіна, то з орбанівською Угорщиною. Мовляв, ось ваш консерватизм – мракобісся, антидемократизм, євроскептицизм і порушення прав людини. Вважати так – означає категорично не розуміти, що таке консерватизм. Зокрема, чому російський режим не має з ним нічого спільного.
Чим ж тоді є консерватизм? Відповідь на це запитання може бути вкрай різною, адже форми консервативного мислення суттєво різняться залежно від місця та часу їхньої появи і викликів, на які їм доводилось відповідати. Попри загальне падіння інтересу в українського суспільства і видавців до так званих «великих ідей» в останні десятиліття, можливості знайти відповіді на це запитання український читач має. Ще наприкінці 1990-х вийшла друком антологія «Консерватизм: Консервативна традиція політичного мислення від Едмунда Берка до Марґарет Тетчер» (друге видання – 2008 рік), що пропонує широкий вибір текстів для ознайомлення. Втім, обсяг книжки (820 сторінок) та складність багатьох текстів для пересічного читача навряд чи сильно посприяли популяризації консерватизму в Україні саме на масовому рівні, попри безсумнівну вартісність цього видання для фахівців. Куди більше шансів пояснити нефахівцю, що ж таке той консерватизм, має невеличка (176 сторінок) книжка, ймовірно, найвидатнішого британського консервативного філософа ХХ ст. сера Роджера Скрутона – «Консерватизм. Запрошення до великої традиції», яка нещодавно вийшла друком у видавництві «Наш Формат» у перекладі Катерини Диси.
Ця книжка не є «консерватизмом для початківців» і потребує наявності базових уявлень з історії, політології та філософії. Проте для будь-якої освіченої людини це видання досить простими словами переконливо демонструє хибність багатьох усталених упереджень про консерватизм.
Перше і найголовніше – Скрутон на численних прикладах з історії британського, американського і подекуди французького та німецького консерватизму чітко показує, що консерватизм як політична філософія – це не про заперечення змін, а про їхній характер. Відомим є вислів основоположника модерного консерватизму Едмунда Берка, що треба «змінювати заради збереження». Тобто зміни потрібно впроваджувати, але лише коли вони дійсно продумані та необхідні, а водночас не загрожують зруйнувати основи спільноти. На сторінках книжки Скрутон відстежує, що здоровий консерватизм ще від своїх інтелектуальних витоків у XVIII ст. дивився в майбутнє не менше, ніж у минуле, намагаючись творити між ними гармонійний зв`язок. Ті ж, хто намагався повернути стрілку годинника назад, у минуле, – як Жозеф де Местр – ставали вже не консерваторами, а реакціонерами. Тому консерватизм – це не про міфічну «золоту добу» і повернення в Середні віки чи ще кудись. Консерватизм – це про гармонійне поєднання минулого, теперішнього і майбутнього. Адже суспільство (слово Берку) «є союзом між мертвими, живими та ненародженими». І обов’язок кожного покоління – зберегти та розвинути все вартісне, створене предками, щоб залишити надійний фундамент своїм нащадкам.
Теза, якою Скрутон розпочинає книжку, – ідеї мають значення. Скільки б апологети різних варіацій «кінця історії» не проголошували кінець «великих ідей», події ХХІ ст. чи навіть одного лиш 2022 року переконливо демонструють іншу реальність – деструктивні ідеї, такі як російська форма фашизму, все ще є загрозою для цивілізованого світу. Водночас будь-яка спільнота, зокрема національна, потребує ідей для обґрунтування й пояснення власних основ. Такі основи в українському випадку пропонує не лише націоналізм, але й консерватизм із його апеляцією до традицій суспільства та різних груп всередині нього.
Описуючи консерватизм як світогляд, що формується спонтанно, а не шляхом творення абстрактних ідейних конструкцій, Скрутон з допомогою давніших консервативних мислителів вказує на важливість різного типу спільнот – від нації до сім’ї. Тут натрапляємо на ключову розбіжність між консерватизмом і радикальнішими формами націоналізму, наприклад, його донцовською інтегральною формою. Для останньої нація є абсолютною цінністю, інтересам якої підпорядковується все та всі. Натомість для консерваторів не менше значення має те, що Берк називав «малими загонами» – сім’я, близьке оточення, клуби за інтересами. Тобто ті структури, які дають відчуття тяглості, формують довіру, свободу, а водночас почуття відповідальності. Коли йдеться про протистояння російській загрозі, ключовою мотивацією є не тільки порятунок держави в усіх її кордонах чи нації загалом. Не менш важливою спонукою є порятунок власної родини, села чи міста, порятунок усіх, хто нам близький і творить звичний нам довколишній світ.
Консерватизм, на противагу іншим ідеологіям, намагається віднаходити баланс між особистим та колективним, між «я» та «ми». У цьому сенсі найзапеклішими ворогами консерватизму є ті ідеї та втілювані ними політичні режими, які загрожують поглинути особисту свободу громадянина, зруйнувати його «малі загони» та перетворити на знеособлений гвинтик державної машини. Уже на цьому прикладі зрозуміло, що консерватизм і путінська Росія не мають нічого спільного.
