Якось у розмові добрий знайомий, описуючи житло відомого можновладця, вжив означення «по-багатому». Так просто і невимушено сформулювавши сучасні естетичні критерії, форми та методи демонстрації суспільної статусності новоспеченої еліти, та її репрезентації назовні.
І я зрозумів, що годі знайти замінник такому влучному і водночас широкому означенню, яке б враховувало усі нюанси описуваного явища.
Монархи і прекрасне
Як відомо, грошей багато не буває. Уявлення ж про багатство і заможність (як і пов’язана з ними статусність) дуже різняться від індивіда до індивіда та від епохи до епохи. Та все-таки можна вловити певні часові тенденції (свого роду моду) у ставленні до багатства і особливо у поведінці багатих людей. Наскільки пам’ятаю із університетської програми, кожен французький король намагався якось увійти в історію: хтось патетично заявляв: «Держава – це я», хтось хотів правити так, щоб життєвий рівень його підданих покращився аж до того, щоб кожна французька сім’я могла собі дозволити хоча б раз на тиждень курку на обід. Проголошуючи ці правильні істини, монархи водночас видавали величезні кошти на будівництво нових замків та розкішних палаців. Сучасному обивателю воно навіть якось байдуже, чи вдосталь їли французькі селяни у ХVІІ столітті. Для нас важливо, що ми можемо помилуватися Лувром у Парижі чи Версалем, замками вздовж Луари. Але нам зовсім не байдуже, коли наша теперішня еліта (включно з виборною владою) намагається наслідувати середньовічних монархів, облаштовуючи собі родинні гнізда з розмахом, гідним французьких королів.
Здавалося б, чому в сучасному цивілізованому світі ніхто не будує нових версалів? Відповідь проста: не ефективно, незручно, та й з рештою непотрібно. Свого часу королівські резиденції мали не тільки вражати звичайних селян, а й тиснути своєю маєстатичністю та багатством на найбільшу аристократію, спонукаючи її підкоритися силі монарха. Але й аристократи не пасли задніх, вони намагалися також виявити владу і багатство у монументальних будівлях, забезпечуючи відповідний статус нащадкам.
«Старі гроші»
Чим відрізняється, наприклад, сучасна українська еліта від західноєвропейської або американської? Статками та диспонуючими сумами – аж ніяк. Інколи наші скоробагатьки виглядають далеко успішнішими від європейських колег, оскільки змогли за одне десятиліття акумулювати мільярдні суми, і це починаючи з нуля. Не будемо тут зачіпати вічну тему про те, що перший мільйон чесним не буває, хоча можна навести приклади і Цукерберга і Ґейтса, які заперечують цю збиту тезу. Східноєвропейські мільярдери з’явилися внаслідок несправедливої і грабіжницької приватизації, проведеної після розвалу СРСР. Наступна хвиля неймовірно багатих людей з’явилася в результаті монопольної торгівлі та посередництва у продажу енергоносіїв. І третя хвиля – це державні службовці, які отримали необмежений доступ до державних бюджетів. Саме ці категорії зуміли за десять-п’ятнадцять років акумулювати мільярдні статки, вивівши їх, зрештою, через офшори у надійні західні банки. Гроші вони вкрали, відмили, розмістили на західних рахунках, але своїми там так і не стали.
Їх не приймають у закритих клубах (за винятком кількох осіб, які займаються меценатством), їх не хочуть бачити на світових форумах. Чому? Чому, коли президент Кучма вирішив відправити дружину на відомий Віденський бал, уся західна преса не переставала дивуватися її присутності? Знову ж, відповідь проста. Неправильне, непрозоре походження грошей. Здається, квиток тоді для пані Кучми коштував понад 12 тисяч євро. Виникало закономірне питання: звідки гроші на такі витребеньки у дружини президента бідної країни? Країни, для якої західні громадяни збирали недоноски і відправляли у вигляді гуманітарної допомоги.
Одне слово, мало того, що всі довкола розуміли, що таке багатство можна було здобути тільки нечесним шляхом, то ще й самі скоробагатьки кожним своїм кроком демонстрували відсутність будь-якого культурного рівня, брак освіти та й звичайної вихованості. Вислів: «Не розумієш? Ми платимо!» став основною характерною ознакою нових росіян/українців за кордоном. Таке враження, що, розкидаючи на ліво і направо гроші, припалюючи від стодоларової купюри, вони хотіли привернути до себе увагу і відповідно викликати повагу. Виглядало це так, ніби на поминки увірвався невіглас з баяном в руках і вжарив «Мурку».
І тут ми підходимо до розкриття основної різниці між культурою «старих грошей» та поведінкою наших скоробагатьків. Європейці, успадковуючи від батьків якісь фінанси, обов’язково проходили відповідний вишкіл: навчання в університеті, дотримання ритуалів поведінки, властивої своїй соціальній групі, доброчинність. Все разом можна окреслити таким поняттям як «культура багатства». Люди з кола «старих грошей» ніколи не демонструватимуть своїх статків, не вкладатимуть їх у будівництво помпезних палаців. Зовнішнім виявом їхнього багатства може бути меценатство та підтримка різноманітних соціальних проектів.
