Приголомшлива перемога Володимира Зеленського на президентських перегонах-2019 стала ледь не особистою драмою для частини виборців, які у другому турі підтримали Петра Порошенка та з жахом уявляли, як на зміну патріотові й державникові в кабінет на Банковій прийде малорос і «ватник». Що він обов’язково здасть Україну на поталу Володимирові Путіну, заради миру стане перед ним на коліна й запопадливо зазиратиме йому в очі, а війну на сході закінчить, просто переставши стріляти. Одне слово, за Зеленського на державу чекала «зрада», капітуляція і мало не апокаліпсис.
Занурення в націоналізм
Перші місяці його президентури минули під супровід саме таких гасел і настроїв, сягнувши апогею напередодні саміту лідерів країн «нормандської четвірки» в Парижі у грудні 2019 року. До подиву критиків і зловтішників, Зеленський не капітулював перед президентом РФ, а гідно тримався на підсумковому брифінгу й обстоював державну позицію. Це розвіяло побоювання скептиків, «зради» не відбулось, а деякі політичні опоненти навіть публічно визнали успіх паризького візиту Зеленського, зарахувавши йому цей своєрідний залік.
Сьогодні дедалі частіше оглядачі почали писати, що гарант поступово еволюціонує від безідейного прагматика до українського державника. Десь так, як свого часу цей шлях пройшов Леонід Кучма. Обравшись 1994 року на посаду президента під проросійськими гаслами, під час другої каденції він боронив від Росії український суверенітет на острові Тузла і видав книжку під «крамольною» назвою «Україна – не Росія». Зрештою, популярна політична приказка говорить, що будь-який президент України (за винятком Віктора Януковича) рано чи пізно стає українським президентом, державником і націоналістом.
Схоже на те, що цей період настав і в Зеленського, причому не під завісу каденції, а на її початковому етапі. Торік під час візиту до Польщі з нагоди відзначення 75-ї річниці визволення від нацистів в’язнів концтабору Аушвіц-Біркенау гарант нагадав про безпосередню участь в ньому бійців 100-ї Львівської стрілецької дивізії та Першого українського фронту і заявив, що поляки першими відчули на собі наслідки злочинної змови двох тоталітарних режимів, маючи на увазі СРСР і нацистську Німеччину.
На це відреагував не абихто, а директор Служби зовнішньої розвідки РФ і за сумісництвом голова Російського історичного товариства Сергій Наришкін, зауваживши, що «пан Зеленський дедалі більше занурюється в ідеї українського націоналізму». Ще зліші язики твердили, що Зеленський зрадив пам’ять свого діда-фронтовика, перевершив усіх у брехні та мало не перетворився на Порошенка чи «якого-небудь» Андрія Парубія. Курйозніше за це хіба що звинувачення Зеленського у фашизмі з боку співголови ОПЗЖ Вадима Рабіновича. З часом російські та проросійські медіа добалакалися до того, що шостий президент України гірший за п’ятого: не закінчує «внутрішнього» конфлікту на Донбасі, оскільки йде на повідку націоналістів або щонайменше боїться їхньої реакції.
Але це все радше зовнішній образ Зеленського, сконструйований російськими пропагандистами та ретрансльований їхніми підспівувачами в Україні. Бо для РФ кожен українець, не згодний визнати себе хохлом і малоросом, стає мазепинцем, петлюрівцем, бандерівцем, одне слово, печерним націоналістом. Натомість усередині країни Зеленський сприймався як недостатньо патріотичний і занадто малоросійський, особливо після його тези «какая разница» та намагань відповідати діаметрально протилежним очікуванням виборців.
Президент миру, який 2019 року скасував військовий парад до Дня Незалежності й натомість виплатив усім воїнам «Вовину тисячу», навряд чи викликав аплодисменти публіки, котра звикла дякувати армії на Хрещатику і по-справжньому пишатися своїми захисниками. Замість тактики «повзучого наступу» і поступового відвойовування територій Зеленський обрав шлях розведення військ, що збурювало суспільство. А запровадження повного і всеохопного перемир’я влітку 2020 року сприймалося з великим скептицизмом, адже, знаючи ціну домовленостей із РФ, у тривале припинення вогню слабко вірилося. Хоча шанс Зеленському позбутися цих ілюзій критики давали.
«Літаки летять, будемо всіх бомбить»
Поволі це відбулося. Може, навіть у несподіваних масштабах. Замість примирливої риторики команда президента щораз більше говорить про порушення російсько-окупаційними силами режиму тиші, який потрібен лише Україні. Голова української делегації в Тристоронній контактній групі Леонід Кравчук із «голуба» перетворився на «яструба» і каже, що на кожен обстріл позицій наших армійців має бути дзеркальна відповідь. Перемовники визнають, що мінський процес зайшов у глухий кут, а РФ намагається видати себе за ще одного – на рівні з ОБСЄ – посередника у врегулюванні конфлікту.
