Турецько-російські відносини не зазнали суттєвих змін після анексії Криму 2014 року. Так, офіційна Анкара не визнала «возз’єднання» півострова з РФ і заявила про підтримку територіальної цілісності України. Але до західних санкцій проти держави-порушниці міжнародного права не приєдналася. Торговельно-економічні зв’язки між країнами не переривалися, турецькі судна спокійно заходили у кримські порти, демонструючи, що РФ не в цілковитій ізоляції.
Така постава Туреччини, очевидно, не влаштовувала тих, хто сподівався, що керівництво республіки провадитиме інакшу політику щодо Криму, передусім з огляду на кримськотатарський чинник. У Туреччині проживає численна діаспора киримли, країна реалізовувала на півострові бізнесові й освітні проекти, лідерів Меджлісу кримськотатарського народу приймали в Анкарі на найвищому рівні. Попри це, турецька влада не йшла на конфронтацію з Москвою, вважаючи, що подібний формат відносин буде ефективнішим за мову санкцій.
Усе змінилося після того, як восени 2015 року РФ активно включилася у війну в Сирії на боці президента Башара аль-Асада. Виконуючи бойові завдання, російські літаки кілька разів порушували повітряний простір Туреччини, союзника західної антиасадівської коаліції, бо їм так, бачте, зручніше. Спочатку такі вибрики викликали тільки обурення турецької влади, проте, коли це відбулося вкотре, Анкара не стала ковтати образу – і після кількох попереджень збила російський бомбардувальник.
Москва шаленіла від люті, розгніваний президент РФ Володимир Путін заявив про «удар у спину», назвав турецьку верхівку «клікою» (за аналогією до київської «хунти») і «поплічниками терористів». Відносини між державами різко погіршилися, а прокремлівські медіа миттєво переключилися з України на нового ворога Росії. Проти Туреччини запровадили економічні санкції, скасували безвізовий режим, МЗС не рекомендувало росіянам відвідувати їхні ще донедавна улюблені курорти (буцімто з міркувань безпеки). Ображений господар Кремля навіть пригрозив туркам, що «одними помідорами», тобто обмеженням на експорт сільгосппродукції, вони не відбудуться. Анкара натомість на деякий час ускладнила прохід через протоку Босфор кораблів ВМС РФ, запровадила візи для російських далекобійників, але вмикати дзеркальні санкції на повну силу не стала.
Напруга у стосунках потривала кілька місяців, аж поки президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган офіційно перепросив за збитий літак у родичів загиблих пілотів, що стало своєрідним прологом до дипломатичної відлиги між Анкарою і Москвою. А після невдалої спроби військового перевороту в Туреччині у липні 2016 року справи взагалі стрімко пішли на лад. РФ засудила дії заколотників, зняла для своїх громадян обмеження відпочивати у недружній країні, вони миттєво забули про образу за «сакральний» Крим – і почали скуповувати путівки на знайомі турецькі курорти.
Невдовзі у Санкт-Петербурзі відбулася зустріч двох президентів, напередодні якої Ердоган назвав Путіна «другом Володимиром» і висловив сподівання, що нині відкривається нова сторінка у відносинах між державами. Так наче й не було жодних «ножів», «помідорів» та «клік». Про причини і наслідки показового турецько-російського примирення в інтерв’ю ZAXID.NET розповів кандидат політичних наук, директор Центру суспільних відносин Євген Магда.
– Чому відбулося потепління у відносинах між Туреччиною та Росією? Адже обидві держави донедавна обмінювалися жорсткими заявами і діями.
– Є відома фраза про постійність національних інтересів, а не союзників. Москву й Анкару нині штовхає назустріч одна одній антизахідна спрямованість політики, яка має у кожному з випадків різну природу, проте виступає спільним знаменником. Окрім того, й Ердогану, і Путіну вигідно показати, що вони контролюють ситуацію та є вагомими гравцями на міжнародній арені.
– Що спонукало президента Ердогана перепросити за збитий турками російський літак, хоч раніше він відкидав можливість вибачень? Без цього символічного жесту примирення не відбулося б?
