...усе буде добре
Лише той, хто в курсі мого спілкування з моїм дописувачем, паном М.І.Степурівським, зможе уявити, яким великим було моє здивування, коли, ввійшовши у скриньку, я побачив там лист із такими знайомими прізвищем та ініціалами. Пан Степурівський і інтернет! Проте все швидко з’ясувалося:
«Доброго ранку, пане Гаврилів!
Тримайтеся міцно і не впадіть – це я, Ваш шанувальник. Сушив си мізки, як найборше з Вами сконтактуватися, аж у пригоді став мій коханий внуцьо, той самий, з яким я переходив дорогу по тому, як ві Львові зникли зебри. (Вони, бисьте знали, так і не з’явилися, хай там куди я звертався! Ладний був уже повірити у чудотворну силу нашої, як її називают, четвертої влади, бо невдовзі по тому, як ви помістили мій лист, побачив, як наносят тоті зебри, але задзвонив будильник і я прокинувся – як прикро, шо то виявилося лише сном!)
Мій онуцьо сказав, жи його пошта фунциклює борше від моєї. «Гадаєш, зайде за один день?» – запитав я, бо справа, як Ви зараз довідаєтеся, нагальна. «Швидше», – відповів мій онук, а я помислив, жи він так іно жартує. «За годину?» – бовкнув я, сам геть не вірячи в те, що кажу. «За секунду!» – відповів він. Яким було моє ошелешення!
Мій онуцьо перетворився на мого секретаря – я диктував, він друкував. Знаєте, шось у тому є.
Звертаюся до Вас через те, що знову настала осінь. Сподіваюся, Ви це помітили, бо маю вражіння, жи наші мужі, від міністра до завгоспа, того не помічают: певне, гадают си, а мо’ сего року їх пронесе й осени не настане. Ви не подумайте – я люблю сю чарівну пору, на прогульках ми збираємо кленове листя (щороку один такий листок ми висилаємо нашому родичеві до Торонта). Мій онуцьо вчить назубок файні осінні вірші – утім, шо з того, як він не годний декламувати, бо тільки-но розтуляє писок, як від холоду йому цокотять зуби. Вже тиждень у класі температура 15 градусів, половина дітей похворіла, в аптеках знову черги, а ліки дорожезні, як камчатський кав’яр.
На мої дзвінки мене ґречно скеровували від Івана Петровича до Миколи Романовича, від Миколи Романовича до Ольги Василівни, від Ольги Василівни до Юрія Миколайовича і так далі. Врешті мене запевнили, жи то все тоті кляті тепломережі – розпорядження є, тепла немає. Шо варті такі розпорядження?
Дзвоню я туди – мені щастить: слухавку бере начальник. «Ви хто?» – запитує він мене по тому, як я йому витлумачую, в якій справі його непокою. «Я... – кажу я, – я дідо свого онука». І шо Ви гадаєте? Він виповідає мені, жи розпорядження справді є, тіко немає газу. «А влітку Ви про шо думали?» – обурююся я, на шо він мені зізнається: «Влітку годі було про щось думати, спочатку не давали дощі, потім спека». Врешті, він заприсягнувся, жи тепло подадут завтра. Завтра минуло, а тепла й далі немає.
Я так мислю, жи їх підкупила фармацевтична банда – як торік із тим тамітьху. Вдійте шось, пане Гаврилів! Як казав наш Великий Кобзар, «молю Вас, благаю!»
Щиро Ваш,
М.І.Степурівський».
Шановний пане Степурівський,
поділяючи Вашу стурбованість, гадаю, дається взнаки звичайна безгосподарність. У понеділок телефонуватиму разом із Вами – якщо, звісно, до того часу не подадуть тепла. Хотілося б знати, скільки батьків звертаються так, як Ви?
З повагою,
Тимофій Гаврилів.