Є два аспекти нинішніх подій, які я хотів би висвітлити, дві причини, через які виселення з Києво-Печерської Лаври є для УПЦ МП катастрофою:
1) УПЦ МП десятиліттями паразитувала на історичних святинях України, перетворивши їх не лише на джерело надприбутків (хоча це теж), а насамперед на джерело власної легітимації. Людська логіка тут дуже проста: раз ця Церква перебуває в колисці русько-українського монашества, то значить ця Церква і є правонаступницею печерських отців-подвижників, значить ця Церква і є правонаступницею Церкви Київської Руси (оскільки отримати доступ до собору св. Софії так і не вдалося). Тепер УПЦ МП цього джерела власної легітимації позбавляють і вона не має що запропонувати натомість. Уся діяльність її ієрархії протягом останніх 10 років її делегітимізувала, і втрата Лаври вибиває останній, найвагоміший доказ власної легітимности. Цей удар набагато сильніший навіть за вимогу перейменування УПЦ МП на РПЦ в Україні.
2) І тут ми переходимо до другого пункту, не менш важливого. У повстанській пісні «Заграла золота заграва» є такі слова:
Народе, йди скажи Вкраїні,
Що ми готові на наказ,
Що ми збудуєм на руїні
Нові святині і твердині,
Як забажають їх від нас.
Церква – це не каміння, Церква – це Тіло Христове, складене з людей. А людей притягує насамперед жива віра та Божа присутність, а не історичні мури. Так виглядає, що отці з УПЦ МП так відчайдушно чіпляються за історичні будівлі, бо не вірять, що здатні здвигнути нові святині. Не мури храмів, це вони можуть легко, а саме святині, наповнені не золотими окладами, не старими іконами, а Божою ласкою. Золотих іконок і хрестиків найбільше в ювелірних магазинах, а стародавніх ікон у музеях, але це не робить їх святинями. Бога не одуриш і не заманиш до храму заявами про свою канонічність, золотими хрестами та всілякою церковною атрибутикою. Тут потрібен щоденний подвиг віри та самозречення. Сподіваюся, відлучення від паразитування на чужих подвигах віри заохотить отців та ієрархів із Лаври подвизатися самим.