Кілька маршрутів над Бугом і Ратою для тих, хто, як я, любить природу й не дуже любить банальний організований туризм.
Це продовження допису з розповіддю про імпровізовані маршрути берегами річок. Ще раз скажу, чому річки (а не, наприклад, гори, які теж недалеко від Львова), та ще й такі, яких ми зазвичай навіть не помічаємо, їдучи на відпочинок у Карпати чи на Шацькі озера. По-перше, це небанально, а кількагодинна поїздка на річку – це якраз десь посередині між походом, який вимагає планування, запасів і спорядження, та прогулянкою в міському парку. Так значно легше подолати силу тяжіння міської рутини, яка часом місяцями не дає нам зійти зі щоденного курсу. По-друге, є якась магія в текучої води. До неї добре приїжджати з «тяжко вагітною» проблемами головою – тоді поступово відчуваєш полегшення, ніби вода забирає з собою твої негаразди. Нехай тимчасово, але це корисніше за пігулки.
А тепер поїхали на північ.
На відміну від бойківських, річки бузького басейну викликають у львів’ян значно менше романтичних асоціацій. Взяти хоча б Полтву: каналізація, ревіталізація. Хоча, наближаючись до Львова, пасажири поїздів спросоння милуються красою за вікном і не замислюються, що ці заболочені луки, очерети й острівці лісу і є долиною спаплюженої нашими помиями Полтви. А чого варта жовківська Свиня! Або Смердех і Вонячка біля Немирова… Коротше кажучи, піар у річок Малого Полісся поганенький.
Але варто лишень поглянути на Буг. У ньому є балтійська статечність, неквапливість сильного, а ще якась нетутешність – таке враження, що ти непомітно перетнув кордон разом із річкою, й навколо вже Польща. Щоб побачити Буг у всій його красі, треба приїхати вдосвіта на автостанцію №2 на вулиці Хмельницького й сісти на маршрутку до Червонограда чи Сокаля. Дорогою можете починати наспівувати улюблену пісню про фантастіше Донбас, бо попереду шахти й терикони :)
Рата
Навряд чи ви бували у Великих Мостах, якщо не маєте там бабусі. А навіть якщо бували, в містечку обмаль цікавинок. Зазвичай міст через річку пасажири сокальських маршруток минають у дрімоті, навіть не визираючи у вікно. А дарма! Рата – притока Бугу, одна з найгарніших річок Львівщини, оточена малолюдними селами, відвалами вугільних шахт та густими лісами.
Вийшовши у Великих Мостах, можна піти правим берегом Рати повз практично безлюдний ліс; дорога тут не зовсім прогулянкова, подекуди доводиться обходити болота та розливи, продиратися крізь кущі. (До речі, якщо ви мандруєте влітку, їхати в шортах буде не найкращою ідеєю – над річками багато кропиви.) Якщо вам сподобалось у лісі, в найпершому селі – Боровому – переходьте на лівий берег. Мости через Рату – окрема пісня, їх тут будують із дощок, а весняна повінь вносить свої корективи в конструкцію. Тож екстрим гарантовано.
Зате мало де почуєш таку тишу. Тільки звук ваших власних кроків і плюскіт річки. Часом долинає дивний хрипкий звук – нізвідки, наче телепатія чи сигнал із космосу, він лунає близько й далеко водночас. Це голос крука, хоча ви бачите лише чорну крапку в небі. Часом можна розпізнати стукіт залізниці за багато кілометрів. Коли ці звуки наблизяться, й до них долучаться кукурікання, гавкіт псів та інші рустикальні шуми, знайте, що ви дійшли до села Сілець – якщо нагулялися, повертайте ліворуч, до траси, де раз на десять хвилин можна зловити маршрутку на Львів.
Мій улюблений маршрут над Ратою інший – він починається на зупинці Гірник біля села Межиріччя, перед самим Червоноградом. Від зупинки, позначеної радянським пам’ятником якимось воїнам, стежка йде до вугільних відвалів і відстійників, перетворених на рибні ставки. Під ногами тут усюди вугілля, а з високого насипу, озирнувшись, можна побачити чудернацькі споруди навколишніх шахт. Про терикони я прибрехав, звісно, але трапляється справжній індастріел.
Дорога йде насипом, і за якихось півкілометра ви буквально скотитесь із нього на берег Рати – якраз біля мальовничого закруту річки з високими берегами. Тут можна ковтнути адреналінчику, перейшовши річку гігантською трубою чи то газо-, чи то нафто-, чи водопроводу. Дорога обома берегами непряма й часто відходить від берега річки; в залежності від того, куди далі – вгору чи вниз - ви збираєтеся йти Бугом, обирайте правий чи лівий берег Рати.
