Ім’я письменника Романа Іваничука пов’язується в уяві передовсім із «Мальвами», «Черленим вином», «Манускриптом з вулиці Руської», «Водою з каменю», «Четвертим виміром», «Вогненними стовпами»… Скільки загалом історичних романів у творчому доробку професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, лауреата Шевченківської премії, Героя України? Сам Роман Іванович любив повторювати: «Я маю сто книжок». Тому – не сперечатимемося з автором…
Літературознавці кажуть, що об’єднують усі романи Іваничука в один цикл, в один великий роман про українську історію не тільки сам матеріал, історія, спільні події й герої, наскрізні образи-символи, а й наскрізні ідеї, передовсім любов до рідної землі і народу – як сенс існування людини.
17 вересня Роман Іваничук відійшов у вічність. Йому було 87 років… Спогадами про батька ділиться донька Романа Івановича Наталя Іваничук
Роман та Наталя Іваничуки
Пані Наталя закінчила Львівський університет ім. Івана Франка, викладала німецьку мову в кількох вишах Львова. Вона є авторкою перекладів понад 60 творів німецької, норвезької та шведської літератур. Кілька років працювала аташе з питань преси і культури посольства України у Фінляндії. Тепер викладає у Франковому університеті на факультеті міжнародних відносин норвезьку мову.
Який, пані Наталю, найперший, дитячий, спогад про батька?
Є такий спогад… Мені тоді було, напевно, років три чи чотири… Ми з татом гуляли у Яремчі і йшли мостиком через річку Жонку. І цей міст переповзала гадюка. Батько мене схопив, бо та гадина була величезна, груба… Я досі пам’ятаю це – попри ранній вік… Коли ж верталися назад, то я побачила, що хтось ту гадюку порубав. Тато мене тоді якось намагався відволікти, бо мені шкода дуже було тієї гадюки...
Злякалися?
Та ні, не злякалася, бо була надто мала і не розуміла, що це… А він розказував мені якісь байки, казки про зміючку Оленку… Оце такий перший спогад, який дуже відклався у пам'яті… Пізніше, у більш свідомому віці, у сім – вісім років, я би, напевно, й не пригадала. А от той відклався, і дуже сильно…
Яким був Роман Іванович у вихованні – суворим чи м'яким? Чи багато уваги приділяв Вам?
Він був суворим, іноді навіть авторитарним – і в житті, і в родині, але водночас дуже добрим. Тобто у нас склалися товариські стосунки. Тато дуже прагнув того, щоби стосунки були товариськими – і зі мною, і з молодшим братом. Я могла з батьком на рівних говорити, тобто у мене в житті не було потреби брехати, щоби уникнути, наприклад, сварки. Але, звичайно, були й заборони: «Ні, тому що – ні!». Уже у моїй сім'ї я поводилась, можливо, від протилежного – ніколи нічого категорично своїм дітям (тепер це дорослі чоловіки) не забороняла. А якщо й забороняла, то мусила мотивувати, чому ні…
Наталя Іваничук
Тато ж, повторюю, був категоричним. Попри це, цієї категоричності мені чомусь зараз на пам’ятається. Натомість добре пам’ятаю, як на вихідні ми обов’язково ходили з татом кудись. В основному, це були піші походи містом, парками, і кожна прогулянка закінчувалася чимось смачненьким, солоденьким, і це називалося «засолодити душу». На той час були актуальними цукерки або халва, яку я дуже любила. Крім того, з татом завжди було цікаво – він був дуже компанійською і товариською людиною.
Мав багато друзів, з якими дуже часто зустрічався. Це була богема, звичайно. І їхні походеньки часто закінчувалися у нас вдома, тато приходив трошки «закосичений». От тоді можна було робити що хочеш. Наприклад, бантики татові в'язати… Він тоді був дуже розчулений до дітей. А особливо – до мене, бо я була дуже бажана дитина, довго на мене чекали … У нас з татом водилися «штрафчики».
Це що означає?
Те, що я могла видурити в тата все, що хотіла… Від шоколадки в маленькому віці до вирішення якихось фінансових питань згодом. Тобто якщо тато прийшов веселий після зустрічі з друзями, а я захотіла «штрафчик», мені ніколи не відмовлялося… І оті «штрафчики» я отримувала до останнього часу… Це називалося у нас «на халву»… Звичайно, мені оті «штрафчики» особливо не допомагали у фінансових проблемах, але у нас з татом була отака забавка…
Хто з цікавих людей бував у батьків у гостях і чи дозволяли вам, дітям, бути присутніми на отаких, дорослих, зустрічах?
Все це залежало від віку… Звичайно, коли ми були малі, то не брали участі у забавах дорослих, припустимо, справляннях днів народження чи інших святкуваннях. З підліткового віку, коли до тата приходили його колеги й друзі, мені дозволяли бути присутньою на таких зустрічах.
Звичайно, не йшлося про сидіння з ними за столом. Мені дозволялося бути при тих розмовах, слухати. Хто до нас приходив?.. Зараз усіх і не згадаю… Зокрема, з Києва до нас приїжджали Анатолій Шевченко (Шева), Анатолій Дімаров, веселун і бешкетник Володимир Яворівський(Явір)…
Роман та Наталя Іваничуки
У Романа Івановича було до десяти тисяч книжок і він їх усі прочитав. І тому мусив навіть шукати цікавого чтива вже за межами дому. Чи Вам, пані Наталю, батько щось радив до прочитання?
