Що стається, коли дослідник, помилившись уже на самому початку в базових розрахунках, до останнього намагається вийти на правильне розв’язання задачі? Коли всі навколо знають, що у фіналі на них чекає неправильна відповідь, але чомусь не сміють залишити це видовище. Навіть тоді, коли той, будучи не в стані визнати свою помилку, влаштовує справжній цирк зі застосуванням неприпустимих маніпуляцій і відвертого обману, робить присутніх співучасниками і заручниками цієї брехні. Спостерігати за такими потугами – мала приємність. Час до часу доводиться переживати сором, співчуття, а в разі впертої непоступливості – навіть злість за втраченими часом, ресурсами і нервами.
Учасниками подібного шоу ось уже майже вісім років доводиться бути українцям. Все це сталося через те, що з різних причин і мотивів не вдалося розгледіти, що Революцію гідності, особливо постмайданні процеси, супроводжувала паралельна реальність, яку можна назвати олігархічною контрреволюцією. Коли потужні клани, розігруючи виставу, смикали через фінансові ниточки ляльками «лідерів опозиції», а насправді захищали непорушність своєї системи. Вони ж забезпечили й відповідну «кадрову» розстановку в державній ієрархії на наступну пʼятирічку. Повний успіх цій олігархічній контрреволюції забезпечило гробове мовчання навколо брехні про Майдан. І нездатність дати відповідь, хто ж насправді був тією третьою силою, яка провокувала нагнітання якнайбільшої напруги.
Брак серйозного аналізу цієї проблеми, а також відсутність результатів слідства вбивства Небесної сотні та кривавого місива на вулиці Грушевського, однозначно вказує на те, що в історії Революції гідності ще зарано ставити крапку. Нерозслідування злочинів проти Майдану робить майже всіх заручниками брехні і не дозволяє зробити правильних розрахунків у виробленні стратегії майбутнього. Бо в цій задачі вже початково закладено хибні розрахунки й існує надто багато невідомих. Не прописані справжні ролі окремих революціонерів, лідерів, партійних функціонерів та їхні звʼязки з олігархічними ляльководами. А життя показує, що це вкрай важливо.
Добре відомо, що кожного разу під час Майдану, коли революційний ентузіазм згасав і ситуація загрожувала патом, зʼявлялася якась невидима, але відчутна третя сила, що провокувала неймовірну ескалацію. Тоді всі губилися в здогадах, що це за сила? Дехто думав, що це американці хочуть нарешті довести справу до закономірного фіналу. Підозрювали росіян, які хочуть випалити напалмом все навколо Януковича, щоб у того не було шансу для відступу, хіба тільки в Росію. І чомусь майже ніхто не запідозрив олігархічні групи, які були найбільше зацікавлені в поваленні засилля сімʼї Януковича і збереженні своїх монопольних впливів в Україні.
Якщо прийняти цю крамольну версію як варіант, а це болісно і неприємно, то стає більш зрозумілим, чому таким фіаско в плані реформ і внутрішніх змін закінчилася Революція гідності. Чому олігархи не те що не втратили, а навіть укріпили свої позиції в Україні.
Мовчанка в цьому ключовому питанні перетворила традиційних гравців на українському політичному полі на прямих і непрямих заручників великої брехні. Сталося так, що, захищаючи невідрефлексований варіант Революції, тобто без урахування олігархічного втручання, навіть найбільші патріоти змушені опосередковано захищати олігархічну систему в Україні. Дуже часто тут спрацьовує не тільки якась матеріальна вигода, отримані «хлібні» посади, але й небажання зайвими підозрами девальвувати героїзм українців.
Часто справжні патріоти навіть не уявляють іншої моделі України, окрім сформованої за активної участі олігархату. Нова модель не тільки лякає їх втратою свого місця в суспільній ієрархії, але й багатьом із них загрожує опинитися поза грою. Багато з них через єдину свою заслугу – палкий патріотизм, але за відсутності відповідних кваліфікацій, можуть виявитися в нових обставинах зайвими і непотрібними. Тому й чіпляються усілякими способами за старе, а отже шкідливе й олігархічне. Саме ця категорія людей, прикриваючись старими заслугами, стає на заваді важливим суспільним змінам.
Олігархічним маніпуляторам було найлегше «підчепити» за слабке місце саме таких людей. Когось – через марнославство, інших – через винагороду і підкуп. А ще більше – залякуваннями, що Україна втратить суверенітет. Мовляв, без них Україна перестане бути незалежною й українською. Насправді ж це був тільки страх старих еліт виявитися непотрібними і втратити будь-який вплив на суспільство.