Західний Буг
Бо незабаром вона приведе вас до місця, де впадає в Буг. Тут він захований під шатром височенних дерев, а на березі трапляються шедеври інженерної думки рибалок.
Річка глибока й не надто широка; часом дерева падають і перекривають її майже повністю, тоді вона з плюскотом переливається через стовбур і гілки. Йдучи лівим берегом за течією, в червоноградському напрямку, зрештою дійдете до заболочених розливів річки Солокії та передмість славного міста шахтарів. Тут доведеться завернути ліворуч – до міста – якщо ви не готові лізти у воду й форсувати річку-невеличку.
Повернувши праворуч і пішовши за бузькою течією, прийдете до великого розливу з дикими плавнями. Коли дивишся на Буг у цьому місці, легко уявити, яким був південь Волині тисячі років тому, коли люди ще не були повновладними господарями землі. Відводиш погляд – і бачиш напівзруйновану будку на закинутій залізничній гілці, яку провели на цей берег бозна з якою метою. Й не дивуйтесь, якщо за мить рейками, які тільки видавались закинутими, проповзе маневровий локомотивчик.
Звідси дорога повертає ліворуч, відходячи від річки в напрямку села Городище. Звідси можна лісовою стежкою повернутись до Межиріччя й далі на сокальську трасу. Дорогою побачите величезну рукотворну водойму – певно, відстійник для шахтних вод. Тут я, намагаючися зрізати шлях бездоріжжям, мало не шубовснув у майже непомітний бетонний колодязь із водою. Будьте пильні, техногенні ландшафти можуть бути небезпечними.
Для тих, кого не надихають закинуті шахти й вугільний пил, є інший варіант – Сокаль. Річка тут зовсім інша – тече широкою світлою долиною у високих зелених берегах. Майже доїхавши до райцентру, виходьте перед мостом через Буг і йдіть лівим берегом за течією. Дорога йде зручною дамбою, з якої видно долину річки й бані сокальських церков. Ліворуч побачите старовинний монастир, перетворений на тюрму (чи то пак, його залишки… на жаль).
Дійшовши до мосту в селі Забужжя, переходьте на правий берег – нижче за течією лівий стає непрохідним. Правим берегом незабаром дійдете до мальовничого закруту річки з крутим берегом, заселеним ластівками, перекатом і чистим пляжем, де добре купатися й сидіти на самоті. Думаю, далі за течією є ще багато цікавого :)
Вертатись можна правим, сокальським берегом – місто відстоїть від річки на кількасот метрів, залишаючи майже не загиджену людьми прибережну смугу.
До речі. Про свиней і людей
Коли часу катма, а бажання бути біля води непереборне, я згадую про Ясниська. Це десь за Брюховичами й Бірками на схилах Розточчя. До трьох кар’єрів біля цього села можна доїхати міською маршруткою №144 від Старого Цуму (нині «Магнус»), а пару разів доводилось їздити навіть на таксі – виходить не надто дорого.
Проминувши околиці села біля першого озера й земснаряд, що смокче з нього пісок, можна дійти до прегарного лісу на горі та білих піщаних берегів. Повернувся спиною до села – і ти на природі. Можна, поблукавши біля озер, повертатися в село на маршрутку; можна, якщо маєте час, іти дорогою на південь, через Зелів і Домажир, на яворівську трасу.
Фото не моє, а з rybalka.lutsk.ua
Купатися в кар’єрах небезпечно (пісок затягує на глибину), незручно й узагалі заборонено, але є достатньо відпочивальників, які проводять на берегах кар’єрів вікенди й залишають по собі на згадку пляшки, пакети, поліетиленові упаковки від їдла… Береги та дно біля них перетворились на бридкий смітник, у якому дивним чином виживає риба. Купи сміття утворились на дорогах до озер та в навколишніх лісах. На підтвердження «теорії розбитих вікон», що більше неорганічного лайна залишається на природі, то охочіше наступні недолюдки поповнюють цей смітник.
Ці авгієві стайні вже не вигребе ані сільрада, ані підприємство, що видобуває пісок, ані будь-які державні установи. Здорово було б, якби львів’яни зорганізувались і прибрали в Ясниськах, львів’янами загиджених. Я не знаю нікого, хто фанатів би від порпання у покидьках, але в порятунку загиджених людством куточків природи є свій особливий кайф.