Здається, один із найвизначніших російських філологів Міхаїл Ґаспаров висловив одного разу парадоксальну думку, мовляв росіяни відчувають тягар білої людини перед Сходом і тягар чорної людини перед Заходом. Як на мене, сенс цієї думки в тому, щоб підкреслити становище вічної «обтяженості» російської людини, волею історичної долі, приреченої виконувати цивілізаційні місії на Сході і, водночас, іноді собі ж на шкоду опиратися і протистояти західним цивілізаційним впливам.
Утім, російські стосунки зі Сходом не вичерпуються цілком імперським за походженням тягарем. Особливо у другій половині ХХ сторіччя російська культура в різних формах контактує і переймається вартостями східної, точніше кажучи, буддистської культури. Це відбувалось і відбувається чи то у вигляді створення синтетичних релігійно-етичних доктрин в дусі вчення Ніколая Рєріха, чи то дзен-буддистського періоду творчості Бориса Ґрєбенщикова, Віктора Цоя чи групи «Пикник», чи то найбільшого роману Віктора Пєлєвіна «Чапаев и Пустота». Там, на Сході, на відміну від раціонального Заходу, росіян завжди вабили містичні практики, які доповнюють ту частину російської душі, що тяжіє до самоспоглядання і духовної глибини.
Відтак утворився психологічний вузол, який виглядає таким собі чудернацьким поєднанням культурних комплексів «золотої доби», «втраченого раю», «бажаної землі» (Ельдорадо). І недарма чи не найкраща російська книга року, що минає, якраз і розгортається навколо монгольської теми. Маю на увазі блискучий роман письменника й історика Леоніда Юзефовича «Журавли и карлики» (АСТ, 2009).
Одразу варто обмовитись. 62-річного Юзефовича аж ніяк не можна вважати епігоном Пєлєвіна. Якраз навпаки: на автора «Чапаева и Пустоти» вплинув написаний Юзефовичем 1993 року документальний роман про «чорного барона» фон Унґерна «Самодержец пустыни».
«Журавли и карлики» належить до числа унікальних текстів сучасної культури. З одного боку, будучи складним текстовим плетивом, роман тримає в напрузі від початку до кінця. З другого боку, він нібито обігрує всі можливі стереотипи постмодерністських текстів, поєднуючи різножанрові елементи. Однак текст не розпадається на фрагменти, за принципом симфонії даючи голос різним жанрам усередині себе – як от авантюрний роман, документальна проза чи філософська притча.
У «Журавлях и карликах» кілька сюжетних ліній, розкиданих по різних часах, але підпорядкованих головній темі – феномену російського самозванства. Так, людина із кримінально-бізнесових дев’яностих років минулого сторіччя Жохов, фальшивий царевич Олексій, який нібито врятувався від більшовицького розстрілу, і самозваний син царя Василія Шуйського Тімошка Анкудінов проживають нібито різні життя, але всіх їх, неначе магнітом, тягне за Схід, у Монголію, де неодмінно отримаєш як не всі відповіді на питання, то щось значно цінніше й більше.
Центральним пунктом книги є гомерівська історія про журавлів і карликів, яку Юзефович використовує як наскрізний мотив. Історія проста й універсальна: всі люди поділяються або на журавлів, або на карликів. І між ними постійно, в усі часи, відбувається війна. Навесні перемагають журавлі, а восени – карлики. І ніхто з них не здатен перемогти остаточно.
Ніколи не любив переповідати сюжети. Сенсу в цьому немає вже навіть тому, що людина незацікавлена все одно нічого не запам’ятає, а зацікавлена купить книжку і прочитає все сама. На мою думку, не лише на сюжетах тримається ця блискуча книжка. Ні, її вартість якраз в іншому – у чудернацькому посмаку, що його вона залишає після себе. В «Журавлях и карликах» присутня щемка магія недомовленості. А головне, автор не ставить жодних літературних надзавдань, не відповідає на жодні запитання, ніби на півслові уриваючи книгу-ріку, з якої не хотілось виходити. Юзефович втілив цим текстом нову якість сучасної прози й оживив романну європейську форму старим-добрим буддистським принципом, згідно з яким важить не результат, а процес, шлях, який проходять кожен по-своєму герої твору, його автор і читачі.
Мені неодноразово ставили запитання: чого на вашу думку бракує українській літературі? І на запитання це я завжди відповідав по-різному в різні часи. З кожним новим прочитаним іноземним романом, який по-справжньому зачіпав і довго не відпускав, додавалися нові відповіді. «Журавли и карлики» показали, що існує особливий шлях літератури, яка водночас здається складною, вишуканою і легкою для сприйняття. Її пишуть розслаблено майстри, які, перекопавши гори історичного і філософського матеріалу, нічого нікому не збираються доказувати, які працюють собі в кайф, створюючи текст-задоволення. Для цього треба всього лише обрати якийсь втрачений час, втрачену землю чи втрачену людину й визволити їх із культурного небуття.