«Завтра, завтра, завтра» – десятий роман Ґабріель Зевін. Відразу став бестселером The New York Times, був відзначений книжковим клубом Tonight Show’s Fallon, став книжкою року №1 за версією Amazon.com, книжкою року №1 за версією журналу Time, New York Times Notable Book та переможцем премії Goodreads Choice за художню літературу. Права на екранізацію роману придбали компанії Temple Hill та Paramount Studios.
Це багатошаровий роман про дорослішання, пошук себе та успіх, який змінює правила гри; про кохання й душевний та фізичний біль, від якого неможливо сховатися. І про життя, яке є нечесною грою.
Сем Мейзер і Сейді Ґрін – лос-анджелеські розумахи, які колись були друзями й крутилися в одному колі. Одного холодного грудневого дня після кількарічної перерви у спілкуванні вони випадково зустрічаються на платформі метро. Сейді дає Сему диск зі своєю відеогрою, хлопець проходить її та пропонує доречні покращення. Вони створюють популярну гру «Ічіґо», відкривають власну компанію і ще до закінчення коледжу стають багатіями. Та чи вдасться їм встояти перед спокусами дорослого життя й реалізувати особисті творчі амбіції, не втративши дружби?
Нещодавно книга вийшла у видавництві Vivat. Пропонуємо уривок з неї.
***
Коли ми вперше зустрічаємось з Ічіґо в ролику на початку гри «Ічіґо: Дитя моря», це – маленьке дитя, яке, за задумом Сейді та Сема, не має статі, знає мало слів і не вміє читати. Ічіґо сидить на пляжі біля скромного будиночку своїх батьків, у віддаленому рибальському селі. У нього блискуче чорне волосся, стрижка «під горщик», яку носять азійські діти обох статей. На дитині його улюблена спортивна футболка (номер 15), яка досягає колін, мов сукня, і дерев’яні шльопанці. Ічіґо грається маленьким відерцем та лопаткою, аж раптом налітає цунамі.
Ічіґо відносить в море – і з цієї миті починається гра. З обмеженим словниковим запасом та відерцем і лопаткою, що тільки і є в нього, – Ічіґо має знайти дорогу додому.
Є така приказка, яку часто повторюють щодо творчого процесу. Вона звучить приблизно так: перша ідея митця зазвичай найкраща. Ічіґо не був першою ідеєю Сема та Сейді. Це була, можливо, їхня тисячна ідея.
У цьому й полягала вся складність. І Сем, і Сейді знали, що саме їм подобається в грі, і могли легко відрізнити хорошу гру від поганої. Для Сейді це знання не завжди було корисне. Завдяки тому часу, який вона провела з Довом, та рокам вивчення ігор вона критично ставилася до всього. Вона могла достеменно визначити, що із грою не так, але не завжди знала, як самій зробити чудову гру. У кожного неопереного митця трапляється момент, коли його смак перевищує його можливості. І цей період можна подолати тільки якщо продовжувати творити. І цілком можливо, що без Сема (чи когось іншого такого, як Сем), який підтримав її в цей період, Сейді не стала б розробницею ігор. Можливо, вона б узагалі не стала розробницею чогось іншого.
Сейді знала, що не хоче створювати стрілянку, попри те що, знову ж таки, саме шутери були напрочуд популярні. (Вона б ніколи не захотіла створювати стрілянки – вона, віддана учениця Дова, вважала їх огидними, аморальними і взагалі хворобою незрілого суспільства. Сему ж навпаки подобалися шутери.) І влітку, коли команда складалася лише з двох людей, були обмеження того, що, на її думку, вони могли досягнути. Вони не мали наміру створювати гру для приставок, бо в них не було для цього ресурсів, щоб зробити повністю тривимірну екшн-гру, як, приміром, «Зельда» чи «Маріо» часів ігрової консолі N64. Гра мала бути для ПК, і вона була б 2D або 2½D, якщо ж, звісно, вони здійснять свій задум. Протягом тривалого часу це було все, що вона знала про їхню гру.
Кілька тижнів перед закінченням навчального року Сейді та Сем проводили мозковий штурм і записували довгий перелік ідей на дошці, яку Сем викрав із наукового центру. Навіть з хворою ногою Сем був вправним злодієм, і час від часу йому подобалося облагоджувати дрібні крадіжки. Він зайшов до наукового центру, щоб попрощатися з Ларсоном. На виході побачив у коридорі залишену без нагляду дошку і викотив її прямо з будівлі. А потім покотив її через кампус Гарварду, при цьому махаючи рукою майбутнім студентам, що проходили повз нього, а далі – через Гарвард-сквер, по Кеннеді-стріт і просто до ліфта їхнього будинку. Сем завжди вважав: ключ до того, щоб стати вправним злодієм, полягає в цілковитому нахабстві. Наприкінці тижня він украв із Гарвардського кооперативного товариства пачку різноколірних маркерів для дошки. Він просто запхав їх у величезну кишеню величезного пальта, яке віддав йому Маркс, – і вийшов у двері.
Протягом тривалого часу нічого з того, що вони записували на дошці, не видавалося їм важливим. Можливо, вони просто ніколи раніше не робили ігор. І попри те що їхній офіс містився у квартирі багатого Семового сусіда, вони були достатньо молоді, щоб вірити: хай би що вони створили, це може стати класикою.
Сем часто казав Сейді:
– Навіщо щось створювати, якщо ти не віриш, що це може стати видатним?
Треба наголосити на тому, що для Сема та Сейді велич мала різні значення. Простіше кажучи, для Сема велич означала популярність. Для Сейді – мистецтво.
До травня, коли вкрадені Семом маркери вже рипіли і пересохли, Сейді почала хвилюватися, що вони ніколи не дійдуть спільної думки і що їм забракне часу для створення гри. На її думку, у них і так був неймовірно, просто неможливо жорсткий графік.
Вони стояли перед дошкою, яка була вкрита веселкою результатів їхніх мозкових штурмів.
– Тут має бути хороша ідея, я це знаю, – сказав Сем.
– А якщо ні? – запитала Сейді.
– Тоді ми придумаємо щось інше, – відповів Сем і усміхнувся Сейді.