Жлобство – ось що найточніше характеризує життя сучасних українців, якщо вірити альбому «Жлобологія. Перше українське видання». Якщо ви категорично незгодні з таким твердженням, значить, видавець Антін Мухарський, він же Орест Лютий, арт-куратор та людина з пральним порошком, досягнув мети. «Жлобологія» є чи не найбільш провокаційним і суперечливим виданням 2013 року.
В альбомі зібрано роботи художників Івана Семесюка, Сергія Коляди, Андрія Єрмоленка, Ніни Мурашкової, Олекси Манна, Павла Жарка, Стаса Волязловського. Вони називають себе жлобістами, а цей напрям своєї творчості – жлоб-арт. На картинах жлобістів – демонологія українського повсякдення. Хлопці у «святкових спортивних костюмах», вишивані депутати, продавщиці кіосків, пересічні мешканці українських міст і сіл із пивом та соняшником, чимало інших персонажів. У їх зображенні автори часом досягають неповторної потворності, часом – цинізму, але також правдивості. Ці картини іронічні та непристойні, вони фіксують потойбіччя українського соціуму та мистецтва, з погляду багатьох – їх виворотний бік. Іван Семесюк, художник, котрий разом із Мухарським започатковував проект «Жлоб-арт», в інтерв’ю так говорить про актуальність теми: «У нас тут королівство Жлобланд зі своїми сюзеренами та васалами. Нами керують жлоби, відповідно, керують вони також жлобами».
Коментарями до робіт, а по суті, незалежними текстами, є есеї тридцяти двох авторів. Тут присутні імена, без яких неможлива сьогодні жодна літературна антологія: Андрухович, Жадан, Іздрик, Винничук, Подерв’янський. Є арт-критики, куратори та художники: Олексій Титаренко, Євген Карась, Стас Волязловський, Василь Цаголов. І якщо висловлювання художників є хоч і суперечливими, проте чіткими, прямими і впевненими, то тексти демонструють вагання. Вочевидь, більшість авторів опинилися перед потребою запропонувати своє бачення явища, яке вони досі всерйоз не обмірковували. В результаті кожен говорить про близьке собі й зрозуміле.
«Жлобологія» – не тільки альбом, де зібрано різної якості зображення й тексти. Це підсумок проекту, який тривав кілька років. Перша «жлобська» виставка відбулася в київській галереї «Арт-фокстрот» 2009 року. Вона мала назву «Україна наша». Саме там вперше було показано портрети українських зірок (Павла Зіброва, Софії Ротару, Наталії Могилевської, Михайла Поплавського та інших) у «жлобському» антуражі. Пізніше були ще кілька виставок – у «Я-галереї» Павла Гудімова, на Гогольфесті, Art Kyiv Contemporary та Музеї сучасного мистецтва. Відтоді жлоб-арт набув популярності: роботи художників-жлобістів не лише з’явилися на футболках та обкладинках журналів. На них звернули увагу й мистецтвознавці. Поняття стає широко і часто вживаним, ним починають послуговуватися люди, які у публічному мовленні ніколи не вдалися б до такого означення. Характерним є висловлювання лідера гурту «Мандри» Сергія Фоменка в інтерв’ю щодо Євромайдану: «цей Майдан – це Майдан проти жлобів». Варто згадати також збірку прози про гопніків «Гопак», що вийшла 2013 року у видавництві «Діскурсус». На обкладинці книжки – репродукція картини Івана Семесюка. Поступово «Жлобологія» обростає інтерпретаціями та послідовниками, а художники-жлобісти зізнаються: явище стало мейнстрімом, жлоб-арт купується.
Хоч автори «Жлобології» не дуже прагнули висловлюватися однозначно, їхні тексти вартують уваги хоча б тим, що є спробою визначити явище, його причини та перспективи. Погляньмо, які означення проблеми та її рішення пропонують подані в альбомі тексти.
Що таке жлобство і хто такий жлоб?
