4 жовтня у кав’ярні «Штука» відкрилася виставка живопису Петра Головатого (1907-1996), що стало нагодою для зустрічі рідних, друзів та усіх, дотичних до його творчості. Серед присутніх були син художникаОстап Головатий, дружина Марта Іваницька, професор, доктор мистецтвознавстваВолодимир Овсійчук, художники Іван Крислач, Микола Андрущенко, похресник та художник Іван Турецький, професор Йосип Захарія, мистецтвознавець Василь Откович, куратори виставки Зоряна Мірус та мистецтвознавець Тарас Стефанишин. Спогад за спогадом, слово по слові, і так виснувалась історія людини та митця.
Петро Головатий – художник старшого покоління. Народився у 1907 році в Чернівцях у сім’ї поштового урядника, де був другою дитиною; мав двох сестер та брата. Здібності до малювання проступили з дитинства, а професійним підробітком стали, коли юнак опинився у війську, де «начальство замовляло для себе картини», ймовірно, - копії полотен відомих митців. Служба в армії припала на 1928 рік у румунському місті Фагарош. Після неї Петро Головатий повернувся у Чернівці, де продовжував малювати. Заприятелював із Стефаном Галевичем - власником крамнички із фарбами та приладдям, потрібним художникам, який наштовхнув його на думку їхати вчитися до Румунії. Але, оскільки навчання потребувало коштів, а сім’я їх не мала, у 1934 році Петро Головатий поїхав в Бакеу до знайомого власника крамниці на роботу. Одного дня повз магазин проходила похоронна процесія, тужливий гомін якої так схвилював митця, що він вирішив втілити задумане в дійсність, не відкладаючи.
І ось уже в 1935 Петро Головатий – студент славної Академії красних мистецтв у Яссах. Щоб оплачувати науку, працював нічним сторожем. Наполегливість та хист привернули до Петра Головатого увагу викладачів Крицулеску, Тоніца, Тротяну, Космовіча та ректора Романа Сіміонеску, який інколи залишав молодого студента як свою заміну на лекціях із перспективи та призначив йому стипендію. Але це не стало причиною, щоб залишити роботу. «Було яскраве товариське життя. Це видно з фотографій, і викладачі приходили і грали в шахи. Між іншим, Петро дуже добре грав в шахи. В Академії робили виставки робіт студентів. Є стаття в румунській газеті, окремо про роботи Петра Головатого, яку написав д-р Ботез», - розповідає дружина художника. Завершив навчання у 1940-му році, розвинувши здібності і до живопису, і до графіки, і до скульптури.
Петро Головатий повернувся у Чернівці до батьків, де коротко пропрацював вчителем малювання. Новоприбулому доручили привітати радянську владу, що розлютило німецьких окупантів. Як наслідок: камера смертників, з якої Петра Головатого таки вдалося витягти надзвичайними зусиллями брата, що знав їхню мову. Побоюючись переслідувань, виїжджає до Львова, де у 1943 році одружується з Анною Стегнів.
У 1945 Петро Головатий уже мав час на малювання, свою художню школу і широке товариство талановитих митців. Стає членом новоствореної Спілки художників. Працював учителем креслення та малювання у школах №34 і 44, Будинку народної творчості.
Полотна Петра Головатого
Але замість чудових перспектив попереду Петра Головатого чекали важкі випробування, які він описав своєму другові, письменнику Жоресу Трошеву у листі: «…но вместо послевоенного строительства счастливой жизни, для нас наступили страшные времена. Людей брали без суда и следствия, увозили в Сибирь и другие отдалённые места, убивали в тюрмах. Об этом Вы знаете, так как и с русскими делали тоже самое. Итак, 28 мая, в прекрасный солнечный день 1945 года, меня арестовали, и я стал безневинной жертвой этой жестокой, бесчеловечной акции, которая на долгие годы оторвала меня от родных, от любимой работы, от нормальной жизни. Арестовали меня без ордера, сказав: «Ничего, ничего, был-бы человек, а статью подберём». Так и подобрали мне две статьи. А какие зверские методы выбивания «правды» во время следствия: били и бросали в тёмную камеру голого на цементный пол с водой. Весь синий от побоев, я сидел на этом мокром, холодном полу. Можно было с ума сойти или умереть. Удивляюсь, что я это всё выдержал, сохранив человеческие чуства, которых не было у моих мучителей, и смог потом тоже в тяжелых условиях Севера наслаждаться его красками и переносить всё это на полотно. Ведь природа везде по своему красива - на моей теплой, солнечной Буковине или на суровом, холодном Севере».
Після арешту та катувань в тюрмі на Лонцького Петра Головатого перевезли в Золочівську тюрму, звідти – на виправні роботи у селищі Турінка Свердловської області до 1950 року, а насамкінець – вислали на довічне поселення в селище Туру Евенкійського національного округу Красноярського краю. Недовго тривало щастя молодої сім’ї, але після висилки вже не було нагоди його повернути.
«Купив за 5 крб. стару баню і змайстрував з неї хатку. Поетична натура художника вибрала це місце, бо хатка стояла на обриві над рікою, з якої відкривався вид на злиття двох річок. Багато етюдів було намальовано з цього місця в різні пори року, в різні настрої природи. Ризикував дуже, вибираючи це місце для хати, бо під час повені рівень води досягав до хати. Одного разу вода дійшла до даху – і хата похилилася. Потім з допомогою сусідів з домкратами хату вирівняли. Тепер цієї споруди немає, бо повінь таки її забрала. Про це писав Петрові товариш, який жив в Красноярську і бував в Турі», – згадує Марта Іваницька.