Саме тому тепер можна почути цілий хор звинувачень на адресу чинної влади з боку старих національно-патріотичних еліт, які десятиліттями не виконували своєї функції бути моральними авторитетами й суспільними контролерами за діями влади. У шати критиків нарядилися також вчорашні прем’єри, міністри, топ-чиновники і беззмінні політики, які десятиліттями брали участь у розграбуванні України та не допускали побудови справедливої правової системи. Вони напряму обслуговували олігархічні клани, входили до системи і виконували роль її сторожових псів.
Ще важче цим активним людям визнати, що вони помилилися, промахнулися в оцінці ситуації, піддалися ілюзіям і зробили ставку не на тих політиків, не на ті політичні сили. Тому й чути з кожного олігархічного каналу брудні словесні прокльони та залякування, жодне з яких не справдилося. Дивно, але ці люди проголошують себе ледве не монополістами щодо використання спадщини Революції гідності, і свого часу вони по-варварськи нею розпорядились. Насправді всі ці бенефіціари пролитої на Майдані крові мали б відповісти за те, що на повірку виявилися звичайними мародерами пам’яті героїв Майдану. Що завдяки цій крові отримали вигідні посади і заходилися набивати власні кишені. Що вступили у змову з олігархатом і застопорили майже всі демократичні зміни.
Тобто українці мають оцінювати діяльність Арсенія Яценюка, Віталія Кличка, Олександра Турчинова, Петра Порошенка, Юлії Тимошенко не за медійними картинками, створеними олігархічними медіа, а за їхніми ділами. А їхні справи радше волають про помсту до неба, ніж надаються для возведення їх у ранг позитивних героїв. На додаток, коли частина з них записалася в штатні захисники олігарха Ріната Ахметова, а Петро Порошенко опинився в одній «опозиційній» обоймі з ОПЗЖ і тим же Ахметовим, усі сумніви в тому, кому вони служили, відпали.
Навіть якщо припустити, що вказані персонажі мають право на реванш, то однаково їх потрібно запитати, а що саме вони хочуть зробити? Що виправити? Що продовжити? Здається, після здобутків теперішньої влади, які досягнуті більше всупереч, ніж завдяки вчорашній державно-політичній еліті, електоральні симпатії більше ніколи не виявляться на боці попередників. Їм або потрібно переформатуватися завдяки свіжим силам, або не мозолити очі й не дискредитувати ідею опозиції. Із цього випливає також висновок, що вчорашні еліти мають мінімальні шанси на повернення у владу. Єдине, що в їхній силі – це сповільнити хід реформ, напакостити у важливих починаннях і заморочити голови своїм прихильникам брехнею.
Опозиція, що опирається на обман і головною метою якої є за будь-яку ціну дорватися до влади, – приречена на неуспіх. Бо якщо тільки побіжно глянути на те, хто в Україні опозиція, то можна побачити гібрид коня і полохливої лані. Це і ультрапатріотичний у своїй риториці ПЄС, і проросійська ОПЗЖ, і хитра «Батьківщина» Юлії Тимошенко і навіть «Голос», який розщепився на політичні атоми. Замість конструктивного опонування владі, всі вони намагаються ловити собі душі прихильників на розбурхуванні колотнечі в суспільстві. Сіючи ненависть і з усіх сил перешкоджаючи консолідації суспільства. Вони не гребують брехнею, яка виявляється вже через кілька годин. Їхня тактика полягає в тому, щоб втопити противника у брудних звинуваченнях, не чекаючи від нього на пояснення. Щоб надати цій технології масовості, маніпулятори використовують як заручників тих, хто свого часу промовчав на брехню. Через марнославство і невизнання власних помилок опинився в ретроградному олігархічному таборі.
Замість резюме. Те, що Революція гідності здійснила неймовірний вплив на майбутнє України – беззаперечний факт. Як і те, що вона зробила можливою свого роду електоральну революцію в країні. В результаті якої з’явилася можливість змінювати країну без вогню і крові. Змінювати за безпосередньої участі народу України. І найголовніше – розпочати поступову зміну еліт. Вона відкрила нові ліфти для соціальної і політичної мобільності. Результати яких очевидні. Це і справжні фахівці на міністерських та урядових посадах: міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, міністр оборони Олексій Резніков, міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко та керівник «Нафтогазу України» Юрій Вітренко. Це і зменшення корупції та її практична відсутність на найвищому рівні. Це й серйозна боротьба проти олігархічної системи.
Тому будь-які заклики до повстання, протестів та масована інформаційна війна проти чинної влади, яка веде боротьбу з олігархатом, є нічим іншим, як спробою повторити старий сценарій і дати шанс кланово-олігархічній системі залишитися ще на десятиліття. Час зняти полуду з очей й обирати на чиєму ми боці.