Коли я була мала, керував процесом батько – дбав про вироблення моїх літературних смаків. Років у дванадцять я читала Боккаччо, Мопассана… І хоча це було чтиво не на мій вік, але воно мені йшло. Дуже добре пам’ятаю, як тато мені «Пампушку» Мопассана підсунув. Так само – Кнута Гамсуна, інші твори норвезької літератури.
І, відповідно, це зацікавлення поклало початок, а згодом переросло у професійну діяльність. Звичайно, пізніше я ходила у бібліотеки і сама вибирала для читання що хотіла, але початково формував мої смаки до читання тато.
Коли тато працював, Ви мали право його потурбувати? Чи на це була сувора заборона?
Це не була заборона, тобто якщо треба було щось вирішити, то, звичайно, можна було зайти в кабінет. Але, коли тато йшов працювати, то зачиняв за собою двері, і це означало, що турбувати його не можна. Як правило, для творчої роботи в нього був час зранку, до обіду. А після обіду тато здебільшого просто читав.
Чи був Роман Іванович прискіпливий до Вашого кола спілкування?
Всі мої друзі переходили через нашу хату. Але не тому, що це була така вимога батьків. Просто вони комфортно чулися при мені і моїх батьках. Тато часто брав участь у наших розмовах.
Наскільки батько вплинув на вибір Вашого майбутнього фаху?
До честі тата, він на жодний наш з братом вибір у житті не тиснув. Я хотіла бути медиком. І батько дуже розумно мене від цього відрадив. По-перше, тепер я розумію, що не було коштів, щоби влаштувати мене у медичний інститут, а по-друге, тато, напевно, розумів, що в мене «філологічний» склад розуму, тому медика з мене не вийде. Тобто очевидно – він був проти того, щоби я стала лікарем. Але категоричного «ні» не казав.
А ще в мене були письменницькі спроби, ось їх він категорично зарубав… Я написала кілька новел… І тато сказав тоді: «Письменника з тебе не буде!». Я вчилася у 28-й школі, вільно розмовляла німецькою. І тато порадив: «Ти знаєш одну мову, можеш мати їх у своєму мовному багажі більше і застосовувати на практиці. То чому б не спробувати знайти себе, власне, в іноземних мовах?».
Роман Іваничук з онуком Данилом
Під час навчання у Львівському університеті я опанувала на досить пристойному рівні вісім мов. А потім лишилося чотири – німецька, норвезька, шведська і данська. З іншими контакту не було, а чужа мова потребує постійного контакту…
А щодо вступу, то тодішній ректор університету, а це був 1977 рік, сказав, що ні Іваничука, ні будь-кого з його родини в університет на поріг не пустить… Я закінчила школу із золотою медаллю, і єдиний шанс був – вступити з першого іспиту, і це була німецька. І я вступила! Хоча мене валили, ставили запитання, відповідей на які не було у шкільній програмі спецшколи з поглибленим вивченням німецької мови. .
Тато контролював процес навчання?
Я завжди була дуже відповідальна учениця, тому контролювати і перевіряти мене ніколи не було потреби.
На Вашу думку, чому Роман Іванович так швидко відійшов від активного політичного життя?
Він зрозумів, що це – не його. Називав себе знавцем політики, але то був жарт. Тато усвідомлював, що без писання, без творчої роботи жити не зможе. А робота у парламенті забирала левову частку часу… Тобто треба було обирати, і, звичайно, він обрав творчість.
Звідки у письменника Іваничука була така цікавість саме до історичного минулого України?
Це його вибір… Тато хотів відкривати історію України у формі художнього роману. Він постійно вчив історію. Кожний новий історичний роман – це була величезна пошукова робота у бібліотеках, в архівах. Татові знаходили такі книжки й рукописи, котрі він перший відкривав…
Якщо не знаходив потрібного матеріалу у Львові, то їздив іншими містами, де відбувалися події, котрі він хотів відобразити у творі. Підготовка до написання роману тривала роками – це була ціла карткова система на столі, і не дай Бог, якщо бодай одна картка пропала…
Роман Іванович доволі часто називав себе оптимістом. То в чому, на Вашу думку, був оцей його оптимізм?
Він ще називав себе «телячим оптимістом», тобто – невиправним… Це характер! Завалився Союз. Спочатку у багатьох була ейфорія, потім – депресія. А в тата ніколи не було сумнівів щодо майбутнього України. Він абсолютно був переконаний, що все буде добре. Те саме стосується Майдану 2004 року і подій останніх двох років…
Яким батько залишиться у Вашій пам'яті?
Тато ніколи не потерпів би непорядності – ні від кого і з жодного приводу, і в найдрібніших моментах, і в глобальних. Тобто його настанова для мене – залишатися порядною людиною за будь-якої ситуації.
Фото Тетяни Козирєвої, ВСЛ та з домашнього архіву Наталі Іваничук