Інтернет-видання ZAXID.NET продовжує проект «Право на дитинство», який передбачає висвітлення проблем опіки над дітьми, що з різних причин втратили своїх батьків. У цьому матеріалі кореспондент подає звіт про відвідини кількох сиротинців.

Образ дитячих будинків в суспільній свідомості оточений значною кількістю стереотипів – скажімо, про ізольованість і страшну нужденність дітей, які у них потрапляють, або ж про те, що ці діти отримують геть некваліфікований нагляд. Звичайно, чимало з цих стереотипів так чи інакше виправдані, але іноді перевірка реальністю таки готує приємні сюрпризи.

Власне для того, щоб на власні очі переконатися, наскільки ці стереотипи відповідають реальному стану справ, автор відвідав три дитячі будинки у Львівській області. І вже у першому з них деякі шаблони відчутно похитнулися.

У Бориславі усміхаються

«Ми стараємося створити умови, якнайбільше наближені до домашніх», - каже Ірина Костира, директор дитячого будинку «Оріана» в Бориславі, який автор відвідав у першу чергу. І її слова знайшли своє підтвердження.

Так, виявляється, що 22 дітей різного шкільного віку, що живуть в «Оріані», ходять навчатися до загальноосвітньої школи №3, розташованої неподалік. «В нас вони хіба живуть – так, як вдома», - усміхається пані Ірина, і одразу це підтверджує, розповідаючи, що діти зовсім не ізольовані від зовнішнього світу, як цього можна було б очікувати, орієнтуючись на приклади шкіл-інтернатів. Навпаки, за її словами, вони самі ходять до музичної, спортивної шкіл і до бібліотеки, причому добре контактують з дітьми з «зовнішнього світу», мають друзів поза межами дитбудинку, які іноді приходять у гості, а іноді гуляють з ними Бориславом у вільний час. 

При цьому, що важливо, маючи волю, діти зовсім не намагаються втекти – як того вимагав би один із суспільних стереотипів. Останні такі випадки, за словами директора, траплялися іще близько 15 років тому. Зрештою, це не дивує, бо в «Оріані» справді панує затишна атмосфера, і не схоже, щоб хтось із дітей залишався поза увагою: вихователі з дітьми ходять на прогулянки, проводять із ними змагання та ігри, знаходять час для індивідуальних розмов. Окрім того, розповідає пані Ірина, в дитбудинку є ще й різні гуртки – з вишивання бісером та нитками, в’язання тощо, і чотири комп’ютери, на яких дітки також мають можливість у вільний час пограти у різні ігри.

Важливою частиною життя дітей в «Оріані», з розповідей директора, є драмгурток, в якому організовують виступи з нагоди різноманітних свят – і з нагоди Нового року, і Різдвяних свят, і Стрітення, і Дня Валентина, і Шевченківських днів. «Кожного року ходимо з вертепом вітати наших спонсорів і благодійників, бо тільки так, колядою, ми можемо їм подякувати, за те, що вони нам допомагають», - каже Ірина Костира.

«Одне не проводимо тільки свято – День Матері. Оцього свята ми не проводимо в нашому дитячому будинку», - наголошує вона. Зате одразу ж додає: щоліта діти їздять у Скадовськ на море.  

Інший стереотип про те, що діти у дитячих будинках не отримують кваліфікованого догляду, а його нафталіновий совдепівський сурогат, в «Оріані» також не знаходить підтвердження: 6 вихователів, що займаються дітьми, мають педагогічну освіту, а середній вік їх – лише близько 40 років. Натомість жінці-психологу, що протягом 5 годин на день проводить з дітьми тести та бесіди, 26 років – вона прийшла на роботу в дитбудинок півтора року тому. Періодично приходять займатися з дітьми і студенти-практиканти з Дрогобицького університету. Щоправда, зарплата вихователів таки залишає бажати кращого – вони не отримують більше 1300 грн.

Загалом, однак, не можна сказати, що візит до бориславського дитбудинку залишає враження, ніби діти у ньому страждають у матеріальному плані. Вони мають п’ятиразове харчування, іграшки, власну бібліотеку, багато одягу. Останньому, за словами пані Ірини, приділяється значна увага.

