Останніми роками доволі часто в середовищі журналістів та медієзнавців ведуться дискусії щодо виживання друкованих засобів масової інформації. Головна вада більшості цих форумів полягає в тому, що дискутанти зациклюються на економічних аспектах питання. Хоча обговорення слід вести значно ширше, зокрема, не забувати про так звану «якісну журналістику», яка є життєвим нервом функціонуючої демократії.
Нещодавно в одному німецькому часописі прочитав цікаву мас-медіяльну історію, яка поки що є радше нетиповою, але все ж симптоматичною, таким собі критичним прикладом, який демонструє зростання “сумнівної нормальності”. У ній писалося про Джеймса Макферсона з каліфорнійського містечка Пасадени, він є власником веб-сайту Pasadena Now. Знаменитість Макферсону принесла його заява, що буцімто він відкрив "прототип майбутньої журналістики". Ще десь три роки тому медіа-підприємець звільнив своїх п’ятьох кореспондентів, замінивши їх індійськими найманцями. П’ять індійців, про котрих точно відомо, що вони ніколи в житті не були в Пасадені, публікують повідомлення про місцеві події, подають рецензії на свіжі концерти, пишуть новини про погоду, звіти про засідання в мерії, за якими вони спостерігають через веб-камеру.
На жаль, далекі кореспонденти іноді упускають з уваги, що деякі місцеві політики вчиняють демарші й передчасно залишають засідання в Ратуші, оскільки це не потрапило в поле зору веб-камери. Іншим разом, далекий працівник редакції під словами “Rose Bowl” (стадіон у місті Пасадені) зрозумів якусь страву. Але, як би там не було, “журналістика майбутнього” стала значно дешевшою. Якихось 7,50 доларів отримують індійські писаки за матеріали, які за обсягом відповідають газетній шпальті. Транскрипція цілої прес-конференції, як зазначив Макферсон, буде йому коштувати якихось два долари. І коментар у мера Пасадени, зрештою, можна було взяти через телефон. Журналіст на місці стає занадто дорогим задоволенням.
Оце написав і зразу ж замислився: а чи не буде цей приклад абсурдної політики ощадливості сприйнятий нашими українськими медіа-власниками як керівництво до дії? Безумовно, використати цю формулу напряму не вдасться, адже ми не маємо якихось україномовних аборигенів десь на атолі Океанії, яких би можна було мотивувати дзеркальцями та «вогняною водою». Проте, у нас існує шалений зарплатний перепад від регіону до регіону всередині країни. Тож у багатьох власників ЗМІ виникне спокуса звільнити, приміром, штат київських кореспондентів, і набрати представників пишучої братії з якогось депресивного регіону. Видатки на оплату праці при цьому можна скоротити у 5-7 разів.
Утім, сподіваюся, що, якщо таке й станеться, то загалом процес передислокації не набере масового характеру. Адже навіть той самий приклад з Pasadena Now дозволяє чітко зрозуміти: якісна журналістика та характерна гра взаємодії близькості й дистанції, швидкий і точний погляд, не можна раціоналізовувати безмежно. Адже ціною раціоналізації стане нищівний провал якості.
Безумовно, якісна журналістика ризикує на даний час втратити свою традиційну економічну базу. Наприклад, у німецьких редакціях проходять заходи жорсткої економії, закриваються або переносяться місцеві редакції, звільняють журналістів, відбувається централізація репортерства, всі редакції збираються докупи. Концерн WAZ був змушений розпрощатися з трьома стами зі своїх 900 редакторів, газета Hannoversche Allgemeine Zeitung звільняє кожного десятого співробітника. Надрегіональні якісні видання такі, як Süddeutsche Zeitung і Frankfurter Allgemeine Zeitung змушені вдаватися до заходів суттєвої економії. Ще цього літа гамбурзьке видавництво Jahreszeitenverlag звільнило всіх редакторів і графіків, котрі не входять у структуру керівного штату.
Ці повідомлення, котрі радше провокують песимізм, можна продовжувати практично в якому завгодно напрямку: німецькі щоденні газети за минулі десять років втратили близько п’яти мільйонів покупців, багато журналів просто зникли з ринку або болісно стогнуть від браку реклами. Схожа ситуація відбувається й в Україні, щоправда загальні тенденції, які існують у західному світі у нас нівроку спотворюються пострадянською специфікою функціонування медіа-світі, де провідну роль відіграє не читацький ринок й прагнення суспільства до незаангажованої, якісної інформації, а інтенції українських медіа-магнатів.
У будь-якому випадку й тут і там друковані ЗМІ змушені піднімати ціни, відмовлятися від витратних журналістських розслідувань. Вони все частіше схиляються до того, щоб брати на свої шпальти щоразу досконаліше стилізовані піар-статті з усіма наслідками, що випливають для авторитету журналістики і ставлять під сумнів претензію на серйозність галузі вцілому.
У цій ситуації гостро бракує громадських дебатів про суть і вартість друкованого слова. Жива, комплексно підготовлена журналістика із затратними журналістськими розслідуваннями, яка критикує і контролює, яка орієнтує і надихає, повинна вже давно здобути суспільний захист.
Науковець-медійник Міріам Мекель була однією з тих, хто поглянув на друковані засоби масової інформації як інструмент багатостороннього дискурсу щодо питань, котрі мають суспільну значущість: «Друковані газети – це епічні медіуми, місце для розповідей з реального життя, інструмент для орієнтації, який стає незамінним під час бурхливої тривалої комунікації". Філософ Юрґен Габермас, ставив питання, чи не варто далеким від політики фундаціям та громадським рухам перед обличчям кризи замислитися про якісні видання.
Водночас блогери, медійні журналісти, а також вчені-дослідники ЗМІ навипередки подають свої часто ейфорійно-крикливі прогнози про те, коли буде надруковано останню газету. А це врешті-решт означає, що численні діячі, спостерігачі від журналістики і ті видавців, котрі не знають, що є культурно заангажованим капіталом, з рідкісною одностайністю виробляють у собі апокаліптичну свідомість. А це і є тенденцією до демонтажу, яка породжує саморефлексивний негативізм і спрямовує міркування про свою галузь в песимістичне річище.
Хоча під час кризи вкрай необхідні креативність та тверезість, сформоване розуміння того, куди рухатися далі. Шкідливе самозвуження галузі необхідно негайно поламати рішучим месіджем, який би звучав так: висококваліфікований, незалежний і безстрашний журналістика-дослідник відіграє життєво важливу функцію в суспільстві. В сфері демократичної теорії він подає свої оригінальні зауваження. Він здатен чужі спостереження перетворити на самоспостереження, створити скандал із дійсно скандальних речей, викривати корупцію та конфлікт інтересів, ефективно перешкоджати формуванню структур незаконної влади, робити прозорим великі оборудки в політиці та шоу-бізнесі. Коротше кажучи: просвітлювати. Адже поза друкованою журналістикою, зневаженою з такою легкістю, не існує жодного публіцистичного форуму, який схожим чином зміг би поставити на порядок денний теми великої суспільної ваги, їх професійно виокремити і довести до загальнолюдського розуміння.