Цю античну мудрість уголос не вимовив ніхто. Але її смисл звучав у нашій душевній пам’яті, у змісті прощальних проповідей духовних отців та у промовах друзів на Личаківському цвинтарі.
Роман Іваничук відійшов у вічність на 87-му році життя. Здавалося б, як на земні мірки, зрілий вік. А все-одно це сталося цілком несподівано, передчасно. Як же це так? Відтепер і Львів, і Київ, і Коломия, і вся Україна, і всі ми, його друзі, надто ж – його сім’я – Ніна, Наталка... будемо без Романа?
Справді: яким короткочасним є кожне земне життя!
Та коли ми разом зі священиками відспівували християнське поминальне “Вічная пам’ять”, то розуміли: в даному разі це непросто (не лише) слова молитви, вони мають цілком реальний життєвий зміст. Україна прощається зі своїм Великим Сином, геніальним письменником, і, йдучи за ним останньою дорогою, залишає його у своїй історії, культурі, літературі – назавжди. Допоки існуватиме Україна, на її скрижалях буде записане ім’я – Роман Іваничук.
Мені випало у житті справжнє щастя познайомитися з цим Чоловіком у вересні 1955 року, коли я став студентом першого курсу філологічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка. Роман був на четвертому. Вони, старшокурсники, приглядалися до нас, новобранців: чи є серед них такі, хто міг би по-справжньому зацікавитися філологічною наукою, має здібності до літературної творчости? Для таких студентів в університеті було створено Літературну студію (Франкова кузня), яка збиралася чи не кожного тижня, обговорюючи і загальнолітературні проблеми, і творчі здобутки студентських початківців, і тих, що вже ходили в “класиках“. Тоді, на першому курсі, мені випало читати на засіданні Студії свою “наукову“ роботу “Слово о полку Ігоревім“ в перекладах і переспівах на сучасну українську мову“. Іваничук був рецензентом того мого писання й порекомендував частину тексту, що стосувалася Т.Шевченка (“Плач Ярославни“, 4 червня 1860. СПб), опублікувати в студентському альманасі “Провесінь“, що й було здійснено. Таким чином, саме Роман Іваничук благословив мене на творчу працю в галузі літературної критики, з чим я, власне, і пішов у НСПУ. Після закінчення університету Роман працював учителем у містечку Щирець на Львівщині. 1958 р. вийшла його перша книжка “Прут несе кригу“. Презентувати її автор вважав за найдоцільніше в стінах рідної alma mater, тому приїхав до нас, у Франкову кузню. Тоді вже мені випала повинність написати й прочитати рецензію на книжку Іваничука. Пам’ятаю свою суперечку з доцентом-журналістом-фронтовиком І.І.Дорошенком, який закидав авторові відсутність класового підходу (боротьби між багатими й бідними верствами населення на Покутті), надмірне захоплення патріархальщиною, ідейну нечіткість у постановці проблем та зображенні художніх образів: що то значить, що бурхлива гірська ріка Прут скресає після зимових морозів, рве на собі окуття( кригу) й несе її геть від себе? Ми з Романом відбивалися, як могли. Не знаю, чим би це закінчилося, але нас підтримав ректор – академік Євген Костянтинович Лазаренко, геолог за професією і літератор за життєвими уподобаннями. (Тоді навіть Ректор приходив на наші зібрання і долучався до наших розмов). Він сказав кілька слів про талант молодого письменника, його вміння спостерігати за явищами природи, бачити і узагальнювати побачене в художніх образах. Досвідчений керівник, до того ж – геолог, який знав специфіку “їхнього“ аналізу (не те, що ми), звів конфлікт до суто “природознавчих“ мотивів. Та “вони“ цього і Романові, і нам, звісно ж, не забули. Тим паче, що в 1949 р. його вже виключали з університету за “антирадянську діяльність“ (відмовився вступати до комсомолу, ходив на лекції у вишиваній сорочці), й він мусив спокутувати свою провину трирічною службою в армії.
Після першої книжки в творчому доробку талановитого прозаїка з’являються збірки новел “Не рубайте ясенів“, “Тополина заметіль“, “Дім на горі“, роман-трилогія “Край битого шляху“, за яким театр ім. Марії Заньковецької поставив п’єсу, повість “Спрага“. Це була добра література, та все ж, порівняно з тим, що написано потім – перехідні етапи.
Наступна книжка Романа Іваничука, яка вийшла через 10 років після першої – стала літературно-історичною подією. Це вже був інший письменник, який явив суспільству свій перший історичний роман “Мальви“ . Хоча для нас, його колег-філологів, це не було зовсім несподіванкою. Зацікавлення історією проявлялося уже в тому, що для своєї дипломної роботи випускник університету обрав тему боротьби за створення, утвердження кафедри української літератури у Львівському університеті. Як він працював по архівах, як тішився з кожного віднайденого документа! З цього починалися його творчі зацікавлення нашою національною історією.
