Колись для мене стала вибухом у свідомості виставка акварелі в Київському музеї Шевченка. Потрапив я на неї геть випадково: приїхав до Києва на виклик видавництва “Музична Україна”, там виходила збірка пісень на мої тексти, та й затримався на кілька днів. Редагували, дещо підправляли – а робити в нотах правку, на те треба часу, тоді те довіряли спеціально підготовленим нотним графікам.
Тобто випадало чекати, і ми із моїм редактором Володимиром Морданем прогулювалися – на каву й не на каву, по бульвару Шевченка. І от неподалік видавництва – оголошення на щиті: виставка акварелей. Так, у тому ж таки музеї Тараса Шевченка, зовсім неподалік. Сходимо, часу вдосталь. Виставка ретроспективна, від часів Шевченка, до нинішніх. Я тішився: непогано виглядають наші львів’яни Іван Яремів, Євген Безніско, Зеновій Кецало. Та й столичні акварелісти представили гідні пейзажі та натюрморти, закарпатці, донеччани...
Повернувшись до Львова, я з тим враженням у душі зайшов на Дорошенка, 27 – тоді, щоправда, назва вулиці була іншою (вул. Жовтнева). Там були майстерні того ж гідно представленого у Києві Зеновія Кецала, Івана Катрушенка, Івана Остафійчука. То я до них із своїм: а знаєте, я оце був у Києві на виставці акварелі! Бачив там, бачив, надивився, і зараз збаламучений!.. Чим? – питають.
То я й розповів, що ходив київською галереєю неквапно від роботи до роботи, приглядався, перемовлявся з друзями – і раптом я відчув якийсь дискомфорт в усьому цьому: Щось не так? Що не так? Не можу втямити... І там до мене прийшло неочікуване розуміння: на цій усій виставці немає робіт, які б вони не були колоритні та барвні, сюжетно вибагливі, - але немає таких, які б зрівнялися із начеб непримітними сепіями самого Тараса Григоровича!
Ні, зрозуміло, хто ж не знав, що Шевченко – художник за фахом, вчився у самого Брюлова, академік гравюри і все подібне, що вірші, за які й отримав визнання всенародне – писалися фактично як додаток до малювання, у вільні години великої туги і любові. Але його малярські роботи ніколи не викликали у мене більшого зацікавлення…
За певний час я ото виговорився, та вже пішла подальша розмова – спокійніша і виваженіша. Тут я вже знайшов у собі такту похвалити виставочні акварелі Зеновія, почути думку фахівців про шевченкове малярство – аби те підневільне життя, аби та солдатчина не вибила йому з рук пензля - ми б мали нині правдиві мистецькі скарби!
Все ж у віддяку за бодай стриману похвалу отримав від Кецала запрошення на портретування. Так я й став своїм у тій майстерні. Справді, позував там – і з мене відтворював мою портретну душу Зеновій, а разом з ним Іван Катрушенко. Скажу, що Катрушенків портрет закупила Картинна галерея, а портрет роботи Кецала демонстрували на його ретроспективних виставках – між портретами ще багатьох і багатьох львівських письменників, композиторів, акторів, трудівників.
Зеновій народився в селі Добрівляни 1919 року. Ще в передвоєнні часи – п’ять років навчання у Львівській художньо-промисловій школі, у знаних і вимогливих викладачів. Звідти – шлях до Краківської академії мистецтв. Але це вже був початок другої світової війни: саме вона вклала митцеві до рук рушницю замість пензля. Далі – штрафбат «за антирадянську агітацію», потім майже на десять років доля кинула у північні табори.
Повернувшись до рідних місць, все-таки знайшов підтримку відомих митців: Олени Кульчицької, Стефанії Гебус-Баранецької, Леопольда Левицького. Знайшлася можливість працювати над замовленнями Художнього фонду, а вже потім і над власними проектами. Його твори на виставках у Львові, а невдовзі і в Києві привертають увагу спеціалістів. Тож з’являється можливість своїми графічними і малярськими роботами виборювати місце в експозиціях мистецьких виставок найвищого рангу, а також закордонних вернісажів.
Наведу тут кілька речень зі статті відомого мистецтвознавця Василя Отковича:
Силою свого таланту митець звичайний буденний мотив уміє опоетизувати, надати йому філософського підтексту, піднести до рівня мистецького твору, що пробуджує відповідні емоції, спонукає до роздумів... В особі Зеновія Кецала маємо не лише явище в мистецтві Львова. Він знаний у всій Україні та за її межами...
Додамо: як Народний художник України.
Ви зауважили: у Львові творчі люди живуть довго, до глибокої старості зберігаючи свій творчий потенціал.
Що зверху? Прах. А правда десь у товщі,
Зачаєна у вірній глибині.
Я довго жив – а житиму ще довше:
Хоча б для тих, хто тужить по мені.
Зеновій Кецало також прожив довге життя – але, на відміну від колег, зберігав не тільки творчу, а й чоловічу снагу, припрошуючи до себе в майстерню на портретування вродливих модельок. Вони, кмітливі, здогадувалися, чому їх запрошують. Хоча мистецький аспект портретів від того не страждав. Ну, про це не буду більше, ото похвалив, та й досить.