Жандарм втомився

Світ застиг у передчутті або великих змін, або катаклізмів

20:00, 20 липня 2018

Майже чотири роки тому, ще задовго до обрання 45-м президентом США Дональда Трампа я опублікував статтю «Бутафорна ООН, “переможена” Німеччина і США в ролі світового жандарма». Поштовхом до її написання послужила позиція легкої стурбованості з боку країн Європейського Союзу відверто агресивною політикою Росії. Вже тоді було видно, що володар Кремля, гебіст Путін затіяв велику гру на розвал усталеного світового порядку. Путін ставив перед собою таку мету не заради чистого мистецтва, а щоб розвернути світ у бік біполярної системи, за якої можна було б повернути Росії «велич» наддержави.

Причин такого задуму можна назвати безліч. Це і для того, щоб потішити своє безкрає еґо, і для того, щоб відволікти росіян від насущних внутрішніх проблем. Але Путін чудово розумів – Росії не повернути колишньої «величі» і її ніхто не боятиметься, якщо відпустити колишніх сателітів та васалів. Він не міг одразу замахнутися на країни колишнього «соціалістичного табору», тому взявся за Грузію, Молдову й Україну. Росія до кінця не відпустила й інших колишніх союзних республік, але стрімкі темпи євроінтеграції Естонії, Латвії та Литви вчасно вивели їх з-під можливого гібридного удару Кремля.

Натомість наводнені російською агентурою, відвертими російськими патріотами та погрузлі в корупції три перші республіки не могли не стати мішенню «собіратєлєй зємєль». Розв’язуючи одну війну за іншою, створюючи криваві анклави, Росія тим самим на довго перекривала шлях незалежним республікам до об’єднаної Європи. Мало того, вона кожного разу звинувачувала у розпалюванні війни самі ж республіки, які зазнали брутального російського втручання. Знову ж таки, Росія щоразу прикривалася абсолютно несиметричними прикладами на зразок: вам можна Югославію бомбардувати, а нам Грузію ні? Або: ви дозволили відділити Косово, а ми не можемо піти назустріч народу Криму? І кожного разу Росії все сходило з рук. Настав найвищий час спитатися чому?

Не таємниця, що повоєнний світовий устрій тримався на тому, що призвідники війни були понижені у своїх правах, а переможці, взявши на себе відповідальність за подальші мир і безпеку, розділили світ на дві величезні системи. Відповідний розподіл повноважень зберігався до 1991 року, аж поки один із таборів не зазнав цілковитого краху і не розвалився. Прапор колишнього лідера комуністичної системи майже закономірно підхопила Москва. І поки тривав процес первісного накопичення капіталу, нікому, окрім затятих сталіністів, не було справи до повернення Росії статусу світового пугала. По-новому розвивалася і Європа.

У 1990 році об’єдналися дві Німеччини. А згодом до Європейського Союзу увійшли не тільки колишні члени Варшавського договору, але й навіть недавні республіки СРСР. Російським «імперцям» нічого іншого не залишалося, як скрушно хитати головою і казати, що НАТО брало на себе зобов’язання не розширюватися на Схід. Нібито Росія володіла якимось сакральним правом залишити навіки ці країни у своїй васальній залежності. З приходом до влади в Росії Владіміра Путіна курс країни кардинально міняється. Усередині країни відбувається новий переділ власності, на зміну одним олігархам приходять інші, але майже всі як один при погонах спецслужб.

Росія знову починає жити і марити поверненням своєї «величі». Величі не економічної, не технологічної, не соціальної справедливості (при таких ресурсних запасах), а величі страшної. Росія знову хоче всіх карати і милувати (милувати, напевно, найменше). Вона знову хоче, щоб від неї всі тремтіли. Забувши про те, що вони вступили у нове тисячоліття, росіяни вирішили відновити воєнну потугу своєї держави так, ніби хтось загрожував їхній територіальній цілісності та безпеці. Насправді мета була іншою – повернути Росії статус наддержави. А про які підстави для позиції наддержави можна говорити у випадку технологічно відсталої країни з розваленою економікою, вбитою соціальною системою та корумпованою владою? І зовсім не зрозумілою стає місійність такої ретроградної країни, яка намагається всім навколо нав’язати свою відсталу і несправедливу модель.

