Є старий кавал. В переповненому трамваї пані волає: «Прошу забрати руки з моїх грудей. Нє, не Ви – Ви, прошу пана, можете залишити».
Є нова ситуація. В адміністрації президента вирішили: майдан залишити. Нє, не той, що неправильний, – той, що неправильний, треба розігнати…
Окрема історія про те, як під ранок сотні молодих, здоровенних міліціянтів, десятки спеців та чорних агентів, десятки представників доблесного ДАІ, перекривши Хрещатик, оточивши в чотири кільця підприємців, луплячи людей, граючись кийками та балончиками із сльозогінним газом, супроводжували демонтаж наметів з протестувальниками, а зараз ці неймовірні сміливці у неймовірно дикій як для європейської країни кількості охороняють киян від нещасних випадків (!) біля «йолкі» – історія ця заслуговує на аналіз: кого і навіщо ми утримуємо в правоохоронних органах і чим вони займаються насправді. Не вестимемо мову і про те, що ця тисяча озлоблених осіб підняла руку на тих людей, з податків яких вони мають змогу їсти і працювати.
Розмова – про тих, хто дав наказ розганяти.
Після подій листопада 2010 будь-яка акція влади проти народу (податкова, житлова, пенсійна, силова…) звужуватиме поле довіри українців до усіх гілок цієї влади. Якщо парламент давно зациклився на виключності інтересів тих людей, які там засідають, а сучасний уряд, крім реготу, нічого не викликає, то президент все відчутніше стає президентом не держави, а обмеженої парламентської більшості. Керівники України настільки віддалились від самої України, що вже й не нагадують ту пані з трамвая, яка могла вибирати руки пасажирів на власних грудях, – навпаки, тепер у ролі пані виступають українці, які в день найближчих виборів міцно і боляче дадуть цій владі по руках. І винити у цьому не треба ані рейки, по яких трамвай суне, ані колір оббивки салону, ані навіть водія. Винен у цьому той, хто проклав трамвайний маршрут таким чином, що пасажирам у вагоні страшенно незатишно!