Призупинити домові війни може лише великий і страшний ворог – як то було у часи війни, у момент падіння комунізму чи Помаранчевої революції. Він випрямлює спини, очищує серця і роз'яснює розум, а головне – дає відчуття спільного інтересу, який треба захистити і відстояти.
Пару років тому мені в руки потрапив міжвоєнний щоденник одного галицького науковця А (заради анонімности, тут і далі всі прізвища заміняю літерами). Серед інших, там були такі записи:
2 січня 1935 р.: «Від B довідався, що C побрав по морді від D за напасть на E»;
3 травня: «В віденці (Віденській кав'ярні у Львові - Я.Г.) F гостро розмовився з G з приводу виплачування йому допомоги H»;
15 червня: «I (на вечері - Я.Г.) у J. Відходить, не прощаючись зі мною»;
24 серпня: «Авантура між K і L»;
2 вересня: «Я M у (гостях у - Я.Г.) N. У часі обіду O вповідав цікаве про P»;
7 листопада: «В (у гостях у - Я.Г.) R з S. S напасто(вав), ніби я голошу, що адвокати жадають по 4,000 зл(отих) за оборону в Варшаві. Я встав і пішов. Брехав T.»;
19 листопада: «U оповідає про авантуру в гімназії. Про W і V»;
19 грудня: «Вечір Миколая. X оповідає, як Y проти Z ходив у 1921 р.»
У щоденнику нема жодної згадки про велику політику. Про те, що робилося у тому часі у Берліні, Варшаві чи Москві, а навіть у сусідній Радянській Україні. За чотири роки ця велика політика сама у прийде Галичину на радянських і нацистських танках. А ще за який десяток років здесяткує список знайомих пана А до тої міри, що буквами, котрі залишаться по масакрі, можна буде писати лише дуже прості і короткі слова.
Щоденник пана А однак ніяк не передає наближення великої бурі. Він зайнятий справами важливішими - справами, за якими велика політика може почекати. Цими справами є малі домові війни. Термін «домові» може не є мовно поправним. Але його правильний відповідник «громадянські» не передає їхнього домашнього а майже сімейного характеру. Бо головні поля битви у тих війнах малі і майже затишні: вони розгортаються за гостинним столом, у Віденській кав'ярні, або у ніч на святого Миколая. На відміну від великих воєн, вони є малокровними. Кров у них не проливають, а п'ють. Є у ній і зброя масового знищення: остракізм. Це коли з наперед обраними жертвами перестають вітатися, переходять на другу сторону вулиці і не подають руки. А стати жертвою шанси має кожен чи кожна, хто хоча трохи піднісся понад загал чи кинув виклик суспільним нормам. Тому від малих домових війн страждають зовсім не малі й далеко не пересічні особистости. Ці війни ціле життя доймали Франка - до тої міри, що в моменти найгостріших атак проти себе він думав покинути все і виїхати у латиноамериканські степи. У 1913 р. вони випровадили з Галичини Михайла Грушевського. Їхньою жертвою у перед Першою світовою війною був митрополит Андрей Шептицький, між двома війнами - академік Кирило Студинський, а за радянських часів - поет Грицько Чубай. Кожному з них довелося випити свою чашу «в сім царстві тьми і брехні, ім'я якому - словами галицького класика - є галицька Україна».
Хто думає, що ця хвороба обмежується Галичиною, хай подивиться на теперішні стосунки між українським президентом і українським прем'єр-міністром. Обоє, у свою чергу, заким перебралися до Києва, виросли і формувалися у, відповідно, Центральній та Східній Україні. Отже, ця суспільна пошесть є всеукраїнською. Не варто, однак, думати, що українці є унікальними. Як мені оповідали, прислів'я, схоже на українське «де два українці - там три гетьмани», існує і серед литовців. Я не є великим знавцем приказок і приказок інших народів, але припускаю, що подібні приклади можна знайти у кожного з них. Заздрість є настільки універсальним людським почуттям, що було б верхом наївності звинувачувати у ньому лише якусь одну окрему вибрану націю, регіональну групу чи партію.
Шляхетська спадщина
Констатація універсального характеру цієї хвороби не звільняє нас від потреби обговорення її конкретних українських проявів: уявімо собі, що було б, якби лікарі відсилали більшість своїх хворих додому лише на тій підставі, що їх цікавлять тільки унікальні випадки! Як історик, буду говорити тут про причини історичні. Найпершою, як на мене, є та роль, яку в українській історії протягом довгих століть відіграла Річ Посполита і шляхта. Й одна і друга на свій спосіб були особливими. У більшості європейських країн знать становила 1-2% населення. У польсько-литовській Речі Посполитій цей показник дорівнював 6-8%; деякі історики навіть говорять про 10-14%. У кожному випадку, такий високий процент був історичною аномалією, котру, окрім старої Польщі, можна було надибати хіба що в Іспанії.
