або Львів’янин, який сконструював парасолю
Я саме сидів із розгорненою газетою, читаючи поміщене на першій сторінці у шпальті головного редактора інтерв’ю з бабаком Мишком, який, навіщувавши цьогоріч ранню весну, відмовився коментувати перспективи українських реформ, як у двері мого помешкання пролунав дзвінок.
На порозі стояв чоловік середніх літ зашарпаного приблудними псами, що від якогось часу взяли в облогу наш район, вигляду. «Я Ваш новий листоноша», – сказав, а мені здалося, простогнав він. З безнадійності його голосу я збагнув, що, не мине кількох місяців, як він звільниться, подібно до нашої попередньої поштарки, яка одного дня, востаннє вирушивши розбитими тротуарами майже рідного їй маршруту, вклала нам до скриньок разом із листами, періодичними виданнями, комунальними квитанціями і проплаченими виробником рекламами чергових диво-ліків, що зцілюють «від усіх недуг, починаючи звичайною застудою і закінчуючи економічними негараздами», щось на зразок прощальної цидулки, в якій стояли слова вибачення і сподівання на розуміння, згадувалося про «песі гроші, які принижують гідність, – довше так працювати несила». Він вручив мені рекомендований лист, попрохавши поставити підпис у простягненому аркушику, під який він підклав свою поштарську течку.
Із листом у руках я повернувся у моє улюблене крісло, якому місяць тому виповнилося тридцять шість років. Воно майже мій ровесник, подумав я, радіючи його тривкості й елегантності – крісло було частиною чеських меблів, що їх мої батьки отримали завдяки вдалому збігові обставин, що в ті часи називався блатом. Вони вигідно відрізнялися від меблів вітчизняного виробництва, в яких невдовзі після придбання відпадали ручки, провалювалися полиці і хнябилися, виламуючись із завіс, двері.
Я так звик до крісла, що, покидаючи батьківську оселю, взяв із собою. Воно супроводжувало мене всюди – жило разом зі мною по гуртожитках і на горищах; вирушаючи в подорожі, я розкладав його на частини; коли при перетині кордону мене запитували «А це що таке?», я відповідав: «Мої особисті аксесуари». На морі, де я побував знову по двох десятиріччях послідовної абстиненції, до того ж уперше взимку, спокушений нашим місцевим туроператором, воно правило мені за шезлонґ, успішно впоравшись не так із новим для себе застосуванням, як із не баченим доти краєвидом – його ніжки ще ніколи не занурювалися в пісок, на який накочувалася солона вода.
Крісло врятувало мене, коли в Єгипті, де я саме відпочивав, спалахнуло повстання і згаданий уже вітчизняний туроператор поквапився оприлюднити в офіційній місцевій пресі запевнення, буцім запрошені ним відпочивальники «одностайно підтримують усі дії президента Хосні Мубарака, спрямовані на забезпечення стабільності» – ця дурість, про яку ми не здогадувалися, окошилася на нас найдошкульнішим чином.
Куняючи в кріслі, я прибився до грецького берега, де мене сприйняли за нелегального міґранта, відпустивши, щойно коли я сказав, мовляв, я католик східного обряду і продемонстрував закордонний паспорт з підмоклою шенгенською візою. «Католікос?» – не могли надивуватися вони, а я, кепсько розуміючи грецьку, лише ствердно кивав головою. На прощання мені порадили більше не користуватися такими ненадійними плавзасобами, як «оця Ваша шлюпка».
«Високоповажаний пане Гаврилів,
апелюю до Вас у слідуючій оказії. Бадаючи в міському архіві, я натрапив на два документи – себто, документів там більше, ніж два, – та що там казати: гурма (Вам і самому відомо), але ті два, принаймні один із них, здатні сподіяти революцію. Перший – то патент на винахід, і знаєте, шо є тим винаходом? Парасоля! Задовго до китайців з індусами, не кажучи про англійців, її запатентував наш Зеньо (Зенон) Ерфіндер, який мав майстерню на перетині нинішніх вулиць Франка і Грушевського. Нащо вона йому? Ха – зовсім не від дощу чи сонця, як Ви си гадаєте, а проти балконів, еркерів і ґзимсів – усяких каріатид з атлантами, чиї руки, голови і рамена замість підпирати споруди сипалися згори на міщан. Відповідно, тота парасоля була з бляхи. Ви запитаєте про другий документ. Зізнаюся Вам, спочатку мені хотілося заховати його, ба й знищити. Чому? Та тому, що там йшлося, жи то неправда, що парасолю винайшов Зеньо. Гейби задовго до Зеня її сконструювали динозаври, аби захищатися від метеоритних дощів і попільних осадів. Але я так си гадаю, жи в другому випадку йдеться про пашквіль – з того або пізнішого часу, що мав на меті применшити вчинене Зеником відкриття. А як гадаєте Ви, пане Гаврилів?
Моє шанування,
незмінно Ваш
М.І.Степурівський, краєзнавець».
«Шановний пане Степурівський,
стосовно Зенона Вам видніше, проте можу запевнити, що динозаври не винаходили парасоль –вони, власне, вимерли через хронічну неспромогу модернізуватися.
Бажаю Вам і надалі плідних пошуків.
З повагою,
Т.Гаврилів».