«Коли спонсори питають, що вам купити і привезти, я даю розміри – і взуття, і одягу – і кажу: стільки дівчаток, стільки хлопчиків, такого-то віку. Як діти йдуть до школи, то ми стараємося, щоб не було видно, що це власне йдуть діти з дитячого будинку – хоч ми й не стидаємося того, хіба що старші трохи стидаються. Ми стараємося, щоб увесь одяг був різний, щоб діти не були однаково одягнуті», - розповідає вона.

Утім, найважливіше – це самі діти. На жаль, автор прибув до «Оріани» у першій половині дня, тому зміг зустрітися лише з чотирма дошкільнятками, але їхня поведінка була промовистою. Побачивши незнайому людину, вони не сховалися і не закрилися в собі, не втупилися у парти, за якими саме тоді сиділи на занятті з малювання, а почали привітно усміхатися і уважно розглядати нову для себе особу.

Така відкрита поведінка краще, ніж розповіді пані Ірини, показала, що в контакті з зовнішнім середовищем у дітей нема проблем. Втім, це не означає, що у всіх випускників бориславського дитбудинку доросле і сімейне життя складається безпроблемно.

«Тут – як у кого. Є діти, які створюють гарні сім’ї, живуть добре. В нас, до речі, було і таке, що між собою одружувалися наші вихованці. Але бувають і самотні матері», - каже вона, підтверджуючи, що зруйнована батьківська модель все-таки безслідно не минає. У цьому, мабуть, хоча б один суспільний стереотип у Бориславі таки підтверджується.

Самбірський «Любисток»: доля «50 на 50»

«Файно тут, цікаво. Є ноутбук, можна на ньому бавитися. Я от в Need for Speed люблю ганяти», - з таких слів 12-річного вихованця Степанка для автора починається візит до дитячого будинку «Любисток» у Самборі.

Така випадкова зустріч налаштовує на позитивний лад, але вже невдовзі переконуєшся в тому, що самбірський дитбудинок програє бориславському. Хоч молодий директор, Михайло Качор, і не виявляє щонайменшої схильності скаржитися, така думка виникає, оглянувши будинок.

Уже те, що у вдвічі більшому від «Оріани» приміщенні, розрахованому на 45 дітей, зараз є лише 16 вихованців (більшість із них – 15-16-річні, але є й декілька молодших), створює ефект порожнечі, який лише доповнюється тим, що в багатьох кімнатах – скажімо, у спальнях, а також у кімнаті відпочинку – дуже багато нічим не зайнятого місця.  

Головний індикатор – самі діти – теж надсилають не надто позитивні сигнали. Встановити зі старшими хлопцями, яких автор зустрів перед телевізором у кімнаті відпочинку і за грою у настільний теніс, бодай візуальний контакт, виявилося не так вже й просто, найчастіше – просто неможливо. Пан Михайло пояснює, що старші вихованці трохи стидаються того, що їм уже по 16-17 років, а вони досі живуть у закладі для дітей. Зате іще один маленький вихованець «Любистку», Володя, нехай сором’язливо, але на контакт іде, причому доволі активно, ходить слід у слід за гостем і щоразу зустрічає його погляд широкою усмішкою.

Всі ці діти, розповідає директор, також ходять вчитися до загальних освітніх закладів – до місцевої школи №9 або до ПТУ, добираючись туди самостійно. Окрім того, ходять вихованці дитбудинку і на спортивні секції – на бокс і баскетбол. Навчання їм, щоправда, дається нелегко, визнає пан Михайло, не заперечуючи й того, що у школі між вихованцями «Любистку» та іншими дітьми трапляються конфлікти.

«Буває, бо зараз в нас така велика класова різниця – або дуже бідні, або дуже багаті, і то трошки впливає. Буває презирливе ставлення, обзивання – на такому рівні. Але серйозних конфліктів за чотири роки моєї роботи не було», - розповідає він. Водночас серйозних друзів у школі у вихованців «Любистка», за його словами, також немає – вони більше спілкуються і дружать поміж собою. 

Раніше, розповідає директор, дітей забирали додому батьки. «На Різдво забирали. Два роки тому 9 дітей батьки забирали на Різдво, минулого року – двох дітей. Але зараз у нас тих 16, що залишилося, ніхто не забирає, бо немає кому», - каже пан Михайло.

