Уже майже тридцять років Україна сидить у почекальні. В очікуванні переходу до кращого життя, де будуть дотримуватися умови соціальної справедливості і верховенства права. Найближчою моделлю такого життя є західний світ. А у випадку України – Європейський Союз. Чому ж період очікування долучитися до цієї системи для України розтягнувся аж на тридцять років? І ще до кінця не відомо, що з того всього вийде. Чому одним колишнім республікам СРСР вдалося, а Україні – ні. У чому причина постійного зволікання, а то й відкладання остаточного «рішення» по Україні?
Причин багато, і внутрішніх, і зовнішніх. Але найбільшою проблемою є те, що відкрито говорити про це було не прийнято. Коли заради дотримання якогось дивного дипломатичного протоколу треба було обходитися загальниками і приймати позицію нікчемної прохачки. Винні в цьому якнайбільше ті достойники, що репрезентували Україну. Це вони, щоб не прогнівити західних «партнерів», погоджувалися на таку неприглядну роль. Без особливих заперечень піддавалися диктатові Росії. І ніби не зауважували, що західні учасники переговорів хочуть якнайшвидше спекатися проблеми, зіпхнути її зі своїх рук. Ніби «розв’язати» проблему, заткнути рота Україні, але й залишити собі місце для вигідних оборудок з Путіним у подальшому. Тому й не дивно, що все закінчувалося поступками за рахунок національних інтересів України.
Причин відсутності твердої позиції щодо Росії як країни-агресора, яка анексувала Крим і розв’язала війну на українському Донбасі, а перед тим створила кривавий анклав у Придністров’ї та здійснила пряму агресію проти Грузії, є кілька. По-перше, умовний Захід, який виступав на переговорах у Мінську в ролі міжнародного арбітра, не був зацікавлений у цілковитому розриві відносин з Путіним. Відмовка про те, що вони не можуть ізолювати Путіна, бо як потім зможуть на нього впливати, радше сигналізувала останньому, що він на правильному шляху. Що ані німці, ані французи не готові платити своїм комфортом, заступаючись за якусь Україну, Молдову, Грузію. Що вони не хочуть виступати в ролі гарантів дотримання міжнародного законодавства, а гарантування прав і свобод у їхньому уявленні може стосуватися тільки країн-членів ЄС.
Тим більше, що і німцям, і французам дуже лестила увага Путіна. Вони навіть час до часу влаштовували між собою сварки за те, хто щільніше сяде біля російського лідера, щоб нібито відмовляти його від авторитаризму й агресивної зовнішньої політики, а насправді домовлятися про вигідні енергетичні та економічні проєкти. Не обходилося і без «вигідних» пропозицій європейському істеблішментові зайняти грошовите місце десь у Газпромі. У цій ситуації Путін просто не мав права не скористатися зі змагання між Німеччиною і Францією щодо першості в ЄС. І розводив їх як кошенят. Значною мірою завдяки й тому, що на час правління Трампа Америка перетворилася на вайлувате, самозакохане пугало. Лідер країни постійно демонстрував презирство до демократичних цінностей і щоразу дедалі більше нахвалював Владіміра Путіна. Який, здається, був для нього ідеалом сучасного лідера країни.
Тому, через занадто тісну пов’язаність європейського істеблішменту з Росією, небажання сваритися з Путіним і щоб зберегти за собою лідерство, Захід все частіше став вміло закривати очі на порушення норм міжнародного права. Вести сепаратні переговори з агресором, якщо й не напряму, то дозволяв це робити своєму великому бізнесу. На кожну таку приховану дію з’являлося «пояснення». А чого, мовляв, ми маємо страждати від санкцій проти Росії, якщо Україна не перестала з нею торгувати. Мовляв, тут ідеться лише про Україну, а не брутальне порушення Росією норм міжнародного права. А відсутність реакції на акт агресії та анексію роблять дуже вразливою всю світову систему безпеки.
Дійшло навіть до того, що з’явилася мовчазна згода «обміняти» демократичну опозицію на економічні преференції від угод з диктатором. Яскравим підтвердженням чого стала недавня справа Меркель-Навальний-Путін. Виглядає на те, що Навальному нічого не залишилося, як добровільно піти в тюрму до Путіна, щоб хоч якось спробувати перешкодити закриттю справи про його отруєння на догоду добудові «Північного потоку-2». І взагалі, покладатися на розсудливість і демократизм німців у відносинах з Росією не доводиться.
На жаль, вони не позбулися своїх імперських амбіцій і мислення категоріями, що в Східній Європі важливі тільки вони й Росія. Вони не дуже зважають на інтереси нових членів ЄС, таких як Польща та країни Балтії. Те, що на високому політичному рівні в Німеччині можуть стояти відповідальні і віддані ідеям демократії люди – факт. А як на загальнонаціональну та міжнародну політику впливають індустріальні та фінансові лобістські групи – питання цікаве. Дуже часто про ставлення німецьких бізнесменів до рівноправності громадян і навіть демократії можна зрозуміти, стоячи поруч у черзі на літак. Пихаті й бундючні вони демонструють те, чого не мають права зробити в політиці відкрито. Всі економічні угоди між німецьким великим бізнесом та Путіним, Лукашенком і Сі Цзіньпінем можуть більше сказати про справжній політичний курс, ніж його декларує німецький уряд.