Юрій Винничук: «Жлоб є людиною, яка зупинилася на початковому етапі розвитку і далі не розвивається».
Олесь Доній: «Жлоб – це той, кого я бачу в дзеркалі».
Володимир Єшкілєв: «Жлоби – невіруючі люди».
Іван Малкович: «Жлоб вважає інших людей тлом для свого пико- та пузовип’ячування… Жлоб – це щось проміжне, як середній клас».
Усі автори сходяться на думці, що «жлоб – це істота з тваринними звичками, які мають відповідне походження», а основні риси жлоба – неграмотність, хамство та агресія. Хоча дійти спільної думки та чітко визначити поняття їм не вдається – і це добре.
Звідки походить жлобство?
Юрій Андрухович: «Читати – то наша остання справа».
Юрій Винничук: «Причини цієї освітньої катастрофи були закладені ще в давнину: тоді українська нація здуру приєдналася до православ’я. І ми втратили свою аристократію, що втекла в католицизм».
Юрій Іздрик: «Люди насправді вірять, що треба заробляти гроші».
Лесь Подерв’янський: «Коли селянина пересаджують у міський ґрунт, із ним щось відбувається… і він вже не знає, хто він».
Як боротися зі жлобством?
Директорка Форуму видавців Олександра Коваль радить просто взяти в руки лопату і прибрати сніг біля аптеки. Письменник Юрій Винничук має свій спосіб: рідко виходити з дому, а якщо й виходити – то лише до кав’ярень, на зустрічі із чарівними поетесами. Куратор Олексій Титаренко рятується від жлобства тим, що не дивиться телевізора, не цікавиться політикою, а лише мистецтвом. Видавець Тарас Малкович переконаний, що варто читати дітям казки, аби ті не виросли жлобами. Олесь Доній згадує протестантську етику самообмеження. Найрадикальніше – зробити всього «один снайперський постріл» – радить Юрій Андрухович. Тоді як Іздрик та Жадан по-християнськи закликають «любити одне одного» та «шукати жлоба в собі», адже «нам усім потрібно триматися разом – хоча б за поручні в метрополітені».
Піком і вершиною українського жлобізму всі автори визнають телебачення та чиновницький та державний апарати в особах Михайла Поплавського та президента України. Як пише Олександра Коваль, «жлоби не мають нічого спільного з адідасами і пацанчиками на районах». Втім і самим авторам не завжди вдається уникнути щирого жлобства. Одні з них протиставляють європейські країни Україні: мовляв, ось там жлобства точно немає. Інші – підозріло наївно відмежовують себе від ось тих інших, жлобів, ніби така межа справді існує. Якби повідомлення художників було саме таким – ці роботи вартували б небагато. Упорядники свідомо залишили ці есеї з усіма їхніми «фе» у сирому вигляді, з висловлюваннями, повторити які автори могли б не наважитися. Яскраво висловлюється Антон Соломуха. Він пропонує шукати способи, які б не дали можливості жлобам проявити себе, та вводити спецзакони проти жлобства. «Це обслуга. Людина без майбутнього. Біомаса», – без іронії описує митець своє розуміння жлобства. Читаючи такі пасажі, неминуче виникає відчуття знання, хто є справжній жлоб. Цей приклад найсильніший, проте не єдиний. Українські інтелектуали радіють: на щастя, «з такими людьми» вони рідко перетинаються і, звісно, не мають нічого спільного. Слова Жадана тут звучать майже самотнім голосом розуму: «Так, на спальних районах українських міст перехожі не часто цитують Вергілія, проте інших спальних районів у нас немає».
Альбом «Жлобологія», що є нібито дослідженням феномену жлобства в Україні, варто читати не задля того, щоб дізнатися, хто такі жлоби і як їх правильно боятися. Це видання натомість пропонує дещо несподіваний зріз світогляду сучасної «інтелігенції». Отож, рекомендовано як протиотруту всім, хто зараховує себе до цього прошарку.
«Жлобологія». Перше українське видання. – К.: Наш формат, 2013.