Усе, що зараз відбувається в українській політиці, можна охарактеризувати емоційним станом людини, яка довший час жила в уявленій благополучній сім’ї, що старанно приховувала від неї жорстоку реальність буття. Приховувала не для того, щоб не зранити й підготувати до серйозних викликів, а для того, щоб нею було легко маніпулювати. Вводити у стан ейфорії або апатії, плекати безпідставні амбіції, у всякому разі навчити видавати бажане за дійсне. Так формувати армію відданого не ідеалам, а ідолам воїнства. Бажано без критичного мислення і прямої прив’язки до реальності.
Швидкозмінність настроїв, пристрасті, стреси, афекти й неодмінні фрустрації – ось типовий набір колективних емоційних станів сучасних українців. Такий колективний ефект досягається завдяки всюдисущим соціальним мережам та олігархічним пропагандистським ЗМІ. Уже стали повсякденною нормою дихотомічні поділи зрада/перемога, союзник/ворог, друг/недруг тощо. Подібна дихотомія є руйнівною для суспільства. Вона робить усіх учасників заручниками дріб’язкових людей і ситуацій, а також уявних здобутків та перемог. Найгірше те, що вона унеможливлює раціональні зміни. Тож стара порочна система отримує всі шанси лишитися неторкнутою.
Хоча варто зазначити, що і від пристрастей, стресів і навіть фрустрацій може бути користь. За розумного підходу ці стани можуть допомогти відчути грішну землю під ногами й адекватно оцінити власний потенціал. Можуть допомогти виявити помилки, згрупуватися й мобілізуватися на досягнення поставленої мети. Продемонструвати політикам та управлінцям якщо не те, що їхній час минув, то принаймні те, що їхній обман і прикривання гаслами не мають попереднього ефекту. Допомогти еліті зрозуміти, що її реальна низька якість не дає змоги більше залишатися в цій ролі.
Але це тільки в тому разі, якщо еліта, політики, управлінці та різноманітні активісти бодай частково керуються високоморальними мотивами. Якщо ж переважає не громадський, а егоїстичний мотив, то нічого доброго від таких людей чекати не доводиться. Такі особи, як правило, об’єднуються не для важливих змін, а для збереження себе в старій суспільній ієрархії. Вони потопають в любові до собі подібних і злісно ненавидять тих, хто хоче змінити систему і їхній статус у ній. Вони не тільки ненавидять, але й усіляко протидіють змінам.
Відкинувши симпатії й антипатії, доведеться визнати, що такими гравцями є старі корумповані українські еліти, олігархічна система та путінська Росія. Старі еліти через те, що вони стільки років обманювали співгромадян і працювали головно на покращення свого добробуту. Причому діяли законними і незаконними способами. З олігархами все зрозуміло, оскільки їм ідеться про монополію, визиск й експлуатацію. Росія ж кровно зацікавлена в тому, щоб Україні не вдалися жодні позитивні зміни. Щоб вона якнайдовше лишалася в російській орбіті. І тут їхні інтереси повністю збігаються. Збігаються також симпатії й антипатії.
Якщо детальніше роздивитися ситуацію, в якій опинилося українське суспільство, то перед очима постануть маси бездарних, корисливих політиків, корумпованих системою управлінців, громадських активістів, які вирішили поправити свій матеріальний стан та суспільний статус завдяки активізму. Дуже часто за ближчого знайомства з такими політиками чи активістами складається враження, що всі ці люди не на своєму місці. Що якби не завищена самооцінка й нахабство, то не бачити їм себе у вищих ешелонах влади та громадського життя. Самопроголошені публічні інтелектуали, самодіяльні експерти без належної освіти, патентовані злодії в одязі від Віттон, Бріоні або Гуччі – усі вони в нормальному суспільстві були б без шансів опинитися на елітарному Олімпі. Але зауважте, що їх всіх тримає на плаву? Неймовірна кастова солідарність, кругова порука, прикривання високими ідеалами і приписування собі величезних заслуг та здобутків.
Насправді прихильники Петра Порошенка засліплені любов’ю до нього не тільки з вдячності, що в загрозливий момент він вивів Україну з-під удару і фактично врятував її. Вони більше переймаються своїм майбутнім, а ще в них страх опинитися поза процесами. Українська патріотична інтелігенція обстоює свій варіант патріотизму, який мало чим різниться від радянського, коли важливим був не фінальний культурний продукт, а тільки сам процес гордощів за Вітчизну. Коли будь-який неліквід можна було прикрити «патріотичною» позицією або любов’ю до нації/партії. Насправді ж цей суспільний прошарок жив ніби в паралельній реальності, вчасно осуджуючи тих, хто мав талант «не позичений, а власний». Та, будучи в обслузі чергового гаранта, обвішував себе державними преміями і нагородами. Закріплюючи в такий спосіб за собою статус непомильного авторитета. Тому для цієї групи страшним кошмаром виглядає ситуація, коли нове суспільство викриє їхній великий обман і відмовиться від подібних сумнівних послуг.
Ідеться про майже всіх без винятку й політичної орієнтації старих політиків, оскільки їхні декларації та дії майже завжди були розбіжними з дійсністю. Політиків, які постійно міняли партії й табори. Які узаконили сумнівний принцип, що в політиці не буває зради, а є вчасне передбачення, чим самі собі виписали свого роду індульгенції на будь-яку підлість. Які змінювали політичні табори щоразу не через суспільну необхідність або інтереси держави, а через егоїстичні амбіції та прагнення особистого збагачення. Це вовки в овечій шкурі, які злякалися, що суспільство оговтається і їм доведеться відповісти, зокрема, за старі вчинки. Саме таким, так би мовити, символом епохи став Петро Порошенко. Який був серед засновників олігархічної СДПУ(о) та руйнівної для України Партії регіонів. Який, перебуваючи довший час на державній службі, став доларовим мільярдером. Який поставив себе понад законом, завдяки чому перетворився на символ політичної і державної корупції. Недоторканість якого дає певною мірою надію залишитися непокараними решті корумпованих політиків та функціонерів. Це ще одна з причин «полум’яної» любові до цього політика.
Загроза покарання Порошенка через вирок суду викликає справжній жах у всього «харчового ланцюга» старої системи. Ланками якого є олігархи, старі політики, чиновники, активісти, вчені, вчителі, священники. Їхній актив кровно незацікавлений у реформах. З політиками, чиновниками й олігархами все очевидно, оскільки вони є основою старої порочної системи. Викриття корисливих активістів приведе до певного переформатування в громадянському суспільстві. Страх науковців пов’язаний з тим, що реформа науки і вищої освіти вже навіть перезріла. Вони добре усвідомлюють, що реформа просто змете масу зайвих і непотрібних ієрархій. Що фундаментальні науки мають бути тісно пов’язані зі сучасними технологіями. Що надування щік і прикривання титулами зникне з першими раціональними змінами в цій системі.
Негативний попередній досвід реформування медичної й соціальної сфер викликає спротив реформам з боку лікарів. Церковні ієрархи та священники всіляко намагаються зберегти неприродний зв’язок своєї структури з державною владою. Загроза дотримання в подальшому конституційного принципу про відділеність церкви від держави не може не викликати любові до Петра Порошенка, президентство якого було «золотим» часом для обласканих ним церков.
Підсумовуючи сказане, варто зазначити, що фанатична любов частини суспільства до п’ятого президента України може мати також утилітарний, егоїстичний інтерес. Може бути продиктована бажанням старих еліт зберегти свої впливи і врятувати стару, затхлу систему. Тому треба пам’ятати, що настав час важливого вибору. Час мислити раціонально, критично і перспективно.