Серед новопризначеного уряду особа В'ячеслава Кириленка фігурує двічі. Його призначено віце-прем'єром з гуманітарних питань та, водночас, міністром культури України. Таке поєднання посад в українському уряді відбулося вперше.
Кириленко закінчив філософський факультет Київського університету ім. Шевченка, там же навчався і в аспірантурі. Кандидатська дисертація — «Українська філософія національного радикалізму XX століття: історичне становлення та змістовне формування».
Був народним депутатом і міністром праці та соціальної політики.
23 лютого 2014, на другий день після втечі Віктора Януковича, В'ячеслав Кириленко вніс до порядку денного засідання Верховної Ради законопроект «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України „Про засади державної мовної політики“». 232 депутати проголосували за ухвалення законопроекту до порядку денного і без обговорення негайно прийняли його. Скасуванням закону штучно спробували виправдати анексію АР Крим, Південної та Східної України, пояснивши таким чином спровоковану ззовні хвилю антиурядових виступів.
Лариса Хоролець
24.08.1991 - 17.11.1992
Першим міністром культури незалежної України була актриса і драматург Лариса Хоролець. Вона ж стала і першою жінкою-міністром. Вона працювала 14 місяців – із серпня 1991-го до листопада 1992-го.
До свого призначення Хоролець не обіймала жодних таких посад і не мала відповідного досвіду. «Я більше не могла грати в театрі. Хіба що раз на рік у одній виставі. Те, що я єдина жінка в уряді, не впливало на ставлення до мене. Хоча жінка при владі, як на мене, порушує якісь номенклатурні напрацювання, якісь мафіозні зв’язки», - згадує екс-міністр. За час її роботи Верховна Рада ухвалила основи законодавства з питань культури, закони про музеї, бібліотечну справу, захист історичних пам’яток. Тоді ж було збільшено зарплатню працівникам культури, розроблено проект пільгового оподаткування творчих людей.
Лариса Хоролець добилася, щоб «Український дім» передали Мінкульту. Утім актрисі-міністру дорікали, що вона намагається зберігати старі кадри, із радянським минулим. Про своє звільнення Лариса Хоролець дізналася з новин по радіо.
Іван Дзюба
17.11. 1992 – 19.08.1994
Ларису Хоролець замінив дисидент і літературознавець Іван Дзюба. Він очолював міністерство майже два роки.
На посаді особливо нічим не відзначився, проте, згадують митці, в часи його роботи усі ініціативи міністра блокувало міністерство фінансів. Деякі експерти називають його чи не єдиним гідним міністром. Проте саме наказом Івана Дзюби був призначений на посаду ректора Київського державного інституту культури Михайло Поплавський.
Після свого відходу з політики Дзюба займається переважно науковою діяльністю. Є одним із учасників ініціативної групи «Першого грудня».
Дмитро Остапенко
25.09.1995 – 04.08.1999
Директор Харківського театру опери й балету, а до того – викладач місцевого культосвітнього училища по класу народних інструментів, Дмитро Остапенко був керівником міністерства з серпня 1994-го до серпня 1999 року. Після цього його призначили гендиректором Національної філармонії.
Юрій Богуцький
04.08.1999 – 07.12.1999
Богуцький є рекордсменом за тривалістю перебування на посаді міністра культури. Він очолював міністерство тричі - був другим і четвертим міністром культури і мистецтв в 1999 році і на початку 2000-х років, а також міністром культури і туризму в 2006-2007 роках. З 16.09.2014 р - радник президента України.
Як і Кириленко, він є кандидатом філософських наук, проте має освіту театрального режисера в інституті культури.
Його називають людиною своєї епохи («останні кадри партійної номенклатури»). А ще «соціальним» міністром у культурі та закидають «обмежений гуманізм», мовляв, мислить міністр не стратегічними категоріями культурної політики, а комунальними і соціальними критеріями культурного господарства.
Сильна сторона Богуцького – відкритість, ахіллесова п’ята – природна м’якість.
Сам Богуцький своє завдання означив так: “Свої пріоритетні завдання я би сформулював так: домогтися істотного збільшення бюджетних витрат на культуру; поліпшити матеріальний рівень і соціальний статус тих, хто працює в галузі культури, і сформувати цілісну й дієву правову базу культури. Нове – налагодити постійне дієве партнерство держави з недержавними організаціями у сфері культури.” (”Телекритика”).
Богдан Ступка
30.12.1999-31.05.2001
Актор Богдан Ступка протримався на цій посаді півтора року. Після звільнення казав: "Працювати художнім керівником театру імені Франка складніше, ніж бути міністром культури".
