Президент України Володимир Зеленський давно й наполегливо прагне зустрітися зі своїм російським колегою Володимиром Путіним, щоб поговорити з ним і закінчити війну. Це бажання він декларував ще в передвиборчий період, коли не дуже доречно заявляв в інтерв’ю про можливість «домовитися десь посередині», давши підстави своїм політичним опонентам для постійних дорікань і звинувачень ледь не в капітулянтстві та «зраді».
У спілкуванні з російським президентом Зеленський дотримується підкресленої ввічливості, навіть у критичні моменти. На старті своєї каденції після загибелі чотирьох морських піхотинців український гарант телефонував у Кремль і просив Путіна вплинути на абстрактну «ту сторону», щоб вона не вбивала наших воїнів. Тим паче, за умов оголошеного чергового «хлібного» перемир’я. Москва ж відповіла у звичному для неї стилі, закликавши Київ припинити обстріли мирного населення на Донбасі й закріпити особливий статус ОРДЛО. Замість жорсткої реакції, як варіант – призупинення дискусій у мінській групі та скликання екстреного засідання лідерів «Норманді», Банкова обрала тактику вмовляння агресора.
Розчарування Кремля
Небажання загострювати ситуацію на сході, напевно, було продиктоване не тільки браком політичного досвіду президента, але і його прагненням не зірвати мирного процесу, особливо в частині обміну полоненими. У вересні 2019-го вперше за довгий час відбулося звільнення утримуваних осіб, яке привітали світові лідери, назвавши його «першим гігантським кроком до миру» і «знаком, який дає надію». Наприкінці того ж року відбувся ще один обмін, а перед тим – саміт лідерів «Норманді», де в Зеленського була безпосередня нагода зазирнути Путіну в очі.
«Я впевнений, що він мене зрозумів, дуже прозоро зрозумів. Здається, що якщо такий контакт, очі в очі, ти відразу розумієш, хто перед тобою, що за людина. Незважаючи на всі дані розвідки. Мені здається, що він мене зрозумів. І він розуміє, що треба закінчити цю війну», – заявив Зеленський в інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна» в лютому 2020-го.
Однак у Кремлі, схоже, не поділяли цього оптимізму і, навпаки, після паризького саміту «Норманді» розчарувалися в шостому президентові України, який не виправдав їхніх очікувань щодо поступливості. І замість Володимира Олександровича невдовзі він став просто Володимиром Зеленським, а сам формат надовго був поставлений на паузу. Росія вирішила «пересидіти» і цього президента, який із речника «какой разницы» поступово, як і більшість його попередників, став перетворюватися на державника і переймати патріотичну риторику.
Концентроване розчарування і роздратування Москви вилилось у хамській статті колишнього президента і нинішнього заступника голови Ради безпеки РФ Дмитра Медведєва, котрий заявив про беззмістовність перемовин з неосвіченими й необов’язковими васалами. Говорити треба з їхніми західними сюзеренами, насамперед США, і дочекатися нової притомної адміністрації в Києві, яка не буде націлена на конфронтацію з Росією та не влаштовуватиме «дебільний» форум «Кримської платформи» заради рейтингів.
«Ось лишень із таким керівництвом України і варто мати справу. Росія вміє чекати. Ми люди терплячі», – резюмував Медведєв на шпальтах газети «Коммерсантъ», приділивши чимало в’їдливих пасажів на адресу Зеленського, де згадав і про його етнічне походження, і про страх перед оскаженілими націоналістами, яким він начебто ревно служить.
На Банковій не стали приділяти особливу увагу цій публікації. Показово, що коментувала її абсолютно несумірна за посадою особа – радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк. Він назвав статтю Медведєва «украй дивним, недоречним, неактуальним текстом, який напевно не заслуговує серйозних публічних оцінок». У коментарі агентству «Укрінформ» Подоляк зауважив, що експрезидент РФ не є суб’єктом політики, а в самій Росії до нього ставляться з великою часткою іронії, зокрема й федеральні ЗМІ.
