Назва мого тексту певною мірою перегукується з книжкою Тіма Снайдера «Bloodlands». Кілька журналів уже назвали її найкращою книжкою року, а у журнал «Телеграф» – навіть «найважливішою книжкою з історії за кілька років».
У «Bloodlands» йдеться про долю великого історичного регіону між Берліном і Москвою – про теперішню Білорусію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Україну та північно-західні області Росії, включно з Петербургом. Снайдер показує, що цей регіон має свою власну історію, різко відмінну від історії центрів – таких як Берлін чи Москва. Зокрема, місцеве населення зазнало головних втрат від протистояння між Сталіном і Гітлером у 1933-1945 р. Що більше: ніде так не видно взаємопов'язання між цими двома режимами-вбивцями, як власне на цьому «кровавому пограниччі».
Попри заслужені компліменти, які належаться авторові, книжка залишає певні важливі запитання без відповіді. До прикладу, з книжки так і не зрозуміло до кінця, чи справді і чому голод 1932-1933 мав виразно український вимір? Або чому Гітлер, вважаючи усіх слов'ян унтерменшами, по-різному застосовував свою расову політику до словаків і хорватів, з одного боку, а білорусів, українців, поляків та росіян – з другого? Або чому навіть до білорусів, українців, поляків та росіян ця політика провадилася по-різному?
Я не певен, чи існує одна-єдина правильна відповідь на кожне з цих запитань. Погоджуюся, однак, з Тімом Снайдером, що відповідей треба шукати поза виключно національним (білоруським, польським, українським та ін.) контекстом. Як пише Снайдер, навіть досконале знання української історії не може подати причин [українського] голоду. На моє глибоке переконання, контекст варто розширювати не лише географічно, але й хронологічно. Іншими словами, щоб зрозуміти специфіку «кровавих земель», починати треба не з 1933, а – на мою думку – щонайменше з 1914 року.
Щоб довести це, скористаюся з методу, який застосовує Тім Снайдер – з підрахунку числа жертв. Ще коли я писав свої «Нариси з історії України» (1996), наткнувся на оцінку Сергія Максудова (Олександрові Бабьонишеву), що між 1914 та 1945 р. на сучасній українській території насильницькою смертю загинули кожен другий чоловік і кожна четверта жінка. Зазвичай до таких оцінок треба ставитися з примруженням ока: заради своїх аргументів чи ефекту історики, як і політики, люблять перебільшувати числа. І якщо існує «вилка» між найнижчою і найвищою оцінками, безпечніше – як справедливо радить Снайдер – брати нижчу. Скажімо, якщо кількість жертв українського голоду оцінюють у 3,5-10 млн осіб, то правдоподібно, їх було таки 3,5, а не 10 млн. Максудов, однак, у своїх оцінках і так є досить обережним, а навіть консервативним. Скажімо, він виразно і рішуче виступає проти українських істориків та політиків, котрі завищують число жертв голоду 1932-33 років до 7 або навіть 10 млн.
Хочу, щоб мене відразу правильно зрозуміли: я не є прихильником «парадів смерті», котрі влаштовують час до часу національні історики, щоб доказати, що «наші» жертви, у порівнянні з «вашими», були незрівнянно більшими. Порівняння з такою метою для мене не мають великого сенсу. Навіть смерть одної невинної дитини чи жінки є трагедією, а трагедії не знають порівняння. Мені йдеться про що інше: статистика «кровавих земель» помагає зрозуміти їхню історичну специфіку. Скажімо, той же Максудов підрахував, що прямі людські втрати в Українській РСР ще до війни, від репресій у 1927-1938 рр., становили щонайменше 4,4 млн. Це майже на мільйон більше, аніж втрати серед цивільного населення Європи під час Другої світової війни (3,4 млн) поза «кровавими окраїнами» (див. нижче):
Таблиця 1. Втрати населення у Другій світовій війні
Я не можу відповідати за достовірність цієї статистики. Причина, чому я вибрав власне її, а не іншу, є простою: це єдина відома мені статистика, яка не скидає жертви серед різних радянських народів до одної загальної рубрики «втрати СРСР». Зрозуміло, що навіть рубрикування жертв за країнами теж несе небезпеку викривленої оптики. Скажімо, вона створює враження, що головними жертвами в Україні були українці, а в Угорщині – угорці. Насправді і там, і там, велика частка припадає на місцевих євреїв (не варто забувати, що Україна була однією з центральних територій, де розгорталася трагедія Голокосту).