Усе це треба пам’ятати, оцінюючи сучасну європейську політику. Але не менш важливою причиною, чому Україна засиділася в почекальні до Європи, є й сама українська політика. На жаль, суспільство так і не дочекалося жодного достеменного аналізу причин «буксування» України. Найбільшими перешкодами на шляху України в напрямку Заходу були: правління кланово-олігархічної системи, намагання Росії за будь-яку ціну залишити республіку у своїй орбіті (аж до погроз почати гарячу війну), відсутність реформ, корумпованість еліт, їхня невидима пов’язаність з Росією і приховування справжніх інтересів. Не просто неготовність Заходу до загострення відносин з Росією, але й небажання злити Путіна наданням Україні ПДЧ в НАТО, а про вступ до ЄС нема й мови.
Свій шанс швидко опинитися в коаліції західних країн Україна провалила двічі. Перший раз відразу після російської агресії й анексії Криму. А другий, коли саботувала вимоги, необхідні для євроінтеграції держави. Уже на перших зустрічах у Мінську потрібно було зайняти чітку і прозору позицію. Проте українська делегація повелася в стилі «і вашим, і нашим». Видно, що державне керівництво країни мало ще якийсь свій, «шкурний» інтерес, чим здивувало навіть французького президента Франсуа Оланда, що він потім зафіксував у своїх спогадах. Виглядало на те, що всі переговорники, зокрема й українська делегація, дивним чином відразу погодилися на умови Путіна.
Можна зрозуміти Меркель і Оланда, вони хотіли якнайшвидше і без особливих втрат для своїх країн спекатися цієї проблеми. А от чому українська делегація довго обманювала своїх громадян, не відкриваючи справжньої суті домовленостей, – питання відкрите. Петро Порошенко та його дипломати можуть сказати, що робили все для того, щоб зупинити військовий наступ Росії на Україну. Але їм так само можна відповісти, що Путін і так не мав наміру далі просуватися вглиб України, бо це означало б відкриту війну і до того ж провальну, бо Росія не могла б контролювати навіть захопленої території. Путін зіграв на прихованих інтересах учасників переговорів, а ті, щоб це не відкрилося, продовжували мовчати або навіть відверто брехати про Мінські угоди.
Другим фіаско України стало те, що влада, яка прийшла в результаті Революції гідності, мала перед собою зовсім іншу мету, ніж задекларована революціонерами. Що не могло пройти повз увагу європейських та світових урядів. Надаючи допомогу Україні, фінансові донори хотіли знати, що кошти не будуть, як завжди, розкрадені. А коли почалася боротьба за контроль над фінансовими потоками між президентом Порошенком і прем’єром Яценюком – Захід почав втрачати інтерес до України. Остаточним сигналом з України став спротив українського істеблішменту сформувати антикорупційні органи. Законопроєкти про такі структури або повністю вихолощувалися, або ж «нівелювалися» різноманітними мінами сповільненої дії, закладеними в закони, ухвалені Верховною Радою.
Відтоді світ заговорив про «втому» від України. Така ситуація навіть була до певної міри вигідною Європі. Бо не змушувала її видумувати особливих пояснень для України і також не давала підстав особливо дратувати Путіна. ЄС міг завжди формально відповісти Україні, що без поборення корупції і проведення невідворотних реформ в України нема шансів на вступ до НАТО і Європейського Союзу.
Ситуація змінилася, коли в США до влади прийшов президент Байден, який задекларував повернення до ліберальних цінностей і відновлення боротьби з посиленням авторитаризму у світі. Ще більш важливим у питанні України стали заяви Байдена про те, що Росія не має жодного права і не може впливати на вибір сусідніх народів. Інакше кажучи, що Росії нема діла до зовнішньополітичного курсу України. Вибір альянсів і напряму розвитку – суверенне право тільки України. Опершись на таку серйозну позицію США, влада в Україні активізувала дії на внутрішньому і зовнішньому напрямку. Посилюється антикорупційне законодавство, робляться важливі кроки в напрямку реформування судової системи. Поки що такі активні дії України змусили НАТО частково відкрити свою справжню позицію, заявивши, що тільки реформ недостатньо для майбутнього членства. Це означає, що НАТО та ЄС і надалі оглядаються на позицію Путіна. Що попередні вимоги були лише бар’єром, виставленим в надії, що українські корумповані еліти його ніколи не подолають. А Заходу ніколи не доведеться по-справжньому розглядати вступ України до НАТО.
Саме тому діяльність українського керівництва та дипломатії в різних напрямах, як в пошуку інвестицій, так і щодо формування нових політичних коаліцій, не залишила світ байдужим. Відверті заяви з українського боку про те, що мовчазне сидіння в сінях в очікуванні, коли в європейських політиків заговорить совість і вони візьмуться захищати міжнародне право та ліберальні цінності, нічого не дали. Навпаки, призвели до втрати Україною частини суверенної території і розпалювання війни на українському Донбасі. І ще варто зауважити, що для ситої Європи таке «сидіння» дорівнює незручності від набридання бідного родича. Для України ж воно виливається продовженням війни, руйнуваннями, стражданням населення, зламаними долями людей, які змушені були залишити рідний дім, загибеллю ледве не щодня українських військових. Такою є ціна цього смиренного українського очікування. Сподіваюся, що цій смиренності прийшов край.