Популярною ілюзією в наших широтах є теза про «кризу довіри». Мовляв, погано чиновник працює, бо люди не довіряють одне одному, інституціям, системі, лідерам, владі тощо. І хоча саме по собі це твердження звучить, м’яко кажучи, нелогічно, чимало розумних людей і надалі вірять і проповідують.
Якщо ж говорити предметніше, не про «владу» загалом, а, скажімо, про окрему «громаду», тут адептів «довіри до інституцій» уже не зупинити. Адже це тільки там, нагорі, засіли моральні потвори без сумління. На місцях же народ, якщо дати йому побільше повноважень, одразу заживе ліпше. Бо люди один одного знають, кого-небудь не виберуть. Соромно буде сусідові в очі дивитися. І тому подібні казки для дорослих.
Якщо сумні історії від людей, яким довелося мати справу з «громадою» при створені ОСББ, багатьом відомі, то досвід дачного кооперативу – це просто скарб для політологів чи навіть антропологів. Бо земля – це не квартира, і не гараж, вона свята. І за визначенням не може дешевшати. Тому ставки високі, а боротьба – затята.
Весь період незалежності України – це спроби «дачників» нарешті стати реальними власниками свого майна й отримати свободу. Передусім – від собі подібних, організованих у садові товариства, сусідів. За уряду реформатора Гройсмана ця боротьба триває надалі. Зараз люди отримали небачені до цього привілеї – на дачі, наприклад, можна «прописатися». Хоча інститут прописки скасовано, без місця реєстрації справді буває сумно, особливо тим, кому треба реєструватися на ЗНО чи в школу. Але є свої нюанси. Наприклад, житло буде зареєстроване як літній будиночок, тому за підведення комунікацій (електрика, газ) доведеться трохи «пошуршати». Якщо хтось вирішить продати свою землю, то вона буде дешевшою за аналогічну ділянку, призначення якої вказано як «обслуговування будинку». Бо в дачника земля призначена для «ведення садівництва». Про всі ці нюанси, зрештою, Ернандо де Сото написав розумну книжку «Загадка капіталу», тому повернімося до нашої «громади» і проблеми «довіри».
Ще від часів «державних актів» на землю з серпом і молотом дачники змушені організовуватися в кооперативи. Ось тут і починається найцікавіше.
Для чого існує така організація як «садове товариство»? По-перше, для зв’язку із зовнішнім світом. Кооператив купує електроенергію і роздає її своїм членам. Чудова система, за якої один кіловат одразу ж дорожчає приблизно на 40%, бо «хтось краде». А платити треба за загальним лічильником, тому всі скидаються грішми і погрожують покарати нехорошого сусіда, як тільки вичислять супостата. Тепер є можливість безпосередньо приєднатися до районних електромереж, але це дорого (приблизно 15-20 тисяч гривень). До того ж треба вмовити голову кооперативу видати довідку про «вихід з товариства».
По-друге, товариство мало б пильнувати за станом доріг на своїй території, загальним освітленням, огорожами і брамами. Тобто є сфера для діяльності маленьких українців, які теж прагнуть стати міцними господарниками й освоювати членські внески.
Щоб усе було правильно, чесно і демократично, проводять вибори голови, правління, касира товариства. Тут також все як у людей: обіцянки, самовихваляння, «потрібен господар», «треба тільки мудро керувати». Тобто хто кого перекричить. Результат, як ви розумієте, теж дещо прогнозований: «підсипали дорогу», «гроші закінчилися», «навіщо тоді збирали, я не знаю», «фарба дорога». Потім знову вибори, «нікому то не треба», винуваті «папєрєднікі». Очевидно, це не ті гроші, які йдуть на премії ефективним менеджерам державної служби, але й масштаби бюджетів не до порівняння. Окрім того, існує девальвація гривні, «зараз то не гроші», вони ніби і є, але купити за них тепер можна зовсім небагато.
