Уже стало певною закономірністю, що в п’ятницю українці зручніше вмощуються перед екранами телевізорів або комп’ютерними моніторами і чекають новин від Ради національної безпеки і оборони. Хоча ще зовсім недавно РНБО сприймали як відстійник для різного роду відставників. Як тепле місце, де можна пересидіти тимчасову опалу або поразку в підкилимних війнах. РНБО виглядала в’ялою і ледве не п’ятим колесом до воза. Деколи навіть здавалося, що державні мужі на відповідальних посадах просто хочуть сховатися за колективними рішеннями, не дбаючи про їхню практичність та доцільність.
Ситуація з РНБО докорінно змінилася, коли в країні було ініційовано масований наступ влади на антикорупційні структури і фактично розпочався демонтаж антикорупційного законодавства. Законодавства, яке з такими боями свого часу ухвалювала Верховна Рада, а його появою українці мають завдячувати тиску з боку західних країн-донорів. Важливо нагадати, що патріотичні партії, які увійшли в парламент на крові Майдану, дуже швидко змінили військовий камуфляж на «бріоні» й уклали низку сепаратних договорів з олігархічними кланами. Завдяки чому кланово-олігархічна система майже моментально регенерувалася. А згодом і депутати-патріоти перестали ховатися й почали відверто роззброювати антикорупційні органи. Через колективні ініціативи нібито приведення у відповідність законодавства, або навіть шляхом скасування суддівською мафією небезпечних для корупціонерів положень.
Як віл обуха
Не треба забувати, що народні депутати ще на стадії розробки заклали в деякі закони низку сумнівних формулювань, додаткове тлумачення яких могло їх повністю вихолостити. Коли ж в наступ проти антикорупційного законодавства пішов Конституційний Суд України і фактично скасував обов’язок державних посадовців декларувати свої доходи та оголосив неконституційним президентське призначення Артема Ситника директором НАБУ, то новій владі треба було швидко і гостро реагувати. Реагувати ще й тому, що на черзі в КСУ стояло скасування земельної реформи і всього антикорупційного законодавства.
Фактично КСУ, відчувши власну безконтрольність та замкнутість на себе української системи правосуддя, розпочав демонтаж ледве не всіх реформ у країні. Почав штовхати державу до правового колапсу, абсолютно законного виходу з якого просто не існувало. В цій ситуації президент Зеленський дедалі більше скидався на лицаря печального образу або звичайного українського невдаху. Або ж молодого короля Ліра, якого зрадили соратники, підставили друзі і позбавили повноважень змовники. Який, на думку «експертів», мав у рамках відведених йому повноважень скласти руки і чекати своєї участі як віл обуха. Навіть більше, безборонно підставити голову під контрольний удар олігархічної сокири. Оскільки українське законодавство було виписане так, що президент мав стати або безборонною жертвою, дотримуючись у всьому демократичної процедури та букви закону, або знайти прогалини у виписаному Системою законодавстві і спробувати зосередити у своїх руках трохи більше влади.
Процедурники, законники, пуристи
І тут на українців пролилася злива з маніпулятивних експертних думок. На всіх каналах заговорили про недопустимість узурпації президентом влади. Про необхідність неухильного виконання процедури. На якийсь час процедура стала для «експертів» та політиків усіх мастей справжнім фетишем. Усі ці фахові юристи, депутати, експерти ніби одномоментно забули відомий навіть студентам принцип справедливості. Забули про примат справедливості над правом. Що принцип справедливості забезпечується дотриманням трьох складових: змістовної, формальної і аж потім процедурної. Де процедурний принцип забезпечує неупереджене застосування правил і не може суперечити або підважувати права людини.
Тому хотілося спитати в буквоїдів: а де в рішеннях КСУ йшлося про рівність прав, про ціннісні орієнтири? Фактично цей наділений правом тлумачення законів суд «тлумачив» їх дуже односторонньо, формально і завжди на користь тих, хто мав владу, гроші і впливи. Тим більше, що етичність та моральність тодішнього голови КСУ Тупицького викликали безліч запитань. А конфлікт інтересів його та окремих суддів був очевидний навіть неюристам. Щоб якось унаочнити, скажу, що між змістом і формою українські правдоборці чомусь вибирали тільки крючкувату форму, усіляко намагаючись затерти зміст.
Причому ці законники-чистоплюї на утриманні самі закривали очі на порушення процедури або особливі тлумачення, які далеко відбігали від правового поля. Наприклад, це стосувалося того ж рішення КСУ стосовно Артема Ситника. Більшість експертів тоді відбулися мовчанкою. Але коли президент на підставі «тлумачення» судді Тупицького попер з посади самого Тупицького, то почався вселенський плач на ріках Вавилону. Президента Зеленського звинуватили в узурпації влади, а РНБО у присвоєнні невластивих їй функцій суду.