Життя було невеселим, робота – тяжкою, умисно принизливою: виконував замовлення на фарбування підлог, стін, човнів тощо. Але нагода зайнятись справою, яка хоч трохи перетиналась із інтересом художника, випала, коли він познайомився із письменником Жоресом Трошевом, який керував тутешнім відділом культури. В селищі Тура існував краєзнавчий музей, нагальною необхідністю в якому було оформлення експозиції. Цим і зайнявся Петро Головатий за дорученням Жореса Трошева, дружба із яким тривала багато років потому. Перебудована та оформлена експозиція відділу природи і етнографії викликала захоплення комісії, яка приїхала з Москви для святкування 25-річчя Евенкії.
У грудні 1951 року Петро Головатий одружився з латвійкою Мілею Якобсон, у шлюбі народився син Михайло. В той же час не покидає малярство: тримаючи у спогадах сонячну Буковину, на його полотнах з’являються світлі та натхненні краєвиди похмурої Півночі, що зовсім випадало із звичних образів тих місць. Ощадно використовує матеріал, який зрідка отримує з дому. У 1956 тут відбулася його персональна виставка. У тому ж році Міла Якобсон отримала дозвіл на виїзд та приймає рішення повернутися з сином в Ригу. Натомість Петро Головатий отримує запрошення перебудувати відділ природи у Красноярському краєзнавчому музеї. В той час малює діорами, робить чучела тварин. У спогадах Марти Іваницької дуже цікавою є історія зустрічі художника з Йосипом Сліпим: «На час роботи в Красноярському музеї для проживання Петрові виділили кімнатку, так що він знав всі входи і виходи. Одного разу Петро побачив, як з музейної бібліотеки виходить старший чоловік, підходить до нього і каже: «Я отець Сліпий, як можна непомітно мені звідси вийти, бо за мною слідкують». Петро показав отцеві інший вихід, і той зник. Аж тут прибігає, напевно, його «охоронець» і метушиться, як навіжений: «Где он, где он?». Не міг зрозуміти, куди зник його підопічний».
У Красноярську Петро Головатий познайомився та потоваришував з сім’єю Турецьких – Василем та Олею, родиною Загоруйків, російськими художниками Василієм Назаровим, Евсєєм Вінівітіном.
Повернутися додому було важкою справою: надто пильна увага міліції, постійні перевірки, прописки не дозволяли. Врешті художник встиг ще раз побувати у Красноярську, взяти участь у 4-х виставках, аж поки на підставі ухвали Львівського обласного суду від 23.5.1960р. був реабілітований.
У Львові завдяки рекомендаціям скульптора Євгена Дзиндри та живописця Омеляна Ліщинського поновлений у Спілці художників. Щоб жити у Львові, потрібна була прописка. В цій справі Петру Головатому допомогла Ірина Вільде, яка, разом із тогочасним головою Спілки художників Яковом Чайкою, доклала значних зусиль, щоб у 1964 році таки повернути відібране помешкання. І знову малює вже рідні пейзажі, користаючи з невеликих пауз між клопотами.
Невеличкі діорами замовляє Львівський природознавчий музей, де працювала Марта Іваницька, знайомство із якою у 1967 році завершилося щасливим шлюбом, у якому народився син Остап.
Остап Головатий, Зоряна Мірус, Тарас Стефанишин (справа наліво).
Фото Юлії Кадубець
Згодом багато років працював над оформленням музейних експозицій, діорам у співавторстві з дружиною, серед них - у Львівському історичному та природничому музеях, тогочасному музеї атеїзму, Тернопільському краєзнавчому музеї. У 1987 році у Львові відбулася перша персональна виставка художника, він – частий учасник обласних і республіканських виставок. Понад 200 робіт Петра Головатого є у приватних колекціях Львова та 10 країн світу.
Але пережите не минулося безслідно, і 16 лютого 1996 року передчасно обірвався творчий і життєвий шлях Петра Головатого, залишаючи по собі вагому мистецьку спадщину, а також багато незакінчених планів та розпочатих задумів. Похований художник на Личаківському цвинтарі.
Володимир Овсійчук, професор, доктор мистецтвознавства:
«Петро Головатий на Півночі переживав тяжкі умови життя, коли були лиш питання «Як прожити?», «Як прокормитись?», «Де взяти фарби?». Знайшлися і там люди, які купували фарби, матеріали, давали йому малювати, просили оформити музеї в Сибіру. І він малював панно великі, оформлював тії музеї: він мав роботу! Але снігами вертався знов в свою халупу – голодну, змерзлу… Боже, які він краєвиди намалював!.. Він не був озлоблений, його доля не зламала. Ота глибока людяність, душевність, любов до людей залишалися з ним. Ви знаєте, він малював з таким захопленням! Малярство його врятувало, малярство стало тою зіркою, яка тримала його в житті, допомогла здолати всі перепони. І в тих краєвидах він не плаче, не скаржиться. Оптиміст, захоплений гармонією кольорів! Господи, в таких умовах досконала гармонія кольорів? Він захоплений природою, ось де справжній художник проявився. Там!..».
Володимир Овсійчук. Фото Юлії Кадубець