Про шляхту Речі Посполитої написано багато - але, на жаль, багато такого, що межує з науковою фантастикою. Говориться про те, що це нібито була закрита каста, котра дбала про виключно свої вузькі інтереси. Ані одне, ані друге не є правдою. Польський шляхтич Валеріан Неканда Трепки колись скомпілював «Книжку плебейських родів» - знану ще як «Книжка хамів». У ній він нараховував близько 2 500 прикладів того, як звичайні посполиті «хами» ставали шляхтичами за допомогою грошей та шлюбів, а потім маскували своє плебейське походження, додаючи закінчення -ський/цький - що є польським відповідником німецького von, французького de чи англійського of - до своїх прізвищ чи місцевостей, звідки походили. Багато історій витворено навколо сарматської ідентичности шляхтичів: мовляв, вони вірили, що походять з племені королівських сарматів, які на правах завойовників перетворили посполитих «хамів» їх у своїх слуг і кріпаків. Найновіші дослідження показують, що цей сарматський міт має мало спільного з автентичним способом думання історичної шляхти. Він відноситься до того, що називають «винайденням традиції»: цей міт був видуманий щойно наприкінці XVIII ст., аж по розпаді Речі Посполитої, до того ж не шляхтичами, а їхніми антагоністами - як докір шляхтичам за те, що вони своєю політикою погубили «історичну Польщу».
В основі шляхетського етосу лежало не тільки чи стільки почуття станової вищости чи виключности, скільки ідея безумовної служби Вітчизні. Відповідно до шляхетського коду честі, що було головним покликанням і головним обов`язком, котре шляхта не могла розділити з посполитими. Не тому, що посполиті не варті того, а тому що вони у силу своєї душевної простоти та занурености у справи щоденного виживання не спроможні на великі патріотичні пориви. Ця ідея урівнювала всю шляхту, незалежно від статків і посад, і надавала їй особливої гідности: ніхто не міг покарати шляхтича, окрім суду таких самих шляхтичів. Ще у XIX столітті польська шляхта - а з нею й потомки української козацької старшини, котрі перейняли цю модель - кпила з російських дворян, що вони виросли в рабстві, і що їх спини пам'ятають царський кнут.
Зрозуміло, що цих високих ідеалів тяжко було дотримуватися на щодень. По упадку Речі Посполитої та влучення її земель у склад Росії, Австрії і Прусії, тисяча шляхтичів пішли на службу «до німця» чи «до москаля». Як віз з оглоблями, поняттям «Вітчизна» можна було повертати в різні сторони, й виправдовувати як бунт проти загарбницьких імперій, так і службу їм. Багато шляхтичів були настільки бідними, що мало чим відрізнялися від звичайних селян. Бідність компенсувалася акцентуйованим почуттям гонору («шляхтич на загороді рівний воєводі») - що стояв як забороло проти зближення шляхти та посполитих.
Для нашої розмови важливо, що цей шляхетський етос перейняли дві групи, котрі зіграли особливу роль в українському русі ХІХ століття - потомки козацьких старшин у Наддніпрянській Україні та греко-католицькі священики у Галичині. З першими більш-менш все зрозуміло: борючись проти Речі Посполитої і польської шляхти, вони свідомо і старанно копіювали політичну модель свого ворога - як це часто буває з опозиційними рухами. З греко-католицькими священиками справа була більш заплутана. Останні, як правило, не були шляхтичами - але їх особливий священицький статус, що піднімав їх над посполитими, а також факт, що більшість з них одідичувало його по батькові, робив їх «квазі-шляхтичами». Особливу роль зіграла політика Габсбурґів. Відповідно до засад Просвітництва, віденські монархи та чиновники піднесли греко-католицьку церква з того сумного і невідрадного стану, в якій вона перебувала у Речі Посполитій, а особливо строго дбали про освіченість її кліру. Ця політика дала однак несподівані наслідки: освічені греко-католицькі священики, яких раніше було звично бачити серед селян, тепер стали шукати товариства шляхти та насміхатися над своїми неосвіченими «селючками»-сестрами, не говорячи вже про простих «хлопів».
Зрозуміло, у наслідуванні шляхетського етосу «гонор» не був єдиним чи найважливішим: разом з ним нащадки козацької старшини і греко-католицька церква перейняли ідею «служби Вітчизні». Зворотною стороною цього впливу надмірна увага до чисто декоративних деталей, сутяжництво, завиcництво і лицемірство - все те, що так характерне для «малих домових воєн».