Колективна дія проти суддівської мафії й олігархів
На практиці виявилося, що ефективність роботи державних інституцій, навіть тих, що досить непогано функціонували, розбивалася об мур суддівської мафії. Олігархи і суддівська мафія взяли цілу державу в лещата. А молодому президентові через його непоступливість хотіли відвести номінальну роль. Значно меншу за ту, що він мав на початку каденції, коли мусив взяти під повний контроль уряд, завдяки монобільшості поставити собі на службу Верховну Раду і через певні не зовсім легальні оборудки та домовленості отримати вплив на судову систему. Але практика показала, що олігархи через перекуплених та підконтрольних народних депутатів можуть впливати і на роботу міністерств, і на зміст законів, які приймає парламент, а окрім того, дуже легко знаходять спільну мову з корумпованими суддями. Ув’язатися президентові в подібні комбінації означало відмовитися від реформ, встановлення справедливості і взагалі від ідей, задекларованих під час виборів.
Відсутність згоди на подібне переродження з боку Зеленського підштовхнуло його противників до більш категоричних дій. За демонтаж реформ взявся КСУ, через змову і саботаж практично не діяла Вища рада правосуддя. Це означало, що судді могли ухвалювати довільні рішення і ніхто не міг покарати їх за недоброчесність. Дійшло до того, що будь-які дії президента, спрямовані на боротьбу з мафією та олігархатом, ставилися під сумнів з погляду законності.
Перелом відбувся після президентських виборів у США. За короткий час після обрання президентом Джо Байдена активізувалася й робота президента Зеленського. І не тільки тому, що американці почали щось вимагати, а тому що український президент нарешті відчув надійну підтримку Заходу в боротьбі з корупцією та олігархатом.
Для того щоб уникнути звинувачень в узурпації влади, Володимир Зеленський головним інструментом наведення ладу вибрав колективний орган, тобто РНБО. І це було слушне рішення з огляду на те, що країна перебуває в стані війни. Та через постійну загрозу безпеці держави з боку міжнародного тероризму. До слова, до складу РНБО входять всі силові та безпекові структури, наділені відповідними повноваженнями і правом слідства. Відповідні служби ведуть розслідування, встановлюють протизаконні зв’язки, передають матеріали на розгляд РНБО, яка й ухвалює колективне рішення.
Як тільки запрацювала РНБО, на неї і президента почалися не просто агресивні нападки, з’явилися звинувачення в нелегітимності подібних рішень, узурпації влади та присвоєнні собі невластивих функцій. Найбільшим таким звинуваченням стало те, що РНБО перейняла на себе функцію суду. Мовляв, вона незаконно виносить вироки про винуватість і навіть відчужує приватне майно. Але ці критики нібито забувають, що йдеться про тимчасові санкції проти осіб та їхніх структур, які створюють загрозу національній безпеці країни. Які підозрюються у фінансуванні тероризму або в незаконному заволодінні державним майном та ресурсами. Щодо яких проведено детальні розслідування і яким оголошено підозру.
Та й не відчужувала РНБО майна в незаконний спосіб. Справа ПАТ «Мотор Січ» є особливою, і з погляду національної безпеки, і щодо легітимності процедури приватизації та укладання договорів купівлі-продажу. Так само варто зауважити, що накладення санкцій на майно не означає його відчуження в законного власника. Просто на час досудового слідства ця особа не може розпоряджатися ним. Правда, певна правова колізія виникає з тим, що РНБО не може зараз довірити такі матеріали нереформованим та корумпованим українським судам. Це звело б роботу тисяч людей нанівець і занапастило б остаточно державу. Але й безконечно «маринувати» ці справи на рівні санкцій не вийде.
Тому українська влада має не тільки розслідувати та накладати санкції. Паралельно з діями РНБО потрібно негайно братися за судову реформу. Знищувати суддівську мафію, змінюючи суддівський склад та визначаючи для початку опорні суди, відомі своєю доброчесністю та некорумпованістю. Повністю змінити Вищу раду правосуддя. І тільки після цього суди остаточно мають поставити крапку в цьому процесі.
І наостанок порада так званій патріотичній опозиції. Не засліплюватися ненавистю до дій президента Зеленського та роботою РНБО. Не вдаватися до непопулярних, екстраординарних кроків і не звертатися на очах у всієї чесної публіки до КСУ з проханням захистити Тупицького. Це призведе до втрати решток популярності цими силами. Змусить нормальних патріотично налаштованих людей задуматися над зміною лідерів та переформатуванням партійно-політичних проєктів. Бо суспільство є сильним тоді, коли існує система противаг. Але навіть якщо Зеленський ніякий не узурпатор і має щирі наміри, то хотілося б, однак, щоб і він відчував конструктивну критику.