Але у кожному разі ця статистика безпомильно показує, що мирні втрати «земель на крові» серед цивільного населення є значно вищими за воєннні втрати країн Західної Європи. У першому випадку рахунок йде на мільйони, у другому – на сотні тисяч.
Ця кровава статистика підтверджує тезу, що зробили на інших матеріалах і з іншого приводу історики російські та українські: «в мирні часи радянські люди пережили те, що населення багатьох воюючих держав не відчуло під час Другої світової війни». Що стосується самої України, то від міжвоєнних репресій загинуло стільки або ж більше людей, що на українських воєнних фронтах (2,5 млн) Особливо великі міжвоєнні втрати були серед молодих чоловіків (до 50 років): серед них загинув майже кожен шостий. А це якраз та вікова група, яка становить основний склад кожної армії. Не зважаючи на те, які були справжні наміри Сталіна та його оточення, їхня політика у 1930-х справила ефект війни – великі втрати серед чоловічого населення найбільш продуктивного (і в біологічному, і в господарському сенсі) віку.
А ось ще одна разюча статистика: середня тривалість життя в Україні у ХІХ столітті була найнижчою не під час німецької воєнної окупації, а у «мирному» 1933 році. Коли ж брати європейський контекст, то аж до 1948 р. навіть найгірший європейський 1942 рік був кращим за всі українські (див. таблицю 2).
Таблиця 2. Середня тривалість життя в Україні, 1900-2006, у порівнянні з Європою
З наведеної статистики можна робити різні висновки. Мені йдеться тут про один, важливий у контексті історії «кровавих земель»: те, що відбувалося тут у міжвоєнний період, не має сенсу відділяти від «справжньої» війни до і після нього. По суті, це була війна уряду зі своїм власним населенням. От тільки провадили її «іншими засобами» – не відкритими бойовими діями, а переважно масовими репресіями.
Хоча й до висновку треба додати одне суттєве застереження: у міжвоєнну добу був випадок, коли бойові дії таки вели, і то зі застосуванням регулярного війська. Мова йде про придушення селянського спротиву колективізації у 1930 р. Масові селянські повстання тоді проходили по всьому Радянському Союзі. Але перед у них, як показують звіти ОҐПУ, вела Україна. Окрім свого розмаху, українські відрізнялися від інших ще й тим, що відбувалися на західному пограниччі, тобто у безпосередньому сусідстві з «ворожим капіталістичним оточенням». І що ближче до західного кордону, то більше ці повстання набирали політичного характеру.
Спектр селянських політичних симпатій був дуже широкий. Серед їхніх гасел можна було надибати й звернення до Білої Армії та російського царя, махновців, петлюрівців, Промпартії, Пілсудського. Таке розмаїття відображає, з одного боку, інстинктивні пошуки селянами політичної сили, котра могла би провадити повстаннями і гарантувати їх успіх, з іншого — певну амбівалентність суспільних настроїв, котра була характерна для українського селянства ще з часів української революції. У прикордонних із Польщею повітах найчастішими були гасла й надії на інтервенцію Пілсудського, з одного боку, та українські самостійницькі гасла – з другого. Це викликало у радянської влади особливу тривогу, що селянські повстанні інспіровані агентами Пілсудського у союзі з «українськими буржуазними націоналістами» – так, як це було 1920 року.
Схожа картина спостерігалася й у 1920-х роках. Її фіксував у щоденнику Сергій Єфремов. Село, писав він, вражене антикомуністичними настроями, й комуністів ототожнюють передусім з євреями. Водночас селяни плекають надії на Троцького, бо думають, що Троцький бореться з комунізмом. Найбільше ж вони очікують на повернення Петлюри. Про нього говорили, що він отримав мандат на Правобережжя, а з перспективою – і на Лівобережжя. Вбивство Петлюри у травні 1926 р. не переломило селянського антикомунізму. По селах ходили легенди про місцевих селянських повстанців, які воювали з більшовиками . «С воїх партизанів люди кличуть „козаками“, а більшовиків - „товарищі“ і треба чути, скільки зневаги вони вкладають у це останнє слово » - пише Єфремов.