“Мальви“ стали подією не лише у творчості самого письменника, але й у суспільному житті України. Книжка вийшла у найпопулярнішому на той час серіалі “Романи й повісті“ видавництва “Дніпро“ накладом сто тисяч примірників. Ця степова квітка стала символом повернення до національної пам’яті. Події в романі відбуваються напередодні національно-визвольної війни Богдана Хмельницького проти польських окупантів. Сюжетні колізії розгортаються навколо долі дітей козацького полковника Самійла та їхньої матері Марії, котрі в різний час потрапили в ясир (турецько-татарську неволю при дворах кримського хана й турецького султана). Повстання українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького розбудило національну пам'ять і свідомість у затурканих, збаламучених бусурманством і яничарством українських юнаків і дівчини, яких автор називає іменем степової квітки мальви.
Даруй, Романе, за не літературознавчий вислів, але Твої “Мальви“ були революційним вибухом, який кликав до громадської непокори, до морального внутрідушевного бунту проти тоталітарної московсько-комуністичної системи. Вони там, у Кремлі, розробляли й проповідували яничарські ідеї не тільки “зближення“, а повного “злиття“ націй і мов ув одну москальську “єдність“, а тут, у Львові, Іваничукові “Мальви“ кличуть до подолання яничарства, до відродження національної памяті і гідності кожного українця.
Забороняли. Вилучали з бібліотек. А люди передруковували на друкарських машинках, переписували від руки, вивчали абзацами напам’ять, організовували по школах тематичні конференції, літературні вечори. . Наступного року (1969) видавництво “Радянський письменник“ наважилося знову видати “Мальви“ шістдесятип’ятитисячним тиражем. Редактором видання став Євген Гуцало, взявши на себе відповідальність за “непослух“.
Так, без перебільшення, це був справжній духовний бунт.
Пам’ятаю, ми ходили з тобою, Романе, стежками у сквері біля Порохової вежі у Львові – відкрита місцевість, яка наскрізь проглядається, й говорили про дисидентство, “Самвидав“.
Мене перед тим (як й Івана Світличного в Києві, Ігоря Герету в Тернополі та ще інших) випустили з ізолятора КГБ, а дехто досиджував термін тюремного ув’язнення – як Михайло Горинь. Мені було тут дуже незатишно. Сказав, що може б ми спустилися в місто, на залюднену вулицю, адже нас тут звідусіль видно. Ти засміявся й назвав мене недосвідченим. Таже там, у людському потоці, їм буде набагато простіше нас бачити, а до того вони зможуть нас ще й чути. А тут, якщо захочуть за нами стежити, то ж і ми, прецінь, будемо бачити їх. І вже зовсім вони не зможуть нас чути. Ми ж не будемо ходити з ними поруч.
У мене відразу зблисла думка: що то значить письменник! Як він миттєво може змоделювати зі звичайної побутової ситуації закінчену літературну композицію, вибудувати новелістичний сюжет. Пам’ятаю Твою позицію, Романе, яку Ти чітко висловив словами: “Не треба всім іти в тюрму. Боротьба художнім Словом не менше важлива, ніж політична боротьба чи боротьба зі зброєю в руках. Я розумію Вячеслава Чорновола. Він іде на прю з відкритим заборолом. Інакше не вміє, не хоче. Такий характер. Ми з тобою, Михайле, маємо працювати в літературі“.
Я сприйняв цю настанову старшого побратима, але не зовсім її дотримувався. Роман у журналі “Жовтень“ (тепер - “Дзвін“) на посаді заввідділом прози, став одним із найактивніших організаторів нової літературної епохи письменників-шістдесятників (можна назвати десятки імен, які прославили українську літературу за підтримки Іваничука-редактора), публікував твори ще недавно заборонених авторів, зокрема із “Розстріляного відродження“ передвоєнних років. Мене ж Вячеслав Чорновіл покликав до видання нелегального підпільного (Вячеслав називав його просто – позацензурного) журналу “Український вісник“, за який над нами знову нависла тюрма. Мені сього разу вдалося обминути, а Чорновіл одержав за свій твір достойний гонорар – шість років тюремного ув’язнення і три роки заслання.
Осмислюючи сьогодні досвід шістдесятих років минулого століття як епохи “філософії бунту“, маємо сказати, що шляхи журналів “Жовтень“, який уособлював серед інших і Роман Іваничук, та “Українського вісника“, пов’язаного з іменем Вячеслава Чорновола, були, звісно ж, різними, але не протилежними один до одного, а паралельними. Вони обидва вели боротьбу за відновлення державної незалежности України.