Натомість куратор медійного блоку Банкової наголосив, що «українська сторона звертає увагу тільки на позицію чинного президента Росії. Що звучить в його оточенні – це питання другорядне, як мінімум. Головне питання – яку позицію займає сам пан Путін».
Обережно про свого візаві говорить і сам Зеленський, який не зміг прямо відповісти на питання журналістів, чи вважає він Путіна вбивцею, як про це ствердно заявив президент США Джозеф Байден. Гарант уважає, що це некоректно, а відповідь «так» може призвести до ескалації та загибелі людей на фронті. Цю думку він висловлював і ультрапорошенківському телеканалу «Прямий», і авторитетним закордонним медіа Associated Press, Reuters та Agence France-Presse.
Пропозиція, на яку неможливо погодитись
Натомість, коментуючи статтю Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», президент зазначив, що ми – точно не один народ, а той факт, що на сайті Кремля матеріал вийшов і українською мовою, свідчить, на його думку, про те, що ми все правильно робимо. Більш розлого і влучно глава держави відповів у зверненні з нагоди 1033-річчя Хрещення Київської Русі-України: «Київська Русь – це мати нашої історії. 24 області України та півострів Крим – її рідні діти. І вони по праву – її спадкоємці. А двоюрідним племінникам і дуже далеким родичам не потрібно зазіхати на її спадок. І намагатися довести свою причетність до історії тисячі років і тисячі подій, перебуваючи від місць, де вони відбувалися, за тисячі кілометрів».
Нехіть Зеленського загострювати взаємини і його постійна готовність до прямих перемовин з РФ наштовхується на позицію Москви, що або не вважає такі переговори за доцільні, аж поки Київ виконає її забаганки, або ж висуває такі умови, за яких жоден діалог є апріорі неможливим. Зокрема, Росія наполягає на імплементації політичної частини «Мінська», виборів в ОРДЛО й закріпленні їхнього особливого статусу на постійній основі.
Москва устами глави МЗС РФ Сергія Лаврова переконує, що не є стороною конфлікту на Донбасі та говорить, що про мир Київ має напряму домовлятися з Донецьком і Луганськом, якими керують, на хвилинку, партійці «Единой России», а колишній «прем’єр» і бойовик «армії ДНР» засідають у Держдумі. На гіпотетичній двосторонній зустрічі президентів про Донбас не розмовлятимуть, про Крим – і поготів. Про відновлення дипломатичних взаємин на рівні послів й економічної співпраці – будь ласка. Лише не про найголовніше. Але який тоді Зеленському сенс їхати в Москву, Сочі або Санкт-Петербург? Природно, це обурило українського лідера, який не приховував невдоволення під час нещодавнього спілкування з міжнародними ЗМІ в Києві.
«Як я можу не говорити про Донбас? Весь світ говорить про Донбас, а мені, президенту України, все одно, що відбувається на моїх кордонах або на контактній лінії? І як ти [Лавров] мені таке пропонуєш? Для чого? А я хочу зустрічатися, не боюся ніякого формату, мені все одно, я готовий. Навіщо мене запрошувати в Сочі? Щоб я на лижах катався? Про що ми взагалі говоримо? Добре, давайте зустрінемося в Одесі, покупаємося в морі. Люди не розуміють цінність життя, ось і все», – підсумував Зеленський.
Попри все, президент України переконаний, що треба домовлятися. Нещодавнє відновлення роботи «Норманді» на рівні політичних радників свідчить про певне зрушення мирного процесу. Образно кажучи, поки дипломати говорять, гармати мовчать. Гаразд, але якщо й проводити перемовини з Москвою, то лише за участі західних партнерів (так, за даними КМІС, уважають 58% українців). Тим більше, нині, коли цивілізований світ безпрецедентно на нашому боці, про що свідчать візити до Києва зарубіжних лідерів і «пташки» на летовищах з тоннами вагомих оборонних «аргументів». Росія, очевидно, не налаштована на змістовний прямий діалог. «Та сторона» свідомо виставляє умови, на які не погодяться ні українська влада, ні українське суспільство, навіть щиро прагнучи миру, та не за всяку ціну.