Окрема тема – це вічний рух у бік приєднання до місцевого селища. Кожен розуміє, що ділянка для будівництва в селищі – це краще, ніж ділянка в дачному кооперативі. З практичного погляду ніби нічого не змінюється, редиску все одно треба буде прополювати, але є нюанси. Загалом воно дуже нагадує прагнення українців вступити в ЄС: тут і легший доступ до ресурсів, і є можливість позбутися недолугих «керманичів» на місцях. Селищна рада, керуючись тільки чинним законодавством і шкурними інтересами, вимагає виготовити пакет документації, бажано у «свого» землеміра. Це дорожче, ніж ринкова вартість такої роботи (про саму її доцільність взагалі годі говорити), але вищі шанси отримати «документи», які влаштують місцевих депутатів. Просто у цій вартості відразу закладена мотивація народних обранців. Принагідно, свій землемір завжди прагне уточнити, чи не лежить десь клаптик рідної землі, який нікому загосподарювати. Аби не пропало народне добро, його бажано на когось оформити. На цьому етапі дуже важливо налагодити співпрацю керівників селища і кооперативу, які теж прагнуть отримати свої «законні» дивіденди від оборудки.
Чи потрібно говорити, що на всі ці процедури роками збираються кошти? Вони знецінюються, документи губляться. Або «треба було ремонтувати міст», і чомусь вийшло так дорого. Очевидно, ентузіазм зникає, членські внески перестають платити не лише «найрозумніші», які «там видно буде», але й більшість адекватних людей. Утворюється замкнене коло української економіки, але в мікромасштабі.
Адже просто платити членські внески (податки) на цьому святі демократії і сподіватися на «покращення» ніяк не виходить. Пильнувати за кожним кроком «міцних господарників» теж немає можливості. Бо інших механізмів, ніж «вибрати кращих», фактично не існує. Це як сумнозвісна «політична відповідальність» на державному рівні. Термін такий є, а відповідальності нема. Совість, до речі, теж не працює. Дивляться сусідам в очі, перевірено. З іншого боку, ніяких важелів впливу на тих, хто не платить, кооператив не має. Це вам не державний апарат примусу. Максимум, що можна зробити, – не видати довідку або відімкнути електрику. Але для людей, які тримають приватизовану землю для продажу, це зовсім не проблема.
У цьому контексті смішно виглядають потуги українських інтелектуалів натягнути весь цей бедлам на «західну модель самоуправління». Який англосакський досвід? Які традиції кооперації? Це просто люди, які отримали власність від радянської влади (не купили, і навіть не відібрали в індіанців, а вимолили в районному комітеті КПРС), намагаються щось зробити за допомогою радянської системи управління. Де вся влада – радам.
До цього ще слід додати неоднорідність мешканців (що характерно і для більшості ОСББ). Комусь потрібна дорога для автомобіля, комусь вистачить і стежки. А хтось звик справляти потребу в ліфті. Усі ми діти твої, Україно. Як говорив Сталін: «Інших письменників у мене для вас нема».
І нібито всі підсвідомо здогадуються, що не в чесних людях справа. Що вибори «добрих господарників» допомагають, як державна лотерея. Що потрібна якась притомна процедура і чіткий перелік правил. І кожна п’ятирічка дарує нам нові можливості. От тепер, наприклад, можна оформити будинок як житловий (з усіма правовими наслідками), якщо він відповідає будівельним нормам. І місцева рада зобов’язана його зареєструвати. Чудово! А де він стоятиме? На садовій ділянці. «Погано», – кажуть депутати. І адреси нема, треба вулиці на картах малювати. Тобто ідіть, громадяни колгоспники, збирайте гроші, купуйте детальний план території, інакше «ніхто за то не голосуватиме». Або чекайте, коли уряд видасть щось більш зрозуміле й однозначне в сенсі реалізації. Тобто ситуація така ж, як і з розмитненням автомобілів чи можливістю переходу до іншого мобільного оператора зі збереженням номера. Права є, розуміння є, процедури нема, платіть або чекайте. Тобто нема насправді жодних прав.
Який вихід зі ситуації є сьогодні? Більшість населення традиційно зайнята тільки метаболізмом та репродукцією. Частина людей продає ділянки (емігрує), частина далі сподівається змінити їхній статус на житловий (це як приєднання до ЄС у далекій перспективі), а частина отримує від цього непоганий зиск. І навряд чи колись ситуація зміниться, бо з переданням повноважень «з Києва на місця» для права власності окремого індивіда нічого не відбулося. Просто рівень «ради» інший. А щоб реалізувати своє «право», людині треба задобрювати не місцевого намісника, а місцевого феодала.