Коли я вперше пішов ознайомитися з тим, що відбувається на передовій на Грушевського, біля однієї з катапульт до мене підійшла жінка, вдягнена в білий жилет з червоним хрестом, і почала наполягати, щоб я вдягнув респіраторну маску. Мовляв, тут всюди горять шини, і треба хоч якось захистити свої легені.
Я почав, було, заперечувати, що не зможу вдягнути, бо на мені шолом, і я не зможу закріпити маску за вухами. Але у відповідь на це вона просто всучила мені маску і почала знімати шолом. Помітивши в моїх очах легку стурбованість, адже крім шолома в мене не було ніякого захисту, вона усміхнулася і сказала:
- Не переживайте, я вас прикриваю.
Тоді я ще цього не знав, але в цю мить вона сказала мені все, що треба було знати про жінок на Грушевського. Про їхнє безстрашшя, їхню турботливість, і їхню надійність.
Вже потім я бачив десятки жінок, які раз у раз приходили на передові барикади і на барикади на Петрівській алеї, щоб роздавати чоловікам теплі напої і їжу, або поцікавитися, чи все у всіх гаразд зі здоров’ям і в разі чого надати бодай якусь медичну допомогу. Деякі з них ходили туди-сюди зовсім одні, і в їхніх рухах не було навіть натяку не те, що на страх, а бодай на неспокій, напруженість, збентеженість чи метушливість. В цій, м’яко кажучи, не найбільш спокійній атмосфері вони зберігали свою невимушеність, жіночність та граційність. Однак, коли хтось із охорони не хотів їх пропускати наперед, вони раптом проявляли твердість і наполегливість.
Коли наступного дня увечері я стояв на Грушевського і грівся біля бочки за барикадами, біля мене стояла і грілася маленька тендітна дівчина. Коли вона простягнула руки над вогнем, я звернув увагу на її ручки і на довгі-довгі, доглянуті нігті на пальцях. «Боже, дівчатко, як же ж ти з такими нігтями сюди потрапило?», - подумалось мені тоді з якоюсь автоматичною чоловічою зверхністю.
Приблизно через півгодини, вже на передовій, я зненацька побачив її знову. Ці кошачі ручки впевнено тримали піднос з пиріжками, і вони ж роздавали ці пиріжки чоловікам. І мовчки мене присоромлювали за мої стереотипи.
Не пам’ятаю, як її звали. Здається, Тая. Зрештою, це – не головне. Головними для мене залишаться її руки.
Її поява викликала пожвавлення серед чоловіків. Закоптілі, змерзлі, втомлені, вони завжди раді тут жіночій компанії. І жінки це знають, не цураючись навіть маснуватих жартів, аби тільки підтримати бойовий дух та веселий настрій в тих, хто захищає головний рубіж вулиці Грушевського.
- Що ви даєте? – спитався так один чоловік в двох жінок, які розносили тепле молоко.
- Тут ми роздаємо, а вдома ми даємо, - весело відказала вона, простягаючи йому пластиковий стаканчик з молоком. І рівень тестостерону на передовій одразу ж помітно піднявся – під загальний сміх.
Так, вони, жінки, добре знають, як надихнути чоловіків. Навіть таким невигадливим чином.
А на барикаді на початку Хрещатика, перед виходом на Європейську площу, висить невеличкий плакат. На ньому написано: «Хто не був на Грушевського – той не мужик!». І знизу під цим надписом – поцілунки губною помадою.
Теж, здавалось би, дрібничка. Але спробуй, прочитавши це, на Грушевського не піти!