«Усі ми в золоті і голі»
Українські нувориші є повною протилежністю до людей із середовища «старих грошей». Освіти у них, як правило, ніякої, традиції – жодної. У кожного другого за спиною кримінальне минуле. Вони не навчені жити за законом, керуються поняттями і принципом сили. Вони естетично обмежені й дуже часто сентиментальні, а отже, не прагматичні. Вони пам’ятають своє напівголодне босоноге дитинство. Вони водночас скупі й дуже щедрі для своїх дітей. Оскільки західний багатий світ їм відмовив, вони шукають різноманітних шляхів, як наперекір долі все-таки у нього продертися. Вони хочуть уподібнитися до європейської аристократії, купуючи родові замки та палаци, тим самим перетворюючи себе на маргіналів за грубими середньовічними стінами. Скільки б палаців українські олігархи не купували в Австрії, максимум, на що вони можуть розраховувати, - це безпечна старість і відсутність переслідувань «братів по цеху». Оскільки там їм не раді, їхнього захоплення золотом і мармуром ніхто не поділяє, то їм нічого не залишається, як спробувати реалізувати свої мрії на батьківщині.
На батьківщині для них існує маса небезпек, але тут вони можуть купувати політичні партії, цілі парламентські фракції, «домовлятися» із Конституційним Судом, підминати під себе суд і прокуратуру, тобто впроваджувати свої правила гри у всьому. Єдина небезпека – це конкурентний олігархічний клан, який може потіснити будь-якої миті правлячу верхівку і тоді від неї залишаться «ріжки й ніжки». Але відчуття всевладдя та вседозволеності такі солодкі, що виникає бажання закріпити їх не тільки законодавчо, але й утвердити в монументальному будівництві.
Оскільки рівень культури у цих людей, м’яко кажучи, специфічний, то монументальність виходить своєрідна. Хоч би що бралися будувати наші багатії, а все одно виходить мавзолей. Їхнє уявлення про прекрасне та естетичне зводиться до кількох елементів: дороге, золоте, блискуче. Все разом воно об’єднується у слові «по-багатому». Море комічних випадків траплялося з нашими «новими» у дорогих західних ресторанах, коли вони, не розуміючи мови, тицяли пальцем у найдорожчі страви в меню, а потім справджувалося українське прислів’я – бачили очі, що купували, тепер їжте хоч повилазьте. Щасливі дружини та коханки наших скоробагатьків не дають збанкротувати світовим модним брендам, оскільки, не маючи власного смаку, вони довіряються виключно відомим етикеткам. Список можна продовжувати.
Відсутність в українському суспільстві такого поняття як «культура багатства» веде його до крайньої поляризації. Наочним прикладом може бути януковичівське Міжгір’я та останній писк «моди» ‒так званий дебаркадер. Якщо поставити поруч «міжгірський Тадж Махал» Януковича, переповнений мармуром, літак із золотим унітазом і руїни його рідного Єнакієво з людьми, які щойно повилазили з копанок, то дуже легко можна зрозуміти події 1917 року в Росії. Рівень свідомості президента України та його естетична вразливість, на жаль, дорівнюють рівню циганських баронів і наркобаронів Латинської Америки. Їхні будинки – це палаци, збудовані за тими ж правилами несмаку, що й у Віктора Федоровича. У циганських баронів шиї гнуться від тягаря кількакілограмових золотих хрестів, у нього – позолочений унітаз та золоті крани. У них – все облицьоване мармуром, у нього – відшліфований до дзеркального блиску той самий камінь. У баронів – палаци на кілька тисяч квадратних метрів, а в звичайних ромів – тимчасові захаращені халупи. У президента Януковича Хонка, інкрустована червоним деревом, з дзеркальними мармуровими колонами і люстри майже за сто тисяч доларів кожна, а в Алчевську елементарно нема води, бо вся система вийшла з ладу. Цю полярну картину можна змальовувати до безконечності. Але колись цьому всьому має настати край, результати якого будуть непередбачуваними.
Ще одним аспектом порушеної теми є не тільки надмірна розкіш та трата грошей, але й непрактичність усього збудованого. Важко собі уявити робочий настрій у новоствореному кабінеті президента України, який за всіма ознаками нагадує глухий гробівець. Так само важко уявити домашній затишок у будівлі, яка у всьому нагадує мавзолей східних правителів. Це розкіш, котра сковує і обмежує людину, зокрема самого господаря. І якщо глянути на фото родини Януковичів п’ятнадцятирічної давнини, то там вони виглядають набагато щасливішими, ніж тепер цей чоловік, що замурував себе у мармур і зверху рясно полив золотом… Так само важко уявити практичне призначення Міжгір’я у післяянуковичівський час. Французькі королі залишили після себе палаци, які тепер є приміщеннями для музеїв, де експонуються світові шедеври. Міжгір’я ж може бути тільки пам’яткою несмаку, недолугості й марнотратства нашої епохи.
Всім зрозуміло, що ні Віктор Федорович, ані більшість українських багатіїв програм «Віндовс» не винаходили, мільйонів у спадок не отримували, тоді звідки ж таке багатство? Хоча важливішим й актуальнішим видається таке запитання: чому народ України мовчки спостерігає за цим свавіллям? Чому не повстане, не запротестує? Чому мириться із наругою над Конституцією і попранням своїх громадянських прав? На жаль, однозначної відповіді тут нема. Але можна припустити, що всі політичні лідери, незалежно від «масті», сподіваються після приходу до влади і собі зажити таким життям? Може, тому й «помаранчеві» нічого не міняли після 2004 року, а навіть навпаки – кинулися облаштовувати життя своїх родин «по-багатому»? Маєтки Віктора Ющенка розкидані по всій Україні, а їх добудовування не припинилося із закінченням його президентської каденції.
Зі всього сказаного можна зробити один невтішний висновок, що українці, як і роми, уважно спостерігають за своїми небожителями і мріють колись також зажити «по-багатому». Замкнуте коло української історії?
Фотографії зі сайтів «Українська правда» і Trinixy.ru