Міжвоєнна доба в очах і влади, і селян виглядала лише як тимчасове затишшя. Уряд готувався до війни – селяни ж чекали на неї, як на боже спасіння. За донесеннями ОҐПУ, по селах у 1920-х роках був настрій "хай уже пошвидше була би війна, гірше уже не буде".
Тому приклад селянських повстань 1930 р. є винятком, який підтверджує загальне правило: історію «кровавих земель» варто починати не з 1933 р., а з давніших подій. Наскільки давніших – питання дискусійне. Але при виборі початкової дати важливо враховувати, що і за своєю географією і за своїми гаслами селянський спротив колективізації сильно нагадував повстання з часів української революції 1917-20 років.
Нагадаю, у 1917-1920 роках більшовики тричі приходили в Україну і тричі мусили відступати – і кожного разу під тиском селянських повстань у тилу. Їх загальний «український» настрій передає уривок з одного пореволюційного роману:
«М ы проходили молчаливым краем. П ере я лсавль, К анев, Т араща, З олотонша, фабрики бандитизма, сцена, на которой только что подвизался З еленый . И здесь никто ничего не знал! Тут все были невинней недоношенного младенца и менее осведомлены, чем пень в лесу. Зеленый? О таком и слыхом не слихали. Банды? Таких отродясь не бывало. Они ничего не понимали, никого не видали, н и о чем не слышали. Тупое выражение, уклончивый взгляд, лукавая, быстрая, как молния, усмешка. Режь на куски - ничего не вырежешь.
Темный лес кулачества, лохматые мужицкие джунгли […] Снаружи мирный вишневый рай, пейзанское благодушие, тишь и сон среди белых хаток, девчата за плетнями, волы у скрипучих журавлей. Это был один маскарад, не больше. За декорациями таилось нечто такое, что слабо походило на селянскую идилию. Скользькое тело бандитизма - вот что извивалось за кулисами малороссийской оперы. Обрез и ручная бомба прятались под спидницей украинской красавицы» .
По суті, війна початку 1930-х була останнім, хоча й віддаленим відлунням революції 1917-1920 років. З кількома, однак, суттєвими відмінностями. По-перше, за 1920-ті роки більшовики встигли провести чистку і знищити основні потенційні центри політичної опозиції – без якої, як відомо, селянські повстання приречені на поразку. По-друге, така чистка була проведена серед самого селянства: репресії проти «куркулів» позбавили селян потенційного проводу (як казали самі селяни, людей вислали, а то людішки осталися). Й останнє: за 1920-ті роки ОҐПУ доклало усіх зусиль, щоб конфіскувати у селян зброю, яка збереглася у них за час першої світової війни та революції.
Але навіть 1917-й, рік масового пробудження селянства, не може бути задовільною початковою датою у довгому ланцюгу подій, останньою з яких був український голод 1932-1933 р. Бо насправді революція 1917 року значною мірою була породжена 1914-м. Зокрема, масова мобілізація селянства в армію поклала початок його глибинній трансформації, суть якої добре передав 1924 р. у листі до московської «Правди» сільський комуніст з Житомирщини:
«У кожнім селі нашого району є тепер політично розвинене й активне верхівля з «тертих селян», що за роки війни і революції побували у різних державах, багато де-чого чули, читали й читають газети – і… котрі надводять критику, й иноді самі нас садять в калошу».
Перефразовуючи Снайдера, можна сказати, що навіть досконале знання історії українського голоду не допоможе зрозуміти його причин, якщо розглядати його лише в контексті подій 1930-1933 років. У випадку пограниччя треба говорити про одну велику війну – або, як називають її декотрі історики, Тридцятилітню війну ХХ століття (1914-1945).І статистика жертв, і доля українського селянства є переконливими аргументами, що 1914-1920 роки не можна відділяти Китайською стіною від трагедії 1930-1933 років, а 1930-1933 роки – від 1939-1945.
Окрім статистики жертв і селянської історії є ще один аргумент на користь такої ширшої історичної перспективи. Ним є історична пам'ять. Вона є, однак, аргументом наскільки великим, настільки і складним, що заслуговує на окреме обговорення.
(далі буде)