Тож на сьогодні батьків дітям повністю заміняють вихователі – їх у «Любистку» працює 5, на 0,7 ставки кожен. Усі вони мають необхідну для такої роботи кваліфікацію, але зарплата в них, за словами директора – мізерна: 950 грн на місяць (у самого пана Михайла на повну ставку – 1200 грн). Це при тому, що, як визнає одна із виховательок, Галина Михайлівна, заняття з дітьми даються важко, адже вони різні за віком, а вихователі намагаються з кожним позайматися індивідуально. Крім них, з дітьми іще працює 27-річна психолог, що закінчила Львівський університет внутрішніх справ – вона проводить для дітей тренінги і бесіди – а також музкерівник.

Втім, нехай змальована картина і може виглядати досить безрадісно, це не означає, що в самбірському дитбудинку ситуація геть погана. Є й позитивні сторони, на які Михайло Качор і прагне звертати увагу. «В нас дуже хороше харчування, п’ять разів на день. Якщо порівняти з лікарнею, то там на людину йде 3 грн в день, якщо не помиляюсь, а в нас – 28-30 грн на підлітка на день, 24-25 – на молодшу дитину – хоч нас і фінансують із міського бюджету», - розповідає він.

Крім того, за словами директора, «Любистку» помагають спонсори. До прикладу, нещодавно туалети і душову облицювали гарною новою плиткою. Також у дитбудинку дійсно є 6 ноутбуків, на яких можна не лише пограти в різні ігри, але й погуляти Інтернетом – пан Михайло домовився з місцевим провайдером про надання безоплатного трафіку. Є в дитбудинку і вже згаданий стіл для гри і пінг-понг, і бібліотека – щоправда, директор констатує, що діти не особливо полюбляють читати. 

 Розповідаючи ж про те, як у його вихованців складається подальше доросле життя, пан Михайло трохи вагається, а потім каже: «50 на 50: половина дає собі раду в житті, інша – губиться у тому світі. Зараз для тих, що є сиротами, я оформляю пенсію, і на той час, коли їм виповнюється 18 років, назбирується нормальна сума. Є такі, що тратять ту суму з розумом, а бувають такі, що в них зразу з’являється багато «друзів», та сума зникає за три дні, а потім друзі зникають. А є такі, що в них залишається після батьків якесь житло, роблять за ті кошти якийсь ремонт, ідуть кудись працювати, і коло спілкування у них інше», - розповідає пан Михайло.

За його словами, схожою є і ситуація з сімейним життям: десь у половини вихованців воно складається, в іншої половини - ні. «Хто, отримавши кошти, потратить їх з друзями, той і сім’ї нормальної не створить», - знизує плечима пан Михайло.

«Рідний дім»: парадокси заздрості

«На початках діти з загальної школи заздрили нашим вихованцям, казали: «Ви маєте все, вам везуть все». Ті діти ж того не мають всього», - розповідає Марія Янушевич, директор третього відвіданого автором за один день дитячого будинку – «Рідного дому», що в Корналовичах Самбірського району.

Така розповідь не лише руйнує стереотип – вона, по правді кажучи, навіть шокує. Все-таки шаблонне мислення вимагає, щоб саме вихованці з дитбудинків заздрили іншим дітям… Однак, дивлячись на те, як забезпечений «Рідний дім», як живуть його вихованці, розумієш, що вони справді не обділені увагою ані спонсорів, ані педагогів. А найбільше - увагою директорки, яка живе своєю справою. Це відчувається вже з того, як вона говорить про «своїх дітей» - з величезною кількістю позитивних емоцій, з безліччю історій і розповідей про життя вихованців у дитбудинку і після нього.

У «Рідному домі», розрахованому на 50 дітей, сьогодні їх виховується 45, причому 15 із них – віком від 3 до 6 років. Ними займається 14 педагогів, зокрема 9 вихователів (наймолодша – 1983 року народження), практичний психолог (цього разу – мужчина), педорганізатор, музкерівник. Майже всі вони мають вищу освіту, але зарплата залишається вкрай низькою – до 1000 грн на місяць.

Тоді, коли пані Марія показує автору будинок, вихователі саме допомагають дітям роботи уроки. Оскільки його прихід і так повністю відвертає увагу дітей від роботи, автор, вже не боячись зашкодити навчальному процесу, запитує: «Строгі у вас вихователі?». «Ні!», - радісно відповідають діти хором. «Це – добре чи погано?», - вирішує автор уточнити. «Добре!», - вигукують вони. Вихователька, Оксана Йосипівна, у цей час трохи ніяково усміхається, але видно, що дітям з нею займатися справді подобається. 