“Коли міністром був Богдан Ступка, я попросив його допомогти, бо з бюджету не виділяли грошей на плівку для кінофакультету інституту імені Карпенка-Карого. Він допоміг. Коли ми залишилися вдвох, Ступка спитав: "Ну, як я зіграв роль міністра?". Він весь свій акторський досвід використовував, щоб гарно її грати. Але то було не його, бо йому було важко постійно виконувати одну й ту саму роль”, - згадує відомий режисер Михайло Іллєнко.
За часів “правління” Ступки українські фільми вперше поїхали на міжнародні фестивалі, а художники взяли участь у Венеційській бієнале, хоча й не без скандалів.
“Зізнаюся, що 17 місяців міністерської практики стали для мене дуже корисними. Тепер я маю гарні знайомства і знаю, як простіше влаштувати гастролі, можу прямо виходити до посадовців. Поки я був міністром, навчився дипломатично налагоджувати стосунки з людьми”, - згадував Ступка
Юрій Богуцький
1.06.2001-3.02.2005
Оксана Білозір
4.02.2005-5.10.2005
Мабуть, найбільш згадувана та найбільш обговорювана міністр. Серед найгучніших скандалів: співачка скаржилася, що на посаді міністра її отруїли.
Вона була першим і наразі останнім міністром України зі сфери шоу-бізнесу. Білозір – кума відразу двох президентів: Віктора Ющенка та Петра Порошенка.
Велике невдоволення громадськості викликав розкішний ремонт у її кабінеті, який вона затіяла, відразу отримавши призначення: Білозір пояснила, що інакше “їй буде соромно приймати міністра культури Франції”.
На самому початку своєї роботи на новій посаді пані Білозір заявила, що основним стратегічним завданням міністерства стане розвиток українського кінематографа.
Справді, саме за її “правління” українська стрічка взяла участь у Каннському фестивалі (“Подорожні" Ігоря Стрембіцького виграли “Золоту пальмову гілку” у конкурсі короткометражок). Кінострічка потрапила в Канни бандероллю. Там виявилося, що копія фільму записана на застарілому обладнанні. Тому на фестивальному показі "Подорожніх" демонстрували, як в еру німого кіно: з однієї плівки - звук, з іншої - зображення. У Києві режисера із загоронутим в газету дипломом ніхто не зустрів.
Оксана Білозір від імені міністерства сприяла купівлі концертного роялю престижної марки для львівської музичної академії, яку колись закінчила заочно.
Чутки про її повторне призначення замість Євгена Нищука викликали обурення у більшої частини мистецької спільноти.
Ігор Ліховий
5.10.2005-1.11.2006
Її замінив директор Канівського музею-заповідника Тараса Шевченка – Ігор Ліховий. Він працював з жовтня 2005-го до листопада 2006-го. Потім став послом України в Білорусі.
Сам він так означив свої пріоритети: “Зменшення концертної діяльності, підтримки шоу-бізнесу, який в усьому світі сам себе забезпечує фінансово. Натомість увага держави переключається на збереження культурної спадщини, в найширшому значенні цього слова. Це не тільки те, що зберігається в музеях, заповідниках, архівах, бібліотеках, так звана нематеріальна культурна спадщина, це розвиток і підтримка власне національної культури..”
Ліховий виступав за створення Міністерства національної спадщини.
“Ігор Ліховий - ідеальний директор Канівського музею, але не міністр. Це було смішно, ну їй-Богу. Маштаб мислення не той”, - вважає письменник Михайло Слабошпицький.
Юрій Богуцький
1.11.2006-18.12.2007
Василь Вовкун
18.12.2007-09.12.2010
18 грудня 2007-го міністром став режисер масових дійств Василь Вовкун. Він запровадив театралізоване відзначення Голодомору на державному рівні та український дубляж іноземних фільмів. Мабуть, останнє стало великим досягненням Мінкульту.
Також за його каденції народним артистом України став, зокрема, Філіп Кіркоров, проте Вовкун стверджує, що не підписував цього наказу.
“Вовкун Василь - це було справді, ну курйозно. Нормальний режисер, постановник-масовик, ну розумієте, ці смішні концепції, які виплоджувалося там... Не може бути основною програмою міністерства відзначення Голодомору. Це відзначення треба віддати громадським організаціям”, - вважає письменник Михайло Слабошпицький.
Зараз Василь Вовкун очолює львівську Оперу.
