Чи змогли б ви прожити без супермаркетів, розважальних закладів, Інтернету, постійної роботи та регулярного транспорту? Ба, навіть без газу й електрики? А прокидатися о шостій і тяжко працювати без вихідних? Так живе сучасне українське село. Тамтешня молодь масово втікає до міст, покидаючи рідні хати й батьків. Лише поодинокі родини намагаються власною працею змінити життя довкола себе.
Повністю відрізаний від цивілізації хутір Вільна Україна – домівка родини Щербіних, подружжя з п’ятьма дітьми. Ці люди, незважаючи на всі труднощі, хочуть жити на своїй землі.
Дістатися рейсовим автобусом мені вдається лише до села Краснознам’янка. Звідси до хутора – вісім кілометрів. Щоби доїхати, треба винаймати авто. Продавця в крамниці розпитую про місцевих робінзонів.
– Добрі й працьовиті люди. Коли бувають у магазині, ніколи ні випивки, ні цигарок не беруть. Останнім часом, відколи купили машину, приїжджають частіше. Передавайте їм привіт!
Дорогою водій розповів: родину, яка мешкає на хуторі, у селі знають, однак гості у них бувають рідко. Тому він і випитував мене, чи я, бува, не закордонний родич Щербіних.
Вільна Україна зустріла мене свіжим вітром і свинцевим небом. Навкруги аж до обрію простягнувся степ. До моря звідси навпростець – чотири кілометри. Колишні колгоспні землі розпайовані, кожен клаптик чийсь, деякі з них уже перетворилися на дику цілину. Краєвид доповнюють поодинокі стовпи електропередач без дротів, а ще колгоспні й приватні будівлі, зруйновані до фундаментів.
Будинок родини Щербіних самотою стоїть віддалік руїн. Навпроти хати – збита з дощок свинарня. Поруч – старенький трактор і автомобіль «Нива». Поблизу – відновлена ферма. Назустріч мені вибігли три здоровенні німецькі вівчарки. Їхній гучний гавкіт почули в хаті й зустрічати мене вийшла найстарша дочка Щербіних, 24-річна Валентина. Веде до оселі. Простора веранда, коридор, кухня та дві невеличкі кімнати – от і весь дім. Свічки, гасові лампи й ліхтарики у кожній кімнаті. В одній із подивом бачу цілу бібліотеку – багато газет, духовної та художньої літератури.
Мене запрошують на кухню. Газу немає, тому їсти готують, поки палять піч. Аби підігріти чайник, Валентина підкидає дров. До нас приєднується господиня Тетяна та двоє старших дітей.
– Готуємо на печі. Збираємо хмиз у найближчих лісосмугах, – розповідає господиня. – Часом вдається купити дров для опалення на зиму. Звикли вже до такого життя. Їжа вся своя: молоко, м’ясо, сало, овочі. Хліб купуємо або печемо перепічки.
За фахом Тетяна ветлікар, її чоловік Віктор – учитель біології та хімії, а ще кандидат у майстри спорту з боксу. Колись жили в Херсоні, де він учителював, а вона працювала на молокозаводі. У перші роки незалежності родині, яка на той час мала вже трьох дітей, стало дуже важко. Зарплати не платили, катастрофічно бракувало грошей. Тож коли брат Тетяни запропонував разом займатися сільським господарством, родина продала квартиру в місті. Взяли в оренду землю та занедбану ферму. Так Щербіни з’явилися на хуторі Вільна Україна, який, за іронією долі, занепав саме після здобуття незалежності.
– Спочатку в нас була електрика, та 2002-го злодії покрали весь дріт. Ми писали в різні інстанції – ніхто не допоміг. Відтоді живемо без світла, телевізора і без підтримки держави, – розповідає Тетяна. – Нам важко було. Починали з однієї корови. Валя спочатку скуповувала по селах молодняк, доглядала його. Тепер ціле стадо маємо. Вже до нас приїжджають купувати. За наше терпіння та працю нам Бог дає. Нехай усім дає.
З п’яти дітей тільки старша донька Валентина закінчила чотири класи, інші взагалі не вчились у школі.
– Чи подобається тобі таке життя? – запитую в дівчини.
– Іншого не уявляю. Мені все до душі. Прокидаємося на світанку, працюємо до темряви. До мене вже приходять свататись із сусіднього села, та все не те. Планую жити зі своєю родиною тут, на хуторі, й розводити корів. Зараз у нас близько двохсот голів. Сьогодні батько їх випасає.
На пасовище мене зголосився відвезти 17-річний Сашко. Хоча водійських прав він не має, вправно керує машиною і трактором, а техніку може розібрати до гаєчки й зібрати знову.
Їдемо полями. Вдалині видно чорні цяточки.
– Це наше стадо, а по той бік пасуть корів із Краснознам’янки, – пояснює Сашко. – Звідси вже до моря недалеко. Влітку, коли пасемо, бігаємо купатися.
У високих чоботях із палицею в руці до нас наближається глава сімейства. Худорлявий, засмагле обличчя посічене зморшками – у ньому складно впізнати колишнього вчителя.
– Оце молодняк, а там пасуться дорослі, – пояснює батько. – Он, бачите кіз серед корів? Так вони від вовків ховаються.
Під час розмови Віктор наглядає за худобою у бінокль. Незамінна помічниця вівчарка Маша підганяє відсталих корів до гурту.
– Ми є членами херсонського клубу собаководів, – вихваляється Сашко. – Розводимо чистокровних вівчарок. Це наші найперші помічники. Вони оберігають господарство від злодіїв і вовків. Особливо допомагають улітку, коли стадо залишається на ночівлю у відкритому загоні.
Стадо Щербіних – одне з найбільших у районі. Чужих на роботу не наймають. Доглядати таке величезне господарство допомагають усі діти. Кожен відповідає за свою частину роботи: пораються біля худоби, випасають її, приносять воду і дрова.
Чому ж діти не ходять до школи? На думку батьків, атестат про освіту не важливий.
– Школа була далеко, діти не мали змоги туди ходити. Ми з дружиною маємо вищу освіту, тому дітей вчили вдома самі, – пояснює Віктор, голова родини. – Головне – навчити людину вчитися. Ми їм дали основи, а чи навчатися далі, вирішуватимуть самі.
Сашко дивиться на годинник, щоби встигнути підвезти мене до села на автобус. Ми йдемо, залишаючи Віктора з чередою. Погода біля моря мінлива: зривається солоний вітер, починає мжичити. «Нива» везе мене полями повз майже повністю покинуту Вільну Україну.
Коли батько нас уже не чує, запитую Сашка, чи не хотів би він учитись у місті.
– У Херсон ми іноді їздимо у справах, та мені завжди хочеться швидше додому. На кого мені вчитися? Усе про роботу з машинами й тракторами я знаю, – сміється Сашко. – Читати, писати і рахувати вмію... Ось закінчу школу екстерном і хочу на права здати. Мені тут подобається. Планую створити сім’ю й залишитися тут жити. Буду обробляти землю, розводити худобу. Місця всім стане. Головне – щоби мої рідні були здорові. Більше нічого мені не потрібно...
Цей текст написано в межах Школи репортажу, яка є спільним пілотним проектом Польського інституту в Києві, Українсько-польського журналістського клубу «Без упереджень» та магістерської програми з журналістики Українського католицького університету за фінансового сприяння МФ «Відродження».
Валентин Дігтяренко, магістерська програма з журналістики УКУ, для ZIK