Скільки б консерватизм хибно не уявляли як ворога свободи, його головні опоненти – це соціалізм, комунізм, фашизм тощо. Але не лібералізм. Роджер Скрутон демонструє, що лібералізм і консерватизм насправді мають спільні витоки в добу Просвітництва. Обидві ідеї визнавали особисту свободу як основну політичну цінність. Консерватори й сьогодні це роблять, чого не скажеш про багатьох лібералів. Адже у другій половині ХХ ст., а особливо у ХХІ ст. класичний лібералізм XVIII і XIX ст. з його захистом індивідуальних свобод від «опіки» держави став частиною консервативного дискурсу. Тоді як більшість нинішніх лібералів (хоча й не всі) – це апологети державного втручання заради створення «правильного», «прогресивного» суспільства. Такий стан справ породжує парадокс – чимало мислителів минулого зараховують до лав «своїх» і консерватори, і ліберали. Роджер Скрутон у «Консерватизмі» розглядає як консерваторів Адама Сміта, Фрідріха Гаєка, Хосе Ортеґу-і-Ґасета. Тимчасом знаменитий перуанський письменник та ліберальний інтелектуал Маріо Варґас Льйоса у книжці «Поклик племені», присвяченій його власним «іконам лібералізму», пише про цих мислителів вже як про лібералів. І Скрутон, і Льйоса мають на це підстави. Зрештою, хай скільки б Фрідріх Гаєк написав есеїв «Чому я не консерватор», але його протистояння на сторінках «Шляху до рабства» (нещодавно також видано українською) ідеям державного регулювання і втручання в «спонтанний порядок» життя індивідів у сучасному світі куди більше приваблює консерваторів, а не тих, хто нині зазвичай іменує себе лібералами.
Попри всі схожості, ліберали й консерватори колись таки відрізнялись більш суттєво. Скрутон виразно формулює цю відмінність: «Ліберали розглядали політичний порядок як такий, що випливає з особистої свободи; консерватори ж тлумачили особисту свободу як таку, що походить з політичного порядку». Дискусія про те, що є первинним – свобода чи порядок – це головна лінія поділу між консерваторами та лібералами. На сьогодні цю лінію правильніше окреслити так: що важливіше – права чи обов’язки? Консерватори, стверджували і стверджують, що людина від народження обтяжена обов’язками перед спільнотою, а права без обов’язків рано чи пізно призведуть суспільство чи державу до кризи і занепаду.
Важливий аспект консервативної думки, про який згадує Скрутон і який дуже актуальний для українських реалій, – змінюючи, варто враховувати специфіку суспільства, про що писав ще у своєму порівнянні Французької та Американської революцій Томас Джефферсон. Можна створити в Україні ще десяток НАБУ чи інших антикорупційних органів за зразком успішних держав, та без подолання причин корупції в самій спільноті користі з них буде все так же небагато. Жодні реформи не будуть ефективними без розуміння історії та специфіки конкретного суспільства. І навіть найкращі абстрактні ідеї виявляться безсилими та безрезультатними перед лицем реальності. Це в кращому разі. Бо, як показує приклад Французької революції кінця XVIII ст. (і не лише її), намагання втілити на практиці водночас лозунги свободи та рівності призводять до кривавого терору. Адже справжня свобода унеможливлює рівність (окрім рівності перед законом), а бодай видимість рівності неможлива без ґвалтовного придушення свободи. Українське суспільство, переживши катастрофу радянського комуністичного експерименту, мало б розуміти це особливо добре.
Протиставлення Американської та Французької революцій останньої чверті XVIII ст. не втратило актуальності донині бодай тому, що в наш час дедалі більше людей вірять у красиві, привабливі, але цілковито абстрактні ідеї. Наприклад, несвідомо чи свідомо наслідуючи ідею Просвітництва, що людський розум здатен створити ідеальний чи наближений до цього стану суспільний і політичний лад. Французька революційна Декларація прав людини і громадянина була спробою реалізувати абстрактні філософські ідеї, які не мали реального підґрунтя. Натомість Конституцію США та пов’язаний із нею Білль про права батьки-засновники США сприймали як намагання відновити та гарантувати давні права і привілеї, порушені британською короною.
На думку Скрутона, чи не найважливіший філософський внесок консерватизму полягає в такому: «[Консерватори] наголошували на тому, що нам, розумним істотам, потрібні звичаї та інститути, які мають ґрунтуватись на чомусь, окрім розуму, якщо ми хочемо, щоб розум використовувався для чогось доброго». Ми, українці, повинні як ніхто усвідомлювати це. Адже прагматичний розрахунок багатьом світовим політикам чи звичайним громадянам шепоче на вухо «біс із цією Україною, заради миру й стабільності у світі варто помиритись з Росією». На щастя, не лише холодний розум є рушієм вчинків індивідів та спільнот.
Українці мають власну традицію консервативного мислення, яка залишається недостатньо знаною в суспільстві. Хоча може запропонувати чимало корисного і доречного. Та перш ніж говорити про стан і перспективи консервативної ідеї в Україні, потрібно для початку бодай трішки розібратись зі сутністю цього явища. Навіть цей короткий огляд показує, що консерватизм для теперішнього і майбутнього України актуальний. Прагненням суспільства має бути не просто створити й захистити державу, а зробити так, щоб вони спільно, збалансовано й органічно розвивались. Як це бачили й розуміли консервативні мислителі різних епох, які рецепти пропонує консерватизм? Книжка Роджера Скрутона не дасть усіх відповідей, вона й не намагається. Але вона точно стане добрим початком для українських і симпатиків, і опонентів консерватизму. І одним, і іншим задля плідних та цивілізованих дискусій вартує розуміти, чим є, а чим не є консерватизм.