Останні соціологічні дослідження засвідчують рекордні показники довіри до Зеленського. Ідеться не про загальні рейтинги, а про показники довіри на початку третього року каденції у порівнянні з каденціями попередніх президентів. Попри очікування конкурентів та громадян, налаштованих критично до молодого актора на чолі держави, Зеленський досі має всі шанси переобратися на другий термін.
У зв'язку із цим я пригадую цікавий тренд, що набув популярності два роки тому. Щойно «кварталівець» отримав булаву, деякі політологи розпочали дискусії, яким же буде наступний після Зеленського президент. Такі міркування були спричинені радше шоком від неочікуваної появи актора в політичному житті країни та непевністю, що супроводжувала цю переможну появу, ніж якоюсь раціональною потребою. Але сьогодні, коли минула майже половина «зеленої епохи», враховуючи незмінно високий рівень підтримки Володимира Зеленського, такі розмисли виглядають доречнішими. Навіть корисними.
Єдине, від чого можемо відштовхуватися в теоретизуванні з цієї теми, це аналіз виборців Зеленського. Оскільки вони становлять велику частку серед зацікавлених у політиці громадян України, резонно припустити, що саме ці люди найбільше впливатимуть на вирішення долі держави на наступних президентських та парламентських виборах.
Основний виборець колишнього «кварталівця» – це молодь, найстабільніша група підтримки Зеленського. Що молодший україн(ець)ка, то більше шансів, що вона (він) підтримуватиме чинного президента.
Скласти колективний портрет цієї частини суспільства доволі важко, оскільки ми не маємо в достатній кількості розлогих та глибоких соціологічних досліджень орієнтирів, цінностей та актуальних проблем молоді. Тож я орієнтуватимуся в розмислах на стиль, підходи і риторику Зеленського, що досі дають йому політичну підтримку, та стиль, підходи і риторику його опонентів, що досі не дають розширити коло прихильників серед молодих українців.
Мільйон разів говорено, що причина успіху Зеленського – це його антисистемність. Але в чому полягає ця антисистемність? Передусім треба зауважити, що за два роки президент не став фігурантом жодного корупційного скандалу. І за мірками української політики це просто таки нечуваний, ганебний та непробачний злочин. Але якщо копнути глибше, то антисистемність «кварталівця» полягає в його виході за рамки одвічної дихотомії української політики – протистояння «націонал-демократів» та «проросійських сил». Зеленський не вкладається на рівні риторики в жоден із цих таборів. Це й забезпечило перемогу, хоча й суто персональною заслугою назвати це важко.
Націонал-демократи, які вважалися з початку дев'яностих символом «європейського та продемократичного вибору України», дискредитували себе корупційними скандалами й остаточним скочуванням до націоналістичного консерватизму, хоч і притрушеного зверху показною проєвропейськістю. Проросійські ж сили у зв'язку з анексією Криму та окупацією Донбасу й поступовим відходом у засвіти «прорадянськи орієнтованого» покоління втратили вагому частку електорату. Втім, підтримка колишньої Партії регіонів ще довго не падатиме до сподіваного патріотами рівня. Унікальність політичної пропозиції ексрегіоналів міститься в безпосередній орієнтації на людей пенсійного віку. Жодна партія в Україні не працює системно з цим електоратом, який є надзвичайно соціально й економічно вразливим, а до того ж – дуже активним на виборах. І не забуваймо про підтримку з боку деяких національних меншин, з якими інші партії поки що не навчилися вибудовувати діалог. Тож актуальність політичної пропозиції ексрегіоналів, на мою думку, далеко не завжди пов'язана з ностальгією за СРСР та симпатією до Кремля.
Простіше кажучи, антисистемність Зеленського – це рівновіддаленість і від застарілого націоналістичного наративу націонал-демократів, і від похмурої риторики ексрегіоналів, орієнтованих на пенсіонерів. Молоді люди неминуче потягнулися до Володимира Олександровича, вбачаючи в акторі виразника їхнього тихого протесту проти зашкарублого консерватизму двох застряглих у минулому протиборчих сторін.
Не підтримуючи консерватизму ціннісного (чи як мінімум риторичного), молоде покоління, схоже, не поспішає відкидати консерватизм інституційний, соціально-ментальний. Зеленський демонструє певну анархічність, гнучкість у підборі кадрів, хоча і з кожним роком ця анархічність зменшується. Часто-густо представни(ки)ці та спікер(к)и влади висловлюють протилежні думки та позиції. Президент дає свободу дії своїм призначенцям, втілюючи кадрову політику на засадах довіри, а не постійного контролю підлеглих. Повторюся – цей простір свободи дії всередині команди президента та в партії «Слуга народу» щороку зменшується. Поведінка Зеленського відгонить волюнтаризмом, схильністю до сильних і суперечливих кроків (згадаймо низку рішень РНБО). Важко уявити, що було би з президентом в дійсно демократичній країні, якби під час пресконференції він заявив, що готовий у разі чого порушити закон. Але така поведінка імпонує виборцю Зе. Сильні кроки поєднуються в політиці Зеленського з відвертістю, особистою політичною прозорістю та щирістю першої людини в державі. Мало який політик міг би зізнатися, що ніякої стратегії в нього немає, а є тільки тактика з урахуванням інтересів держави.
Не можна не зазначити й інших важливих причин довіри до Зеленського та, власне, безпосередніх здобутків влади. Це й відносно стабільна економічна ситуація й успішна боротьба з ковідом та його наслідками (принаймні на думку громадян), а ще удар по Медведчуку. Врешті-решт, було б неправильно не назвати чинник, що також підсилює популярність Зеленського на посаді президента, – це відсутність жорсткої критики влади на найрейтинговіших олігархічних каналах. Подивимось, що говоритимуть ці канали, коли обіцяний закон про олігархів ухвалять у Раді.
Молодь – це майбутнє. І якщо молодь піде на наступні вибори, як на вибори 2019 року, то саме вона вирішуватиме долю країни. Які критерії вибору цього покоління? Можемо зробити висновок з поточних фаворитів. Очевидно, що це має бути політик сучасного типу, але й не надто прогресивний. Політик, що дотримується лише деяких важливих ознак демократичної влади – відносної чесності з людьми та відсутності корупційного шлейфу. Але українці дотепер ладні терпіти пострадянський патерналістський тип президента з його волюнтаризмом, готовністю всім всупереч всьому нав’язати власну волю та звичкою ухвалювати неоднозначні з погляду закону та процедур рішення. За часів Зеленського Україна не зробила карколомного стрибка у світових економічних рейтингах, у розвитку свободи слова, дотриманні прав людини та ефективності державних інституцій. Та й запиту на це в суспільстві, щиро кажучи, не було, хай як ми себе в цьому переконуємо. Наші громадяни звикли жити в корумпованій та бідній країні зі слабкими інституціями та низьким рівнем забезпечення захисту прав людини. Звикли вони на це й скаржитися. Але настрої, політичні симпатії молодих українців свідчать про те, що, можливо, ми вже не хочемо бути четверторядною країною. Думаю, ми вже спроможні і бажаємо стати третьорядною державою на задвірках Європи. Чом би й ні? Не відкидаю, що це станеться за часів Зеленського.