У цьому й полягала суть нерозуміння російського феномену. Бо як можна було зрозуміти росіян, які жили завдяки західній «гуманітарній допомозі» та «секондгенду» із мрією поділитися своїм «щастям» з іншими країнами? Як можна було підтримувати міждержавні відносини з країною, яка вимагала для себе правових преференцій на підставі «історичного права» та ареалу поширення якогось нікому незрозумілого «русского міра»?

Багато західних партнерів дивилися на подібні вибрики, як на поведінку блаженного. А «блаженний» у цей час снував зовсім не дитячі плани. І використовував для цього ліберальну вайлуватість світової політичної еліти. А також наявність у міжнародному законодавстві низки положень, які закріпляють за Росією особливі права і позбавляють їх невідомо чому і для чого інші країни.

Ні для кого не було таємницею, що систему міжнародних договорів та й весь світовий порядок треба було негайно змінити, як тільки розвалився Радянський Союз. Потрібно було негайно розробити правову основу для цілком нової системи міжнародних відносин, а не латати за потреби стару.

Що мається на увазі? Згідно з міжнародними договорами, укладеними одразу після Другої світової війни, світ ділився на держави-переможниці та «ворожі країни». Серед переможців були США, СРСР, Велика Британія та Франція. А в статтях 53 та 107 Хартії ООН, підписаної у Сан-Франциско ще 1945 року, значиться, що Німеччина і Японія – «ворожі країни». І тому Рада Безпеки ООН може в будь-який момент ухвалити рішення й атакувати спільними силами цих двох призвідників давно минулої війни. Ви здивуєтеся, але з того часу СРСР розвалився, а Німеччина стала провідною економікою ЄС, Японія – лідером на Далекому Сході, але ці статті й надалі є в документах ООН.

Ще одним чинником, що паралізує світову систему безпеки, є беззмінність постійного членства в Раді Безпеки ООН. До постійних членів РБ ООН з правом вето належить Росія. Країна, яка веде війни, анексує території суверенних країн, фінансує терористичні рухи (за традицією, що тягнеться з часів СРСР), вбиває громадян чужих країн – володіє правом вето. Це право в руках Росії перетворює систему міжнародної безпеки на нечинну. ООН нічого не може вдіяти і ні на що не впливає. Це такий собі старий бутафорний театр, де всі вдають і грають свою роль. Коефіцієнт корисної дії через бутафорний характер – не нульовий, а від’ємний.

Бо на яких підставах агресивна, авторитарна Росія має вагоміше слово в ООН, ніж Німеччина або Японія? На підставі того, що сімдесят років тому СРСР разом з антигітлерівською коаліцією перемогли нацизм і фашизм? А хіба комуністичні злочини не мали б бути взяті до уваги в теперішній системі міжнародної безпеки? Ви думаєте Путін даремно стільки часу носиться з ідеєю перемоги у ДСВ, допровадивши свою країну до стану «побєдобєсія»? Це він в такий спосіб хоче мати Німеччину у вічно підпорядкованому стані. Таким чином він надає собі надзвичайні повноваження і право перекроювати цей світ.

Донедавна таким деструктивним діям малого диктатора у світі протидіяли тільки Сполучені Штати Америки. США ще під час Другої світової війни зрозуміли, що «стара Європа», якщо не втручатися, може знищити не тільки себе, але й потягнути за собою у прірву цілий світ. Відповідно, Америка, перемігши фашизм і нацизм у Європі, постаралася виробити стійкі механізми протидії різним авторитарним та нелюдським ідеологіям. Хотіли того німці, чи ні, але під пильним доглядом їм довелося демілітаризувати та денацифікувати своє суспільство. Подальші економічні успіхи показали німцям, що мати вагу у світі можна не тільки завдяки зброї, а найкраще завдяки потужній економіці. І німці, розрахувавшись з історією, запропонували світові своє економічне диво.

Можна сказати, що Німеччина навіть добре скористалася зі свого підпорядкованого статусу. Не входячи в низку світових організацій або будучи там на другорядних ролях, німці навчилися добре торгувати. До всього американські військові бази, що традиційно стаціонуються у Німеччині, оплачують самі США. Взагалі, донедавна Америка не тільки виконувала роль світового «жандарма» в міждержавних відносинах, вона ще й сама її оплачувала.

