Вони добровільно йшли на смерть. Без примусу чи маніпуляції. У свої юні роки наражалися на тортури, катування, пересильні табори, жахливі умови життя – і все заради ідеї і мрії. Мрії мати єдину непоборну і суверенну Українську державу. Наші історії про тих, хто у 15 чи 16 років залишав домівки і йшов до лісу, аби там боротися за незалежність. Донині учасників справжньої боротьби дожило не так і багато. І від того, що розповідають ці люди, – мороз шкірою.
Наша перша героїня пішла в підпілля у 14 і стала медсестрою УПА. Зараз Марії Гаврилів 86 років, і вона проживає в рідному селі Хишевичі, що на Городоччині. У старому кам’яному будинку лише вона. Її коханий, друг і опора Петро Гаврилів помер ще 16 років тому. Діти й онуки роз’їхалися по всій Україні. Втім, жінка не сумує, адже їй щодня телефонують рідні, і вона неймовірно тішиться, коли до родинної оселі всі з’їжджаються, адже Марія Гаврилів знає справжню ціну щастя. А всього цього в неї могло б і не бути…
27 липня 1944 року. Львівсько-Сандомирська операція успішно завершилася. Радянська армія входить у Львів. Помпезно, на танках, колонами по центральних вулицях міста. От тільки цього разу в місті Лева ніхто на червоноармійців не чекає. Ніхто не вітає «визволителів».
«Якщо в 39 більшовиків зустрічали з прапорами та хлібом сіллю і ставилися або нейтрально, або вітали цей прихід, то в 44-му, влітку 44 року, коли радянські війська заходять на цю територію, ми вже бачимо масовий опір, масові сутички і радянські війська змушені боротися, не так вже з німцями, як з з організованою українською національною обороною», – розповів історик Віталій Ляска.
Більшовики змінювали таблички, назви вулиць, вішали портрети вождів і навіть українські стяги. Та коли одні обживалися на нових місяцях і намагалися задобрити місцевих, інші по селах робили те, до чого давно звикли. Грабунки та перші вбивства породжують гнів та опір... Молодь дедалі частіше зникає в Чорному лісі. Вони йдуть шкільними класами, сім’ями. Багато неповнолітніх.
Марійці Гаврилів виповниться лише 14. Вона прощається з думкою стати медсестрою і втікає зі Львова до рідного села. Та мрія її ще наздожене. Якось літнього вечора перша вчителька постукає до батьківської оселі і попросить 14-річну Марічку рятувати повстанців, стати медсестрою.
«Україна в крові... а мама каже, так я чоловіка не ховала, він загинув, і якщо так Бог велів... йди, дитино, тільки не будь зрадницею, яке би тебе життя не чекало», – згадує Марія Гаврилів.
Повоєнне село. Збідоване і залякане. У легенькій сукні, нашвидкоруч зі стриженими косами з маленьким вузликом, у якому окраєць хліба та трійко яєць. Це все, що мама з батьком змогли дати в путь. Батьки Марійки того вечора прощалися з нею назавжди...
«Я знала, що маю загинути і я знала, що маю прекрасно вчитися і рани завивати (плаче, – ред.). Я попрощалася, залишила стареньку маму і тата… Я весь час думала…» – не може стримати сліз підпільниця.
А далі шлях... Шлях у гори... Шлях у непрохідні ліси. Там серед смерек і тиші гущавини була армія, в якої ще не було своєї країни. Але були сотні тих, хто давав добровільну згоду на смерть заради України.
«Це не була маніпуляція, такий запал був підкріплений молоддю, і цей запал йти за волю України, за цю соборницьку ідею, і на той час вже частково ілюзорну після ІІ Світової війни, йти на смерть, і це був свідомий вибір. Зрозуміло, що тут про жодні маніпуляції мови не може йти», – зазначив історик Віталій Ляска.
Тут вона зрікається імені. Вже не Марія, а – «Ірка». Кілька місяців у лісі вчилася бандажувати, лікувати та надавати першу медичну допомогу. Жили в нелюдських умовах і в постійній небезпеці бути впійманими і розстріляними працівниками НКВС. Зради чекали за кожним порухом листя, за кожним вигином ріки, але найбільше серед тих, кому довіряли. Не вірили нікому.
Село Виців. 1946 рік, осінь. Марійка і ще п'ятеро повстанців кілька днів блукали місцевими лісами, переховуючись від НКВС. Звісно, що зі собою нічого, крім зброї, не мали. Гнані голодом, вони спустилися з лісу до першої хати. Втім, замість їжі і підтримки господар оселі вибіг і відразу зник за дверима, а жінка благала повстанців тікати, адже її чоловік побіг за більшовиками. Відстрілюючись і ховаючись від куль, група розділилася. Марія Гаврилів цих лісів не знала і заблукала. Проте темний ліс юну повстанку не злякав. Для неї тут вже другий рік поспіль дім. І найкращий сховок та надійне ліжко було угорі.
Такі зради селян траплялися дедалі частіше. Починаються масові розстріли націоналістів і всіх, хто не згоден з політикою радянської Росії. Починається колективізація. Селян шарпають і приручають. Налякані і загнані у глухий кут, вони зневірились у лісових братчиках. Цю зневіру підсилюють і постійні провокації.
«Пропаганда страшна. Перебиралися у повстанську форму і вбивали людей і казали, що то повстанці», – розповіла Марія Гаврилів.