Після прочитання “Мальв“ відомий учений зі Львова, що вивчав історію української пісенної творчости (політв’язень сталінсько-московських концлагерів – він неодмінно говорив саме “лагер“, а не табір) Григорій Нудьга сказав Романові: “Напишіть 10 романів з історії України. І вони ввійдуть в історію України“. Роман занепокоївся такою перспективою: “Але ж мені для цього не вистачить життя“.
Слава Богу, вистачило. Написав понад двадцять. На жаль, не вистачило часу для останнього задуму: написати роман про Андрія Первозванного. Апостола Ісуса з Назарету , який відвідав Україну і провозвістив на Київських горах, над Дніпром-Славутою , що тут буде воздвигнуто город великий із безліччю храмів на славу Христа Спасителя, і народ тут житиме великий, славний, благородний, християнський.
Не встиг Роман. А яка би це була Книга Пам’яті Народу Українського!
Одначе, я заскакую наперед. Адже після “Мальв“ було написане “Черлене вино“(1969 ), “Сиві ночі“. Повісті, новели, мандрівні нотатки“(1975), “Манускрипт з вулиці Руської“ (1977), “Вода з каменю“ (1982). Похвалюся, що маю у своїй бібліотеці, здається, всі видання Іваничукових книжок, та ця мені особливо дорога – під час її написання ми чимало бесідували з автором про предмет його художнього дослідження, то ж маю цей роман з авторським написом: “Дорогому Михайлові Косіву, який знає Шашкевича краще від мене. Р.Іваничук.24.ІV.82 р. “ Дякую, Романе, за таке визначення, але ж розумію, що тут промовляє лише Твоя величезна сердечність у ставленні до приятелів.
Відтак знову пішли видання, кожне з яких ставало літературною і суспільною подією: “Четвертий вимір“ (1984), “Сьоме небо. Повісті“(1985), “Місто“ (1986), “Бо війна війною“, “Орда“ (1992), “Благослови, душе моя, Господа“ (1993) – останні писалися при мені у Верховній Раді (ми мешкали в готельних кімнатах поруч), “Смерть Юди“ (1997), “Вогненні стовпи“, два видання: 2002 р.львівське видавництво “Літопис“ і 2009 р. –харківське видавництво “Фоліо“. Й нарешті “Торговиця“ (2012, Київ, вид. “Ярославів вал“. Ілюстрації незабутнього Богдана Сороки.
“Торговиця“, як і “Манускрипт з вулиці Руської“ та “Місто“ – це колективний образ міста: Коломиї, Львова. Унікальний художній винахід, коли літературним образом (героєм роману) виступає місто. Звісно, через долю й психологію людей, що в ньому живуть і витворюють його колективний образ. І це написано з такою силою достовірности, що, пам’ятається, один науковець-архіваріус докоряв авторові : віднайшовши середньовічний документ-манускрипт в кам’яниці на вулиці Руській у Львові, не будучи спеціалістом, допустив, що той старовинний папірус “розсипався“.
Не маю сумніву – колись буде написано грунтовне монографічне наукове дослідження про життєвий шлях і творчий набуток Романа Іваничука. Не знаю, на що найбільше звертатиме увагу майбутній дослідник. Та йому неминуче доведеться відзначити те, як скрупульозно письменник вивчає конкретний, фактичний, історичний чи побутовий матеріал до кожного свого твору.
Говерла, найвища вершина Карпат, не може стояти, триматися лише сама собою, без опертя на нижчі гори, що піднімаються поруч, без цілого каскаду безименних вершин. А тому всі вони важливі, цінні.
Мені випало прочитати, здається, усе, що написав Роман Іваничук. І все було для мене цікавим, цінним. Та я виділив би у многогранній творчості письменника три рівновеликі верховини: “Мальви“, “Манускрипт з вулиці Руської“, “Вогненні стовпи“. Про дві перші вже було сказано по кілька слів. Романний триптих “Вогненні стовпи“, як зазначено в анотації – це “перший художній твір у незалежній Україні про героїчну історію Української Повстанської Армії“. Але справа не лише в тому, що це перший твір на згадану тему. Іваничук, відтворюючи горнило військових дій ворожих армій (німецько-нацистсько-гітлерівської і московсько-комуністично-сталінської) на нашій землі, доводить абсолютну історичну неминучість постання української партизанської боротьби проти обох окупантів, життєву необхідність організації Української Повстанської Армії. Кажуть: армія без держави. Але без кровопролитної боротьби цієї армії, без самопожертви її воїнів – держава навряд чи була б відновлена в наш час. У цьому історична заслуга Романа Іваничука, історичного письменника – державотворця.
Романами “Мальви“, “Манускрипт з вулиці Руської“, “Вогненні стовпи“ Роман Іваничук навічно вписав своє ім’я в історію України. Де йому таки справді буде “Вічная память“.
Михайло Косів