«Іран розпочав Третю світову війну!» – такими гучними фразами наповнилися соцмережі після потужної, справді потужної нічної атаки Ісламської Республіки Іран на Державу Ізраїль. Звісно ж, ніяка це не світова війна, обидві World Wars стартували зовсім інакше – мова про те, хто і як розпочинав ті військові конфлікти. Але у цій статті йтиметься не про світові війни, а про дещо інший аспект нещодавньої ракетно-дронової атаки «країни аятолл» на країну юдеїв.
Про той аспект, який є ключовим і для нас – про допомогу партнерів. Звісно, Сполучені Штати у цій історії просто не могли залишитися осторонь. Ні, не від великої любові до Ізраїлю – але статус «основного союзника поза межами НАТО» зобов’язував Білий дім так чи інакше реагувати на агресію проти цієї країни.
Вони і відреагували, допомігши (разом з Великою Британією та кількома іншими країнами) знищити частину ракет і безпілотників – напевно, тих самих «Шахедів», які знищують десятками під час кожної ночі українські військові. Та наступного ж дня після буремної ночі американські ЗМІ повідомили про те, що їхній президент, Джозеф Байден-молодший, звернувся до ізраїльського прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу з переконливим проханням – не завдавати удару у відповідь. Нетаньягу, як пишуть ЗМІ, нібито до цього прохання дослухався. І отут саме час згадати про іншого президента-«молодшого».
Того самого, з якого під час його правління було практично правилом хорошого тону насміхатися. Так-так, мова про Джорджа Вокера Буша, або Джорджа Буша-молодшого. Який очолював Сполучені Штати Америки з 2001-го до 2009 року. І на долю якого припав головний теракт в історії сучасної цивілізації – удар літаками, які захопили мусульманські терористи-камікадзе, по вежах Всесвітнього торговельного центру, або просто 9/11.
Та нас цікавить інша подія, пов’язана з президентом Бушем-молодшим. А саме – війна проти режиму іракського диктатора Саддама Хусейна, яка розпочалася 2003 року. Тоді, нагадаємо, до антисаддамівської коаліції увійшли, крім США, лише дві ключові країни Євросоюзу – це Велика Британія (яка тоді ще не мріяла про Brexit під впливом відомо чиїх пропагандистських маніпуляцій) Тоні Блера та Італія Сільвіо Берлусконі.
А от два інші стовпи ЄС – Німеччина Ґергарда Шрьодера (який відразу після завершення свого канцлерства опинився в Росії, де отримав від Владіміра Путіна класичну посаду-синекуру) і Франція Жака Ширака – виступили рішуче проти. Тобто спротив західній інтервенції в Європі був дуже серйозний. Фактично, Старий світ тоді розколовся навпіл. А коли Сполучені Штати були змушені визнати, що зброї масового ураження – формального приводу для вторгнення – в Іраку так і не знайшли, кожен перший ліберал і прихильник лівих ідей вважав за честь потоптатися по портрету американського президента…
Але згадаймо, що відбулося після початку війни в Іраку. По-перше, був захоплений, засуджений і страчений один з найодіозніших диктаторів світу, Саддам Хусейн. І це, при всіх мінусах подальшої війни, яка тривала в різних фазах ще вісім років, змінило ситуацію в Іраку на краще. Особливо якщо ви поцікавитеся ставленням до знищення Хусейна в найбільшої національної меншини цієї країни – курдів.
Як відомо, курдська етнічна територія зараз розділена між чотирма державами – Іраком, Іраном, Сирією і Туреччиною. Так-от, тільки в Республіці Ірак цей великий, близько 40 мільйонів, і бездержавний народ має певну автономію. А навіть у Туреччині курди не мають права на визнання своєї мови, живучи на власних територіях. Що вже казати про сирійський режим диктатора Асада та шиїтський Іран (курди, нагадаємо, є послідовниками сунітської гілки ісламу).
По-друге, після знищення режиму Саддама світовий тероризм втратив дуже серйозну базу для підготовки своїх бойовиків і терористичних актів. (Хоча, варто визнати, що частина колишніх іракських військових, які були частиною режиму Хусейна, згодом стала частиною терористичної організації «Ісламська держава».)
Одне слово, правильно чи неправильно вчинив тоді Джордж Буш-молодший – а подальші події продемонстрували, що саме його рішення, а не його батька, виявилося ключовим для знищення одного з найгірших режимів на Близькому Сході. Джордж Буш-старший, нагадаємо, на початку 1991 року під час операції «Буря в пустелі» обмежився тільки звільненням захопленого військами Хусейна Кувейту. Залишивши режим Саддама недоторканим. В результаті ще на 12 років цей диктатор продовжив свої чорні справи – репресії, геноцид (курдів), підтримку терористичних організацій тощо.
Повертаючись з початку століття у 2024 рік – що ж ми бачимо? Ми бачимо, що Сполучені Штати знову вирішили грати у ту ж гру – нібито і даємо відповідь черговому азійському диктаторському режиму, але так, що він залишається керувати великою країною і надалі. Країною, яка створює небезпеку не тільки Ізраїлю – а й Україні, постачаючи Російській Федерації свої «Шахеди».
Звісно, рано чи пізно Захід, насамперед США, таки доросте до думки, що подібні диктатури не мають права на існування. Якими б недемократичними чи неправильними, з погляду різних правозахисних організацій, не були б дії чергової коаліції. Але – скільки ж до того часу цей режим знищить ні в чому не винних людей, як у своїй країні, так і в інших…