На фронті спостерігається посилення напруги, активізувалися ворожі снайпери, які вбивають українських солдатів. Закінчення найдовшого перемир’я стає питанням часу. У Донецьку відбувся форум «Русский Донбасс», де презентували однойменну доктрину, в якій проголошено, що «ДНР» і «ЛНР» – «національні держави російського народу», а їхні кордони збігаються з межами колишніх (!) Донецької та Луганської областей України, частину яких силоміць утримує Київ.
Паралельно із цим у тилу триває інформаційна війна, де цілими днями група каналів Віктора Медведчука розповідала про «тарифний геноцид», «зовнішнє управління», «диктат МВФ» та «Україну як колонію Заходу». Українською мовою озвучували тези російської пропаганди, прикриваючись гаслами про свободу слова. Патріотична спільнота давно обурювалася через сам факт існування цих каналів, утім попередня найпатріотичніша влада не спромоглася їх прикрити, маючи їхніх господарів за зручних спаринг-партнерів і не тільки.
Деякі політики з демократичних сил перестали туди ходити на ефіри, але так само багато хто не гребував сидіти в одіозних студіях, аби лише «донести свою точку зору», легітимізуючи власною присутністю цей шабаш. Раніше обурення виливалося тільки в бойкот і пікети. І лише за президентури Зеленського рішенням РНБО проти трьох каналів запровадили реальні санкції.
Це не просто виклик номінальному власнику медіаактивів Тарасові Козаку чи реальному – Медведчукові, це ляпас самому Путінові. Замість лементу про утиски свободи слова, відозв ОБСЄ і міжнародних правозахисних організацій була спокійна реакція Заходу і розуміння цього рішучого кроку. Обурення висловили хіба що голова Національної спілки журналістів України, ОПЗЖ і Путін, який зауважив, що «в Україні взяли й три провідні телеканали прихлопнули, і все. Одним розчерком пера. І всі мовчать! А деякі навіть схвально плескають по плечу».
Водночас в українській владі розуміли, що так просто це не минеться і «ответка», симетрична чи асиметрична, прилетить. Так, 11 лютого, у день візиту Зеленського на Донбас із послами країн «Великої сімки», окупанти вбили двох бійців ЗСУ. Таке ось найдовше «перемир’я».
Закриття каналів Медведчука стало топовою темою кілька тижнів тому, але не збурило суспільство. За даними соціологічної групи «Рейтинг», 49% громадян підтримують рішення припинити мовлення телеканалів «112 Україна», NewsOne і ZIK, 41% – не підтримують. 72% схвалюють санкції проти фізичних і юридичних осіб, якщо їхня діяльність шкодить інтересам держави. А якщо вони ще й причетні до тероризму чи сепаратизму, то рівень підтримки обмежень зростає до 85%.
І РНБО не зупинилося на Козакові. Днями запровадили санкції проти Медведчука, його дружини Оксани Марченко, цивільної дружини Козака Наталії Лавренюк та інших персон і компаній. Секретар Радбезу Олексій Данілов анонсував новий пакет рестрикцій, зокрема і проти народних депутатів. Тимчасом СБУ викриває агентурні мережі ФСБ РФ і припиняє роботу телеграм-каналів, спрямованих на дестабілізацію ситуації в державі, скандальному блогерові Анатолію Шарію оголошена підозра в державній зраді. В інтерв’ю програмі Axios на каналі HBO Зеленський не тільки заочно запитує президента США Джозефа Байдена, чому Україна досі не в НАТО, а й демонструє безальтернативність прозахідного курсу: «Як потрібно ще більше заявляти про бажання вступу, якщо це закріплено в Конституції України – напрямок у Євросоюз, євроінтеграція, а також вступ у НАТО?».
Понад те, цей донедавна «голуб миру» наприкінці минулого року видав указ про відзначення 30-річчя Незалежності, передбачивши і військовий парад. Хоча раніше Зеленський заявляв, що бронетехніка і літаки – не атракціон. Вони мають бути не в мирному Києві, а на передовій. Схоже, президент зробив висновки з минулих урочистостей, коли ветерани АТО/ООС проводили альтернативні до офіційних заходів марші захисників.
Патріотичний розворот Зеленського не гарантує йому прямих електоральних дивідендів на тлі поступового падіння рейтингів. Але він може розраховувати на підтримку державницьких рішень навіть з боку тих, хто не належить до кола його прихильників. Так, екслідер «Правого сектору» і командувач Української добровольчої армії Дмитро Ярош, який раніше говорив про Зе!команду як про «ліквідаторів української державності», нині дякує владі за стратегічно важливе рішення та висловлює готовність бути разом на шляху захисту суверенітету. Якщо президент і надалі йтиме цим курсом, то за нього в разі повторного балотування, може, і не проголосують учорашні критики, але вони щонайменше скажуть йому: «Дякую, дуже дякую!».