Михайло Кулиняк
09.12.2010-24.12.2012
Це, мабуть, найколоритніший міністр, якого письменник Андрій Кокотюха назвав “міністром ресторанних справ”. На посаді він демонстрував уміння грати на скрипці та акордеоні. Зокрема, на скрипці він грав, запхавши смичок між ногами.
Призначення Михайла Кулиняка з самого початку багатьма сприймалося як непорозуміння і тимчасове явище. Найвідоміший він своєю повною бездіяльністю фактично за всіма напрямками діяльності міністерства, починаючи з академічного мистецтва і закінчуючи розвитком туризму.
Саме він скасував обов’язковий український дубляж у кіно, замінивши його “дубляжем, здійсненим на території України”.
Серед численних курйозів: він приїхав на Каннський фестиваль презентувати фільм Сергія Лозниці “Щастя моє”, якого не бачив. Влаштував скандал, бо прагнув бути присутнім на прес-конференції. Побачивши стрічку лише на прем’єрі, став єдиною людиною у залі, яка не аплодувала та залишився єдиним, хто сидів із перкошеним від люті обличчям. Фільм в український прокат так і не вийшов.
Леонід Новохатько
5.02.2013-24.02.2014
Фахівці називали три причини його призначення. По-перше, Януковичу був потрібен міністр, ще ближчий "російському світу", ніж уродженець Західної України Кулиняк. По-друге, колишній міністр не до кінця усвідомив “генеральну лінію партії в поточних справах кінобізнесу” (на який з бюджету субсидійовано десятки мільйонів). По-третє, Новохатько запам’ятався фатальними кадровими призначеннями, зокрема у заповіднику Києво-Печерської Лаври. Принаймні так вважає Олег Вергелес (“Дзеркало тижня”).
Леонід Новохатько до свого призначення мав дев’ятирічний досвід заступника міністра культури України. Свого часу він також обіймав посаду завідувача кафедри Київського університету культури і мистецтв. Із червня 2010 року працював на посаді заступника голови КМДА та координував управління культури, освіти й науки.
Крім того, Новохатько був головою Київської міської організації Партії регіонів. А за часів СРСР був лектором Центрального комітету Комуністичної партії України, а також керівником прес-центру комуністів до розпаду Радянського Союзу.
“За часи свого човгання коридорами державних виконавчих органів йому не вдалося зробити як абсолютно нічого корисного та знакового, так і знаково-поганого, оскільки ця людина навчена бездоганно виконувати функцію китайського болванчика. Такий боєць невидимого фронту покликаний законсервувати залишки культурних бродінь в українському суспільстві. Він цю функцію виконає на відмінно. Тому, шановне культурне панство та прагнуча яскравих культурних дійств українська спільнота, сприйміть цю чергову гірку пілюлю від регіоналів як седативний засіб ще на декілька років. Нічого суттєвого новопризначений міністр культури Леонід Новохатько найближчим часом не продукуватиме”, - свого часу пророкував Віктор Таранов. Так і сталося.
Євген Нищук
27.02.2014-27.11.2014
Актора театру "Сузір’я" називають "голосом Майдану". Його висування викликало чимало критики через непрофесійність та брак досвіду чинного міністра. Утім його хвалили за створення доброї та професійної команди, порядність та принциповість.
Серед своїх пріоритетів він назвав тісну співпрацю із європейськими програмами й захист інформаційного простору.
За коротке головування Нищука міністерство видало кілька скандальних дозволів на реконструкцію пам’яток архітектури у Львові. Також міністерство, на думку громадськості, зволікало з евакуацією музейних цінностей та мистецьких вишів із зони АТО. Зокрема, з акцією протесту у Києві виступили студенти та викладчі Донецької консерваторії.
Проте при Нищуку по суті відродилося українське прокатне кіно.
За час перебування Євгена Нищука на посаді міністерство культури зініціювало чимало заходів, присвячених вшануванню пам'яті Героїв Небесної сотні, також Мінкультури заборонило низку фільмів російського виробництва, зокрема "69" з Пореченковим, а також в'їзд діячам культури Росії.
Нищук ініціював диферінціацію цін на оренду для українських та іноземних виконавців.
Також міністерство мало найближчим часом представити на широке обговорення громадськості проект довгострокової національної культурної стратегії до 2025 року.
Концепція розробляється у співпраці з європейськими радниками та колегами з Грузії та Естонії, а також менеджерами культури та громадськими активісти.
Мабуть, якісь ініціативи попередника втілить новий очільник Мінкульту.