Нове телебачення – це не тільки перегляд робіт кінокласиків і телемости, це й зупинені трамваї на площі Франка, коли йде «Рабиня Ізаура». Музичні смаки – це не тільки «пісні Січових Стрільців», це й повний зал кінотеатру «Мир», коли йде концерт групи «Ласковый май».
Ми писали звіт, попиваючи з термосу каву і спирт, певним чином відчуваючи подих Водохреща в стінах заводу і лабораторії ВТК. Зовсім недалеко, на площі Ринок, відбувалося те, чого так довго чекали. Вперше офіційно не заборонене свято. Водохреща. Потім, під час обідньої перерви, не хтось, а «довірена особа» принесе освячену воду. Ми потім після роботи пішли і по-справжньому відсвяткували.
Завод працює, звичайний робочий день, техніку безпеки, трудову і, найголовніше, технологічну дисципліну ніхто не відміняв. Ближче до вікна, стоячи, сьорбають суміш кави і спирту (спирт з лабораторії, кава з дому) два працівники в білих халатах, роблячи вигляд, що дивляться на покази приладів. Святкувати, колядувати в робочий час нереально. Залишався нейтральний варіант. Обід. Наладчики змайстрували програвач своїми руками. Він стояв в їх кутку за високими металевими шафами в оточенні приладів і інструментів, на робочому столі. В якийсь момент гостини хтось включив програвач і поставив платівку. Шаде. Подарунок колишнього начальника лабораторії. Невідомо, де він її відкопав. Тоді, в той час. Все рівно. Тиха, спокійна музика, для вух, яка просто топить вас у красивій і сумній мелодії. Хочеться помріяти, особливо в такий день, особливо після такої кави. Років так через двадцять на площі Ринок поставлять ковзанку. В центрі, біля Оперного, поставлять дідуха. Буде парад різдвяних звізд, свято пампуха і виставка льодяних скульптур. Все це покажуть на телебаченні.
Ще зовсім недавно це було немислимо. Відбувається те, чого так довго чекали. Зміни. Слова і поняття наповнюються новим смислом. Слово журнал вже не асоціюється з великим об'ємом паперу, яким можна підперти термостат. Журнал означає читати серйозні літературні тексти. Журнал означає читати історичні статті, які справляють ефект вибуху. Їх передають із рук в руки, дають почитати на ніч. Передруковують на машинці. В заводській бібліотеці на них черга, за записом.
Читання текстів у товстих журналах - це елітарна річ. Вона вимагає хоча б мінімуму інтелекту. Інформаційний голод створює серйозний попит на літературу. На нас ллється ріка друкованої продукції. Якщо не у формі книжок, то у журнальній, виходять автори, яких «не було, не знали, не друкували»: Керуак, Кізі, Гінзбург. Не найкращі переклади, але оригіналів все рівно не дістати. Емігрантів починають друкувати. Народ читає буквально запоєм. Слухає і дивиться, ніби наздоганяючи втрачений час. При тому слово, точніше поняття, зірка має відношення до астрономії. Навіть у рецензії на випущений «Мелодією» концерт «Діп перпл» не вживається слово зірка. Видатні музиканти. Бережно якось до слів люди відносяться.
Зірки - це генії. А скільки їх? Можливо тому, що не останні музиканти дають концерти у Львові. Фільми йдуть не останні. «Фестиваль фестивалів» іде в найбільших кінотеатрах і показує великі твори великих режисерів. Ми ніби проходимо початкову школу. Ми стільки про них чули, навіть читали, і тепер ми можемо побачити їх роботи, їх - це Олівера Стоуна, Мілоша Формана, Джона Карпентера. Можливо тому виникає небезпечна ілюзія, що от достатньо зняти ці старі заборони режиму, зняти цензуру і все відразу зміниться, раби стануть вільними, а ми - багатими і щасливими.
Так не буває. На «Легенду про Нараяну» народ валить через те, що в афіші написано: у фільмі будуть «сцени скотоложства». Більшість цікавить секс із тваринами, а не велике кіно. Всі рекорди б'є фільм «Злодії в законі», який взагалі йде одночасно в трьох найбільших кінотеатрах Львова. Відкриття храмів і релігійна свобода, легалізація греко-католиків дає вихід не тільки духовності, а й цілком реальним матеріальним міжконфесійним сутичкам, коли відмовляють хоронити небіжчиків «не тієї конфесії». Нове телебачення - це не тільки перегляд робіт кінокласиків і телемости, це й зупинені трамваї на площі Франка, коли йде «Рабиня Ізаура». Музичні смаки - це не тільки «пісні Січових Стрільців» у філармонії, це й повний зал кінотеатру «Мир», коли там йде концерт групи «Ласковый май». Більшість читає пресу тому, що відкриває шокуючі факти, зокрема сторінки недавньої історії, а головно - історії злочинів режиму. Це ніби Стівен Кінг у режимі реаліті-шоу. Найкраще продається те, що в цілодобових кіосках, які, здається, окупували вулиці спальних районів, виставлено на вітрині. Імпортне пиво, куриво, презервативи. «Плейбой» - це майже контрабанда.
Можливо тому потім прийшов час людини в чорному - чорні штани, чорні плащі, чорні пакети «бос» і ...чорні мерседеси. Це також з тієї ж серії, певний етап еволюції. І стиль «я спав на вулиці» - навушники, наплічники, непраний одяг, немите тіло і настирливе бажання бути геніальним і невизнаним, щоб потім отримати диплом, посаду, тепле крісло і стати людиною в чорному, також, це більше зовнішнє. Можливо тому відміна цензури не породила лавину літературних шедеврів, їх взагалі немає, як і кіно. Людина не змінюється так швидко, вона залишається собою. Вона бере участь у різних політичних акціях, вона живе і творить, навіть лізе на барикади. Але для чого?
Мільйон причин. Наприклад, гроші, наприклад тому, що всі сіли на поїзд і поїхали, і це так надихає, така масовість. Жити в наметах, співати пісні і ці разові шлюби на морозі. А коли один на один, так, що немає глядачів, натовпу, то вже й не революціонер. Так, ще один партійний клоун. Або простіше: студент, який кладе в заліковку гроші, а не йде до кінця, бо «що я можу зробити, коли вся група». Це все питання часу.
Ну, ми тоді цього не знали. Вперше офіційно не заборонене свято. Настрій був, це неможливо передати, і вода, відчуття. Можливо тому, що вперше, так, майже відкрито, без заборони.
В такий день якось по-іншому все здавалось і мріялось.
Фото зі сайту www.metallica.ru