Спадщина українського руху
На межі ХІХ-ХХ століття в українському русі стався переворот: провід у ньому перейняло молоде і динамічне покоління - «покоління 1917 року», як його називають історики. Частина їх була вихідцями з нижчих станів, у т.ч. - селянства, найобдарованіші й найамбітніші вихідці котрого нарешті масово пішли у похід до завоювання висот нового світу Переважна більшість у Російській імперії, були, однак, потомками козацької старшини та священиків - як і їхні батьки. Але на відміну від своїх батьків, вони були налаштовані більш радикально і проголошували рішучий зрив зі старими традиціями.
Тут наважуся говорити принаймні про дві тяглі риси в українському русі. Перша випливала з їхньої відносної малочисельності. Відомим є епізод: коли у 1903 р. група українських діячів виїхала до Полтави на відкриття пам'ятника Котляревському, всі вони вмістилися у двох вагонах одного поїзда. Жартували, що коли б цей поїзд зійшов з рейок, прийшов би кінець українському рухові. Ситуація в австрійській Галичині була трохи іншою. Тут цей рух ще перед Першою світовою війною набрав масового характеру. Але його провід зводився до декількох сот людей, що зналися між собою особисто, товаришували, одружувалися між собою чи одружували своїх дітей - і, що важливо, зосереджувалися у столичному Львові, тобто на відносно невеликій території. Після поразки визвольних змагань багато галицьких і наддніпрянських діячів подалися на еміграцію, й діаспорне життя відтворювало і консервувало цю ситуацію близькості. А давно помічено, що чим тісніші взаємини у певному середовищі, тим більше шансів є для завогнювання у ньому конфліктів, і тим гострішого характеру вони набувають.
Знову варто наголосити: це явище не є унікально українським. Ним страждають більшість опозиційних рухів, навіть коли вони приходять влади: досить нагадати боротьбу більшовиків і меншовиків перед 1917 р., чи кремлівських вождів після смерті Леніна, або ж німецьку «Ніч довгих ножів». Можна, однак, назвати одну специфічну причину, характерну для суспільств переважно селянських, з одного боку, а авторитарних, з другого (деякі історики вважають ці риси взаємопов'язаними). Мова йде про вкрай персонофікований характер їх політичного життя. Позбавлені досвіду розбудованих інституцій, вони не мають ані змоги, ані вміння орієнтуватися у перипетіях політичної боротьби - особливо, якщо складаються з переважно малописьменного селянства. У таких суспільствах політичні партії чи рухи відрізняють не за програмами, а за лідерами. Звідси в українському випадку маємо довгу чергу «махнівців», «петлюрівців», «гетьманців», «мельниківців», «бандерівців» - всіх тих рухів, які за нормальніших обставин називалися би анархістами, соціал-демократами, консерваторами, поміркованими чи радикальними націоналістами та ін. А, мабуть, не потребує окремого доведення, що особистісний характер політичного життя творить особливо сприятливий ґрунт для конфліктів особистого характеру.
«Пост»скриптум
Українське суспільство втратило свій переважно селянський характер, а віднедавна розпрощалося з авторитаризмом - хочеться сподіватися, що назавжди. Старі звички вмирають, як відомо, поволі. Приберіть з українських найбільших партій і блоків їхніх лідерів - Ющенка, Тимошенко, Януковича, а навіть Луценка, Симоненка, Вітренко, Литвина чи Тягнибока - і що від них, цих партій, тоді лишиться?
Можна, звичайно, сподіватися, що, за аналогією з іншими країнами, колись там, за пару десятків років, політичне життя стабілізується, нормалізується, суспільство розпрощається зі своєю бідністю, й глобалізаційна хвиля нарешті вжене українців у постіндустріальний і постматеріальний світ. Навіть якщо не брати до уваги винаходи останніх двадцяти років - Інтернет, комп'ютери і мобільні телефони - вже зараз більшість з нас користається тими товарами і послугами, про які наші батьки і діди могли мріяти, а те, що ми їмо і п'ємо на щодень, дві-три сотні років тому було доступним хіба що для королівських родин. За таких обставин мали би зникнути підстави для заздрості і, відповідно, малих домових воєн.
Як контраргумент можна, звичайно, навести заувагу про незмінність людської натури, яка завжди буде мати причини для невдоволення. Існують, однак, конкретні дослідження а навіть ціла нова наука, які дозволяють говорити предметніше на цю тему. Вони показують, що за останні 50 років у найбагатших країнах - таких як США чи Японії - частка людей, що відчувають себе щасливими, не надто змінилися. Обсяг речей і послуг може збільшуватися для все більшого числа людей. Існують, однак, речі і послуги, які приносять задоволення лише тоді, коли інші їх не мають: найшвидша машина, найдорожчий костюм, найкраща освіта. Подібно особисті успіхи не приносять задоволення, якщо вони не перевищують успіхів найближчих колег. З переходом до «пост»-світу міняється і джерела заздрості - а тому даремно чекати на її заникнення.
