Повномасштабна російсько-українська війна багато чого змінила в Україні. Однією з найпомітніших змін стало продовження каденції президента і Верховної Ради, міських голів та місцевих рад. Питання – передусім щодо легітимності Володимира Зеленського – напередодні і в момент закінчення законної п’ятирічки повноважень викликало активне обговорення, та невдовзі після того все затихло. І начебто проблема розсмокталася сама собою. Однак поступово на політичному порядку денному з’явилася інша проблема, про яку на початку повномасштабки говорили значно менше. Тепер же вона цілком може стати серйозним випробуванням для політичної системи загалом і влади зокрема.
Ідеться про колишнього «слугу народу» Олександра Юрченка, який минулого тижня зробив воістину сенсаційну заяву. За його словами, з Верховної Ради хочуть піти близько 60 народних обранців, причому нібито це представники монокоаліції. Нагадаємо, вона й так перебуває на межі: нині в ній залишилося лише 228 осіб – лише на два більше від мінімально необхідної для коаліційного процесу кількості. При цьому не варто забувати, що частина депутатів у «Слузі народу» (і, очевидно, у «списку Юрченка») – це мажоритарники, яких, на відміну від списочників, замінити в нинішніх умовах неможливо.
Звісно, заява нардепа викликала бурхливу реакцію, обговорення стосувалося передусім аргументації в стилі «стомилися, та і зарплата маленька». Версія про те, що «слугам» перестало подобатися сидіти в Раді без доплат у конвертах, виникла практично відразу. Та ми зараз поговоримо не про це, цим нехай займаються відповідні правоохоронні й антикорупційні структури, це їхня парафія. Є ж у цій історії інша, значно важливіша і для країни загалом, і для влади, проблема.
Проблема, на яку тут же відреагував особисто Володимир Зеленський. Президент, який опинився на межі втрати власної монокоаліції де-юре (бо де-факто її вже давно не існує). А це означало б необхідність формування нової коаліції, яка з великою імовірністю почне з повернення української державної системи у правове поле – що означатиме непідконтрольність нового, коаліційного уряду Банковій, з усіма відповідними наслідками. (Скоріш за все, і кримінально-судовими також.) Тому Зеленський відреагував швидко і досить різко – заявив, що в нас, бачте, війна, тому депутати мають або працювати в парламенті, або підуть на фронт. Точніше, президент сказав, що «готовий проговорювати з представниками парламенту закон щодо змін до мобілізації», але всі почули і зрозуміли так, як і мали.
Залишимо осторонь питання протягування цих змін через депутатів, по яких вони безпосередньо і вдарять – це, врешті-решт, можна зробити за допомогою опозиційних фракцій і депутатських груп, бо спрямовані зміни проти своїх, «слуг». Значно цікавіше й важливіше тут інше.
Якщо повернутися майже на сім років назад, то можна згадати, як на парламентські вибори 2019 року під абсолютно виграшні зелені знамена партії новообраного президента набирали людей, часто-густо далеких і від парламентської діяльності, і від будь-якої ідеології. І ні для кого не було секретом, що така ситуація Зеленського і Ко цілком влаштовувала – він забирає у свої руки всю повноту влади, а представники монокоаліційної фракції за правильні голосування, своєю чергою, отримують інші плюси. У мирний час ця схема працювала безвідмовно, жодних проблем із Верховною Радою в Офісу президента не було.
Та прийшла війна. А потім до неї додалося і пильне, неприємне для народних обранців око НАБУ і САП. І тут нардеп Юрченко навряд чи збрехав, коли говорив про «втому» депутатів і незадоволення фінансовою стороною перебування під куполом будівлі на вулиці Грушевського. Ті люди, яких Зеленський привів до парламенту, перестали отримувати вигоду від цього процесу. А отже, план, який спрацював 2019 року, у 2026-му почав працювати вже не на, а проти його авторів.
А законотворчий процес ніхто не скасовував. Особливо той, який стосується розрекламованого євроінтеграційного процесу. Та й інші закони потрібно ухвалювати. І ще ж існує питання легітимності, яке у випадку Верховної Ради вирішити значно складніше, ніж у ситуації з президентом. Стати на чолі держави, якщо раптом щось, зможе, згідно з Конституцією, спікер парламенту, ми це вже проходили 2014 року. А от хто замінить самого спікера, точніше, Верховну Раду, якщо вона втратить кворум і, відповідно, легітимність?
Я вже не кажу про те, що така гіпотетична ситуація однозначно зіграє на руку і Росії, і Трампу, які тільки й чекають можливості, щоби знову натиснути на Зеленського з вимогою провести вибори. А нелегітимна, без більшості Верховна Рада – це більш ніж серйозний аргумент.
Саме тому Зеленський і пішов війною на свою ж фракцію. Бо це вже не питання голосів за якийсь, нехай і важливий, закон – а питання виживання системи загалом. І в ситуації, коли на кону стоїть система, коли йдеться про збереження влади – заяви і дії будуть ще й значно різкішими, ніж слова про «або в Раду, або на фронт».
А ще на тому тижні відбулася інша цікава подія. Я про візит голови Верховної Ради Руслана Стефанчука в офіс «Європейської Справедливості». І тут не треба кидатися в якусь конспірологію – співголова фракції «ЄС» Ірина Геращенко, коментуючи цю подію, прямо сказала: «Стефанчук нині активно шукає голоси на проєкт Цивільного кодексу». Що, втім, не означає якихось інших, непублічних тем. Та навіть і ці, публічні, означатимуть лише одне – опозиційні сили отримують серйозні важелі тиску на Зеленського. Можливо, не зараз, але в перспективі – абсолютно точно.
Так хитрий і, здавалося, безпрограшний політтехнологічний хід, схоже, спровокував справжню громадянську війну в «Слузі народу». Цілком очікувану війну, бо такі схеми працюють лише у стабільному стані. І точно не в умовах війни.