Рішення Путіна визнати окуповані ним же частини України «державами», відтак розпочати бомбардування українських міст, відправити армію на захоплення країни, загрожувати ядерній безпеці всього світу з Чорнобильської зони – усе це, звичайно, шокує. Просто тому, що люди назагал оцінюють речі і явища за умовною «шкалою нормальності». А те, що робить Путін, нормальним аж ніяк не назвеш. Є від чого засумувати.
Щодня з’являлася інформація про нові атаки, наступ, концентрацію військ тощо. Здавалося, що це якийсь безкінечний потік, який рано чи пізно знесе Україну і все, що нам дороге. Принаймні так собі уявляли ефект у російському штабі, вкотре підтвердивши, що до розуміння українців їм – як до «слов’янського братства». Виявилося, що на українців, за 8 років втомлених «дивною війною» на Донбасі, це справило протилежний ефект. Нація консолідувалася, а армія тільки й чекала команди нарешті відповісти по-справжньому.
Пригадаймо, що зовсім недавно українці могли лише здогадуватися, звідки наступатимуть росіяни. Чи буде ракетний удар? Чи буде висадка з моря? Зараз же картина не просто прояснилася, тепер уже хіба сліпий чи свідомо божевільний може говорити, що «не все так однозначно».
Буквально кілька тижнів тому йшлося про те, щоб «пропхати» окупантів і їхніх пособників назад в Україну. На російських умовах та за сприяння «старої Європи», з широкою автономією, «народною міліцією» і можливістю блокувати нормальний розвиток цілої країни. Але «Мінськ-2» благополучно похований самим Путіним, причому Захід і українська влада не голосять про «безальтернативність мінських угод».
Станом на сьогодні можна говорити про остаточну маргіналізацію проросійських політичних сил. Ні про яку конкуренцію умовних «помаранчевих» з умовними «біло-синіми» вже не йдеться, а якщо тенденція на блокування інформаційних ресурсів колаборантів збережеться – то повернення назад і не відбудеться.
Путін у своїй промові, яка передувала нападу, не тільки заперечив право України на існування, він обмовився й про решту цивілізованого світу. Є над чим подумати і США з Британією, і Туреччині, і Польщі. А особливо – Литві, Латвії, Естонії чи Азербайджану, які, за його схибленою логікою, теж випадково відвалилися від СРСР.
Відео засідання кремлівських старців, на якому вирішували питання «визнання ДНР і ЛНР», продемонструвало світові зовсім не те, що хотіли його автори. Ми побачили купку випадкових, далеко не найрозумніших людей, яких відірваний від реальності диктатор пов’язує круговою порукою, попутно принижуючи і демонструючи свою перевагу. До речі, метод документувати співучасників ще до вчинення злочину – це цікаве ноу-хау. Сподіватимемося, що принижені «бояри» цього не забудуть і незабаром таки прикінчать божевільного «царя».
Виявилося, що і в окупованих районах не все так просто. Адже для вторгнення знадобилося проводити виставу з евакуацією частини населення до сусідніх російських областей. А на вулицях ловити молодих чоловіків нібито для служби в «ополченні». Тобто нагнати страху самим «визволеним».
І поки більшість населення сприймала ці дії як приклад неймовірної швидкості росіян, їхньої «миттєвої реакції» (як в Казахстані, наприклад), уважні глядачі звернули увагу на часові незбіжності у всіх цих «трансляціях». Весь інформаційний супровід: і звернення терористичних ватажків, і засідання кремлівських старців, і навіть «обстріли з боку ЗСУ» – виявився примітивною заготовкою. Причому не найкращої якості.
Дуже ймовірно, що й атака на Україну була не стільки добре спланованою операцією (хоча, дивлячись на обличчя їхніх «урядовців», чекати на щось розумне не доводиться), а путінським «запасним варіантом». Бажанням зберегти хорошу міну при поганій грі. Адже Донбас впихнути назад в Україну на своїх умовах не вдалося. «Визнання» своїх найманців «республіками ДНР і ЛНР» теж не справило очікуваного ефекту. Відступати назад не дозволяли амбіції і страх втратити авторитет альфа-диктатора. Тому вирішили використати випробуваний у Грузії метод «примушування до миру». Причому сподівалися на паніку українців і капітуляцію Збройних Сил, а коли план провалився – Путін поміняв свого начальника генштабу.
Найімовірніше, спочатку йшлося про те, щоб зробити «ДНР» і «ЛНР» новими проксі-військами Російської Федерації. Щоб і санкції були мінімальні, але і щоб тиск на Україну та світ зберігався. Ну і щоб була можливість надалі підвищувати ставки. А головне – щоб у Росії не сприйняли дії Путіна за слабкість. Такий собі компромісний варіант. Але коли цей тиск не подіяв ані на президента Володимира Зеленського, ані на керівництво США та Британії, Путін вирішив піти ва-банк.
Чим прискорив свою безславну кончину. Замість порційних незначних санкцій, анонсування чергових обмежень, зброї для ЗСУ і періодичних відмов від «переговорів» з неадекватами, які прагнуть уваги, тепер він отримає все й одразу. Путіну зараз не лишається нічого іншого, як зі свого кута (в який він сам себе й загнав) воювати далі, ззовні і зсередини. В Україні ще є п’ята колона, є корисні ідіоти, є кримінальний світ, є «бізнес», виплеканий на нафто-рублях. Ці люди ставлять мітки, коригують вогонь ворогів, допомагають окупантам. Безумовно, про таку категорію громадян України будуть зроблені відповідні висновки, тому знову відпетляти, як після Майданів, не вийде.
Тим часом українська влада чітко дала зрозуміти союзникам, а союзники продемонстрували, що розуміють: Україні для нейтралізації ризиків ззовні потрібна зброя, зокрема протиракетна, а для стабільності всередині – гроші і гарантії. Інакше цей кошмар з голови хворого диктатора розповзатиметься далі. Адже Литва, Латвія та Естонія теж колись посміли покинути СРСР «через помилку, закладену більшовиками».
Єдина справжня ціна за безумство Владіміра Путіна – життя хороших людей, українських солдатів та цивільних. Решта – справа набувна. Тому перше і найголовніше, що тепер мали б зробити західні партнери, – захистити українські міста та військові частини від повітряних ударів диктатора, «закрити небо». Особливо – якщо бояться ядерної війни. Не захистивши українське небо, вони тим самим ніби пропонують йому скористатися ще й цим варіантом. Одне слово, продовжують свою багаторічну політику – впритул не бачити загрози, поки не стане надто пізно. А на що здатен Путін, загнаний в кут і підпертий ззаду своїми поплічниками, вже відомо.
Хотілося б ще зрозуміти, чи здатні його поплічники в умовах реальної загрози шибениці врятувати бодай себе. І винести тіло божевільного диктатора з Кремля на знак мирних переговорів ще до того, як він віддасть наказ застосувати ядерну зброю.