За роль світового «жандарма» США було дуже легко критикувати. Їх звинувачували в імперіалізмі, прагненні до світового панування, в агресивній боротьбі за ринки збуту і ресурси. Російська пропаганда в Європі розбурхала цілу хвилю антиамериканізму. Але спробуймо хоча б на якийсь час уявити, що Америка втомилася від цієї ролі й пішла в повний ізоляціонізм. Вирішила займатися тільки собою. Ну нема їй діла до війни в Югославії, Іраку, Лівії, Сирії, Афганістані. Нема їй діла до анексії Криму і російського вторгнення на Донбасі. Як і нема діла, чим і як буде захищатися об’єднана Європа, якщо зазнає агресії зі Сходу.

І світ недавно просто заціпенів, коли стало відомо, що 45-м президентом США став Дональд Трамп. Це тепер ми знаємо і чуємо, що Росія намагалася вплинути на американські вибори. А тоді це був дійсно шок, тому що мало хто розумів, як поточиться далі світова історія, якщо «ізоляціоніст» Трамп захоче знову зробити Америку «великою», обмежившись Американським континентом. Тобто з одного боку – маніакальний Путін з ідеєю повернути «велич» Росії, змусивши весь світ її боятися. А з іншого – Трамп, який каже, що Америка втомилася від своєї ролі і надалі зосередиться на своїх проблемах.

Деколи навіть трохи кумедно може виглядати, коли два підстаркуваті «мачо» вихваляють один одного на прес-конференції у Гельсінкі. Вони навіть подобаються один одному. І від цього здається, що світ уже заніс одну ногу над прірвою. Бо німецьке бізнесове лобі плювати хотіло на міжнародні норми права, демократію і загальнолюдські цінності, а тому різними способами схиляє канцлерку до зняття санкцій з Росії і відновлення повномасштабної торгівлі. Бо євроскептичні італійські еліти мріють про відновлення торгівлі з Росією. Бо голландська влада звертається до Путіна з проханням визнати вину за збитий пасажирський Боїнг, сподіваючись на матеріальну компенсацію для родичів загиблих пасажирів.

І, виявляється, Трамп і Путін хочуть одного й того ж. Вони хочуть змінити світ, розваливши ЄС. Трамп трактує Європу як торгових конкурентів, яких треба посунути. А Путін хоче повернути світ назад у біполярну систему, де у «русскіх», як і колись, будуть своя правда і справедливість. І він, Путін буде напряму з Дональдом Трампом вирішувати світові проблеми. Американський президент більше не хоче бавитися в «жандарма» демократії, бо вона для нього мало що значить. Він поводиться як бізнесмен, де немає демократії і загальнолюдських цінностей. Де мірилом є зиск. Він каже європейцям: За цю послугу ви маєте платити. Він ставить у безвихідну ситуацію німецький істеблішмент питанням, чому вони платять мільярди євро Росії за газ, а безпеку і захист хочуть мати від НАТО і США? І навіть тут, резонно поставивши запитання як політик, він продовжує як бізнесмен, що хоче продавати Європі дорожчий американський газ. Тим самим потрапляючи у пастку, розставлену російською стороною.

Усі ці історії та непорозуміння можна було би ще довго перераховувати. Але з усього згаданого можна зробити висновок, що світ опинився на межі великих системних перетворень. Зрозуміло, що американський «жандарм» втомився і видав «на гора» шоумена Трампа, який мав струсонути Америкою і розтрощити незмінність політичних еліт. Він струсонув, що стало соромно і ніяково. Але надію вселяє американська політична система, яка обмежила свого «випадкового» президента так, що він може багато говорити і навіть любуватися Путіним, але не може нічого з ним підписати. Саміт Путін/Трамп у Гельсінкі однозначно мав свій ефект. Він змусив американців соромитися свого президента, а росіян – тішитися з чергової перемоги Путіна. Наступним випробовуванням для світу стануть листопадові попередні вибори у США. А поки що «жандарм» втомився і світ застиг у передчутті або великих змін, або катаклізмів…