Ця стаття – про потребу російсько-галицького примирення. Тобто про потребу примирення між галичанами українського та російського походження. Ворожнеча між нами має місцями глибоке коріння, але не можна жити тільки минулим.
На день сьогоднішній вороже ставлення до наших співгромадян російського походження є вже нелогічним, несправедливим, непорядним і нераціональним.
Для початку погодьмося з тим, що росіянами серед нас – тих, хто вважає себе галичанином руського походження – є всі ті, хто себе росіянином вважає. А тепер уявімо собі ситуацію, коли приязно налаштований росіянин, він же – мешканець Галичини у другому або й третьому поколінні, потрапляє у «патріотичну українську» компанію. Якщо він з міркувань коректності і доброзичливості говоритиме доброю українською і ніяк не виявлятиме свого відмінного походження, то що він найімовірніше почує в розмовах «серед своїх»? Без лайки на адресу «москалів» навряд чи обійдеться. Так і виходить, що тим нашим російським співгромадянам, які намагаються виявляти щодо нас лояльність і коректність, ми платимо чорною невдячністю і звичайним посполитим хамством.
Що їм залишається робити надалі, щоб уникнути таких прикростей? Правильно – говорити російською завжди, щоб відразу заафішувати свою «інакшість» і позбавити себе неприємних конфузів. (Так, до речі, часто буває і з галичанами єврейського чи польського походження). У такій ситуації наша поведінка є, принаймні, нелогічною. Бо не можна очікувати від представників національних меншин лояльності до української держави і так званої «титульної нації» і водночас ображати їх ксенофобською риторикою і лексиконом.
Перейдімо до справедливості. Несправедливо і нечесно робити з росіян у Галичині заручників політики Кремля щодо України. Нечесно обтяжувати сьогоднішніх російських мешканців Галичини виною за дії СРСР у стосунку до галичан у повоєнний період та в роки радянського застою, бо більшість із них не мала з цим нічого спільного. У кожному разі, в цивілізованих суспільствах будь-які претензії чи звинувачення повинні мати персоналізований, а не загальнонаціональний характер.
Русофобія багатьох «корінних» галичан несе в собі також помітну дозу непорядності. У світі, до якого ми хотіли б належати, непорядно, проголосивши себе «титульною нацією», дискримінувати національні меншини. А підстави для такої оцінки ситуації є. За переписом населення з 2001 року тільки у Львові проживало понад 65 тисяч росіян за паспортом. Реально ж – включаючи і росіян за вибором – російська спільнота є значно більшою. Російських шкіл у місті замало, щоб помістити усіх росіян шкільного віку. У місті «багатьох культур» немає жодного російського театру, хоч був. Російський Культурний центр існує ізольовано від загальної «культурної мапи» міста, а ще й час від часу служить об’єктом для хулігансько-націоналістичних ексцесів. До речі, навіть «європейсько-ліберальна» українська інтелігенція міста чи краю жодного разу не засудила публічно такі інциденти.
Нелогічна, несправедлива і непорядна позиція не може бути раціональною. А раціональна позиція і адекватна поведінка – це головне з того, чого бракує українському народові загалом, а галичанам зокрема. З іншого боку, без раціональної позиції і адекватної реакції на виклики сучасності важко, або й неможливо досягти добробуту у себе вдома і заслужити на повагу як ближнього, так і дальнього зарубіжжя.
Ірраціональність галицької русофобії тим більш прикра, що російська спільнота Галичини, судячи з поведінки і заяв її лідерів – керівників громадських організацій, готова до співпраці, конструктивного діалогу і, дозволю собі на припущення - до інтеграції у єдину галицьку родину різних народів, звісно, на цивілізованих умовах.
Як приклад такої готовності можемо трактувати неучасть тотальної більшості росіян Львова у подіях 9 травня і, як наслідок - відсутність подій 22 червня цього року. Все це, як на мене, продемонструвало, що львівські росіяни не є базою для провокацій, тому й самих провокаторів довелось експортувати до Львова зі сходу.
Було б безглуздо й безвідповідально не залучити російську спільноту Галичини до справи розвитку та зміцнення краю і міста. Але для цього ми – нинішні господарі Галичини - мають першими простягнути руку примирення і партнерства. Звісно ж, що насправді під «ми» слід розуміти галицьких патріотів, публічних осіб ліберального способу мислення, представників місцевого самоврядування і місцевого політикуму, для яких слова про зміцнення Галичини і добробут галичан не є порожньою чи принагідною риторикою. Росіяни Галичини мають відчути себе повноправним і повноцінним учасником всіх процесів, що йдуть у цьому напрямі. А для цього демонстрація бажання примирення і партнерства має відбутися не тільки на рівні слова, але й дії – нехай жесту на початок.
Якого жесту? Треба подумати разом. Є ж приклади. Вже кілька років поспіль українці спільно з поляками покладають квіти до могил солдатів на меморіалі УГА і «цвинтарі Орлят», і моляться за упокій душ тих, хто 1918 року боролися одні проти одних за владу в Галичині і Львові. Якщо ми можемо примиритися з поляками, то чи можемо ми собі уявити акт спільного покладання квітів, наприклад, на могили Січових Стрільців і на гробівці російських солдат на Пагорбі Слави? Як сказав хтось з великих – «будьмо реалістами, думаймо про неможливе!».