Призупинити домові війни може лише великий і страшний ворог - як то було у часи війни, у момент падіння комунізму чи Помаранчевої революції. Він випрямлює спини, очищує серця і роз'яснює розум, а головне - дає відчуття спільного інтересу, який треба захистити і відстояти. Однак просити у Господа Бога великого ворога заради єдности є сумнівним заняттям. Це як дозволити змії укусити свого друга, щоб мати потім моральну приємність висмоктати з рани отруту.
На щастя, існує великий ворог, який завжди з нами. Це - ми самі. Краще сказати: наша захланність, брак розсудливості, безсердечність, чванливість і т.д. Лише у боротьбі з цим ворогом можна стати по-справжньому великим - а щонайменше навчитись залишити інших у спокої.
Для бібліофілів, бессеріссерів і просто цікавських подаю примітки
Ранішу версію цієї статті я друкував минулого року в «Експресі» - але тоді вона стосувалася виключно галицького контексту. Заради анонімності, я не розкриваю авторства цитованого на початку щоденника, ані його місцезнаходження.
Слова про галицьку Україну початку ХХ століття як «царство тьми і брехні» належать Петрові Карманському (див. його: Пливем по морі тьми (Львів, 1909).
Про чисельність шляхти в Речі Посполитій див.: Orest Subtelny, The Mazepists. Ukrainian Separatism in the Early Eighteenth Century (New York: Boulder, 1981); Janusz Tazbir. Kultura szlachecka w Polsce, Rozkwit-upadek-relikty (Warszawa, 1983) - обидва історики оцінюють її частку в 10%; Йоланта Пенкач ( Jolanta T.Pękacz, «Galician Society as a Cultural Public, 1771-1914», Journal of Ukrainian Studies, vol. 23, no 2 (Winter 1998)) говорить аж про 16%, натомість Едмунд Левандовський (Edmund Lewandowskli, Charakter narodowy Polaków і innych (London and Warsaw, 1995) твердить, що цей показник не міг перевищувати 6.5-7%; останню цифру вслід за ним повторює Stanislaw Elie, Literature and Nationalism in Partitioned Poland, 1795-1918 (New York, London, 2000).
Про помилкові погляди, що витворилися навколо шляхти у ХІХ ст. (про її нібито ідеологію «шляхетської нації» та «сарматського походження») і які безкритично повторюють польські й українські історики, див. надзвичайно цікаву дисертацію: David Althoen, That Noble Quest: From True Nobility to Enlightened Society in the Polish-Lithuanian Commonwealth,. 1550-1830 (Ph. D. Dissertation, 2000). Дисертація залишається неопублікованою, окрім невеликого її фрагменту: David Althoen, «Natione Polonus and the Naród Szlachecki. Two Myths on National Identity and Noble Solidarity», Zeitschift für Ostmittleeuropa-Forscung 52 (2003).
Про зближення греко-католицького духовенства з польською шляхтою як один з наслідків Габсбурґських реформ див. статтю Івана-Павла Химки «Греко-католицька церква і національне відродження у Галичині 1772-1918» у збірнику «Ковчег», ч.1 (Львів, 1993).
Про зверхнє ставлення українських поміщиків до російських див. надзвичайно цікаві «малоросійські» оповідання Ніколая Лєскова (Н.С.Лесков, Собрание починений. Т.7 (М., 1958)) , які він написав під впливом свого досвіду життя у Києві й околицях у 1849-1861 рр. - особливо див. його «Жемчужное ожерелье»
Про покоління 1917 року див.: Olga Andriewsky, «The Making of the Generation of 1917: Towards a Collective Biography», Journal of Ukrainian Studies, Vol. 29, no 1-2. Подібний висновок щодо російського покоління 1917 р. зробив Теодор Шанін ( див. його «История поколений и поколенческая история России» за адресою: https://www.polit.ru/lectures/2005/08/09/shanin.html.
Про конфлікти всередині українського проводу у Галичині я писав у статті «Конфлікт 1913 року в НТШ: причини і причинки», Український історик, 1991 - в якій я, зокрема, покликаюся на книжку: L.A. Coser, The Functions of Social Conflict (New York, London, 1964).
Про зміну характеру задоволення і щастя у постіндустріальному світі див. окремий номер журналу Economist, December 23, 2006 - January 5, 2007 під заголовком «Happiness (and How to measure it)», - особливо статтю «Economics discovers its feelings», з якої я скористався.
Фото зі сайту mskifa.narod.ru