Повстанці вже не ведуть великих відкритих боїв. Їх тихо і підступно відловлюють у лісах. Полюють і влаштовують облави. Для Марії Гаврилів останній бій відбудеться на початку 47-го в Чорному лісі біля гори Бренів. За наказом проводу дівчина повертається до рідного села. І там на півроку поруч з рідною хатою за кілька кроків від людей, просто під носом НКВС вона сходить під землю.
«Зробили криївку з брусів, але знаєте, земля – то земля, і я мала 5 ранених, а їсти мені доносила моя мама, приносила під викопаний кожні другий-третій день», – згадує підпільниця.
Тепер там її шпиталька. Тут вона впродовж року рятуватиме поранених. Її руки зашивали і бинтували десятки повстанців. І за 4 роки підпільної професії у неї не помер жоден борець за волю. Та у своїй криївці вона пробула недовго. Адже окрім вправних рук Марія Гаврилів має надприродне чуття до брехні. Чоловік, який видав себе за пораненого, працював на НКВС. Йому прострелили руку, аби знайти схованку повстанців. План вдався – зрадник здав місце криївки. Та там вже не було нікого... Інтуїція дівчини врятувала їй життя і життя ще двох партизанів.
Відтоді Марійка переховується, але далі працює. Шукає і доставляє ліки. Передає інформацію та зброю тим, хто ще залишився у лісі. І в цей час вона познайомилася з тим, хто дав їй крила... Далі ношу боротьби за волю вони нестимуть удвох... І не раз спіткнуться об своє кохання... Його звали Петро. Сирота. Повстанець. 18-літній хлопець з гарячим серцем і вірою в Обіцяну Землю. Він був відчайдухом з усміхненими очима. Вони майже не бачилися. Крали у війни найсолодші миті, нечасті.
Їх спільне діло надихало, але кохання поставило підніжку. Якось у двері їхньої підпільної квартири, до їхнього першого сімейного великоднього сніданку увірвалися ті, які зламали тіла, але не любов. У 1948 році вони у чужій оселі, без свята і свідків взяли з Петром шлюб. Пізніше через 20 років вони шлюбні клятви повторили, і теж без свята, без суконь, але вже в колі своїх найрідніших. Та саме любов завела їх у пастку. У їхній перший Великдень у двері постукала біда. Причиною арешту стала афера, яку Марія з чоловіком провернули за два тижні до затримання. У 48-му повстанці, як ніколи, потребували зброї. Тож Петро наважився її вкрасти.
«Він служив при війську, і там, де була зброя, такий невеликий будинок… то він взяв дві сумки пістолетів, багато набоїв було», – згадує Марія Гаврилів.
Зброю у ліс мала передати Марія. Треба було їхати потягом до Самбора. На вокзалі зустріла рідну тітку, яка її ж і здала НКВС. Заарештували Марію Гаврилів 8 травня 1948 року. Чоловікові Марії вдалося втекти. Її ж, 18-річну, кинули до найстрашнішої в'язниці на Лонцького. Щоб вийти живим звідти – треба було мати велику силу духу. Витримували не всі.
«Не було ні де лягти, ні сісти, було нас так, як оселедців… Одна жінка біля мене навіть народила дитину, то я гримала, а вони не приходили… так дитина й задушилася, а жінка і ми всі були в крові», – розповідає підпільниця.
Марію допитували раз на день. Влаштовували провокації і навіть запрошували на допит рідну тітку, ту саму, яка зрадила. Між допитами підпільницю катували.
«Вони мене дуже катували, хочете вірте, хочете ні. Я мала волосся густе та кучеряве, то не залишилося жодної волосинки. Найбільше били, коли казала, що я українка», – пригадує ті знущання старенька.
Через 3 місяці катувань вона почує вирок – 10 років мордовських таборів, без права на помилування і без права на листування. За ґратами опинився і Петро. Свою кохану він побачить лише через 8 років. І за цей час вона отримає лише один лист, одну єдину звістку від свого чоловіка. У 1956 році вона повертається. Час на засланні змінив ту країну, в яку поверталася Марія, докорінно. Церкви забиті дошками, ніхто не молиться відкрито. Немає власного господарства – все у колгоспах. А сусіди з острахом дивляться на тебе, боячись підійти на гарматний постріл.
«Найліпших людей було знищено, колись у давнину в Київській Русі одне з найстрашніших покарань було – це ізгойство, людину виганяли з середовища, вона поривала всякий зв’язок з ним, тобто це вигнання поза межі батьківщини. І доля цих людей, які повертаються сюди, мені нагадує дуже долю ізгоя», – розповів історик Віталій Ляска.
Петро відсидів лише 3 роки і через брак доказів його відпустили. Та тінь неблагонадійного постійно переслідувала. Поневірявся на сезонних роботах і чекав Марію. Вона повернулася з ув’язнення у свою хату, в якій завжди жеврів каганець надії. Удвох було веселіше, але не солодко.
«Їздила до Львова і брала яйця чи масло, продавала, а там були такі німецькі мішки, дуже дешеві. То брала одну нитку на клубок і фарбувала, в’язала костюми дитячі, які потім продавала», – розповідає Марія Гаврилів.
Вони дочекалися світлого дня, коли жовто-блакитний стяг став символом їхньої держави. Та 24 роки тому й подумати не могли, що на їхню землю знову прийде війна. І якби були сили – Марія Гаврилів знову б пішла на фронт.
«Коли би мені було 70 років чи 75, я би там була, я би там була і брала би автомат, і мені було б нестрашно», – каже старенька.
Тепер Марія Гаврилів дослухається до звісток із фронту. Знову життя патріотів – плата за Україну. Але й ця війна закінчиться перемогою. УПА залишила хороших нащадків.