Сьогодні я б хотіла написати про життя, яке триває попри війну, разом з війною і незважаючи на неї.
Багато з нас чуються винними. Про це вже багато написано. І про провину вцілілого. І про сором, що зараз не там, де так «гаряче».
От ми з дітьми у Львові. У своєму домі. У нас безпечно.
І часом здається, що якщо я раптом усміхнусь надто широко чи вип’ю горня кави у місті чи просто піду годину пройдуся парком - то… ну, не не знаю що. Станеться щось жахливе. Без перебільшення. Наче мене спіймають на гарячому. Надмірній радості. Втісі, за яку має бути ніяково. Абощо.
Однак, від моєі ранкової кави світ не сколихнеться і прогулянка парком не стане причиною нового наступу ворожих військ. А якщо я помилуюся гарним небом, це не забере сили в наших ЗСУ.
А навпаки, зробить мене міцнішою. Дозволить бути кращим тилом. Більш люблячою мамою. Уважнішою і кращою психотерапевткою. А отже, і поможе вірити міцніше і працювати завзятіше.
Життя гарне і цінне. І ми корисні там де є. А паузи, радість, обійми і близькі поряд – дуже потрібні для нашої міцності.
Тож, щоразу, коли усміхаєтесь – усміхайтесь так широко і щиро, як можете. Смакуйте каву як вперше і обіймайте так міцно, як можна. Говоріть одне одному і собі теплі і добрі слова. Згуртованість і вдячність (до себе і одне одного) – наша велика сила.
Це зміцнить кожного з нас і зміцнить наше військо. Живіть життя попри війну. Воно одне. Обіймаю.