Окрім штатних вихователів, з дітьми займається ще й волонтерка Нора Хілтон з «Корпусу миру». Вже впродовж понад півтора року дівчина з Чикаго вчить вихованців «Рідного дому» англійської мови, і, за її ж словами, має бажання в червні ще продовжити собі візу, щоб побути в Корналовичах на декілька місяців довше, ніж передбачалося. Що ж до її педагогічних успіхів, то Нора каже, що є кілька дітей, яким англійська дається справді добре. І нехай маленький хлопчик, якого вона саме навчала, і каже, що нічого не зрозумів з її розмови з автором, перед тим можна було почути, що він цілком непогано дає собі раду з читанням англійських слів.

У кімнаті, де Нора займається з дітьми англійською, також відбуваються заняття з психологом й ігри на комп’ютерах (тільки доступу до Інтернету, як у «Любистку», діти тут не мають). Крім того, «Рідний дім» має для дітей іще низку приміщень, зокрема – нещодавно збудований великий спортивний зал, до якого, каже пані Марія, приходитимуть займатися і діти з корналовицької школи.

«То вже така радість – і люди в селі раді, і діти раді. Школа не має спортзалу, і вони будуть дружно займатися в нас, будуть уроки з фізкультури проводити, після обіду ми собі придумали секції – волейбольну, тенісну, ще щось. Будемо проводити змагання, будемо, як одна родина», - розповідає вона. 

З дітьми зі школи, за її словами, у вихованців «Рідного дому» дружні стосунки. Дітей навіть відпускають гуляти з шкільними друзями – головне, щоб вони попередили, з ким і куди йдуть. Та сільські діти нерідко приходять до них в гості – чи то на різні гуртки, організовані в закладі, чи то погратися, чи то позичити книжку в бібліотеці дитбудинку.

Конфлікти ж на ґрунті заздрості, про які згадувалося вище, давно вже у минулому, нехай і спонсорська увага, яка стала її причиною, очевидно, нікуди не ділася. Так, лише останнім часом, розповідає пані Марія, дитбудинок отримав караоке і нові ліжка, а колишні випускники збудували для дітей літню альтанку.

Загалом дуже помітно, що зі спонсорами директорка працює активно. «Знаєте, чому? Тому що дитина наша додому не їздить – рідко хтось колись до якоїсь родини. Вони тут постійно сплять, вони тут постійно живуть – і в них має бути все найкраще. Коли вони ще побачать то добре, скажіть? Підуть від нас, в гуртожиток – там буде так-сяк. Тому я дуже хочу, щоб вони мали найкраще», - пояснює вона.  

Отак на перший погляд може здатися, що в дітей в «Рідному домі» справді є все, чого вони могли б у цьому віці побажати – і забезпеченість різноманітними розвагами, і тепле людське ставлення. Однак ця ілюзія повного задоволення усіх потреб розвіюється, коли пані Марія починає розповідати про те, як у «Рідному домі» організовують різні свята, і мова заходить про День Матері.

«День Матері ми не святкуємо – вони дуже плачуть. В нас у школі робили свято, дали дітям нашим слова – не треба того робити. Минулого року був випуск дітей, в мене дівчинка закінчувала 11 клас, і їй дали слова про маму – кажуть, що вона сама хотіла. Слова вона ледве виговорила. В неї мама в тюрмі, вбила тата – уявляєте, як вона то мала говорити? Вона потім несе мені квітку – ясно, що вона не до мене зверталася, як до мами. Вона думала про свою маму, що вона мала бути на лінійці, мала прийти до дитини – а вона сама…», - каже директорка.

З цієї миті розумієш: як би «Рідний дім» не ламав стереотипи про важке життя у дитячих будинках, найголовнішого він усе-таки зламати не зможе – того, за яким найбільшою цінністю для дитини є батьківська опіка. Саме її ніколи не зможуть повністю замінити ані щедрість спонсорів, ані тепле ставлення вихователів, ані затишок дитячого будинку – і це стосується не лише «Рідного дому», але й «Оріани», «Любистку», чи будь-якого іншого такого закладу.

Попередні статті, опубліковані на ZAXID.NET у межах проекту «Право на дитинство»: Позбавлені сім’ї , Право на дитинство. Малюки