– На мою думку, вибачення було суто формальним, далеко не таким, на яке чекали у Кремлі. Не варто забувати, що за своєю манерою поведінки і Ердоган, і Путін – мачо, й вибачення у такому разі є демонстрацією слабкості. Власне, вибачення прозвучало у такій формі, що дозволила Ердогану зберегти обличчя, а Путіну – заявити про вибачення.
– Як зближення Анкари та Москви позначаться на військовій кампанії в Сирії, в якій сторони підтримують різні сторони конфлікту, та стосунках Туреччини із Заходом – ЄС і США?
– Росію і Туреччину об’єднують кілька речей: складні відносини з ІДІЛ, незацікавленість у виникненні Курдської держави, прагнення відігравати активну роль на Близькому Сході. Це – платформа для зближення позицій, але навряд чи можливість для створення стратегічного союзу. У кращому разі буде узгодження позицій.
– Невдалу спробу військового перевороту в Туреччині рішуче засудили на Заході, виступивши на підтримку законної влади. Але подальші репресивні дії Ердогана викликають критику, на яку він не надто зважає. Чи означає це, що Туреччина готова до погіршення стосунків із Заходом, насамперед з ЄС, бо не може десятиліттями чекати у його «передпокої» на повноцінне членство?
– Як на мене, справа не лише у перебуванні в «передпокої» ЄС. У Туреччині помітний тренд на ісламізацію держави, боротьбу за перетворення країни на лідера ісламського світу. Це не поєднується із риторикою про євроінтеграцію, тому цим напрямом зовнішньої політики Ердоган вирішив зневажити. Водночас мова не йде про вихід Туреччини з НАТО.
– На Вашу думку, чи не є така поведінка елементом політичного шантажу з боку Анкари? Мовляв, ЄС повинен назвати конкретні дані надання Туреччині безвізового режиму. В іншому ж разі вона припиняє приймати сирійських біженців – і нові хвилі мігрантів хлинуть у Європу.
– Питання біженців для Туреччини чутливе, і вона намагається в його розв’язанні грати з ЄС першим номером. Авторитарна природа правління Ердогана постійно потребує нових перемог, що демонструють його велич в очах симпатиків. До того ж, турецьке керівництво небезпідставно припускає, що разом із біженцями на територію країни можуть потрапити прихильники ІДІЛ, а ця перспектива для Анкари малоприйнятна.
– Окремі оглядачі пояснюють зближення Туреччини і РФ тим, що їхнім авторитарним лідерам легше порозумітися між собою, ніж з європейськими демократами, які постійно виставляють додаткові умови. Ця думка має право на існування?
– Модель здійснення влади у Туреччині та Росії подібна, це правда. Але не варто відкидати наявність іншої мотивації: Путін прагне використати Туреччину для нівелювання значення української газотранспортної системи. Ердогану потрібна співпраця з Росією для забезпечення позитивної динаміки в економіці Туреччини.
Проте насправді зустріч у Петербурзі відзначилася деклараціями про наміри. Зокрема, цього сезону російські туристи до Туреччини навряд чи полетять, а для втілення інфраструктурних проектів (будівництва АЕС «Аккую» або реалізації «Турецького потоку») бракує політичних рішень. Окрім того, якщо Туреччина буде й надалі ісламізуватися, їй буде складно будувати відносини з Росією, що спирається на «православні цінності».
– Що для України, з точки зору зовнішньої політики і безпеки, означає ця відлига у турецько-російських стосунках? Адже «друзів Кремля» і «корисних ідіотів» не бракує в Європі, а нині в активі Москви з’явився ще одним «конструктивний партнер». Наскільки це вплине на позицію Анкари у кримськотатарському питанні?
– У Туреччині проживає значна кількість кримських татар, ігнорувати їхню думку влада країни не зможе. Зближення Туреччини і Росії становить загрозу для України, однак цьому можна протидіяти, пропонуючи Анкарі співпрацю на вигідних обом країнам засадах. Не думаю, що Ердоган налаштований зосередитися виключно на співпраці з Путіним. Така обмеженість не відповідає його образу політичного лідера світового масштабу. Україна і Туреччина мають достатньо напрямів для співпраці, тому варто не соромитися про це нагадувати.