ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
Цього разу публікуємо уривок з українського перекладу книги відомого російського опозиційного політика Гаррі Каспарова.
Нова книга Каспарова «Зима наближається», яка скоріш за все не вийде в Росії допоки не зміниться нинішній режим, в Україні виходить друком у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» у квітні. Цю книгу Каспаров присвятив Борису Нємцову та усім людям у світі, які борються за свободу та демократію.
Гаррі Каспаров, тринадцятий чемпіон світу з шахів, уже багато років бореться проти путінського режиму, відстоюючи загальнолюдські цінності. В своїй новій книжці Каспаров демонструє картину руйнівних внутрішніх процесів у Росії та її неминуче падіння у безодню. Це історія того, як колишній кадебіст Володимир Путін зміг узурпувати владу в Росії та знищити опозицію.
Книга «Зима наближається» вперше буде представлена на виставці «Книжковий Арсенал» у Києві.
***
Кінець холодної війни та розпад СРСР
Усередині літа 1989 року я дав довге інтерв’ю журналу, що просто-таки уособлював загниваючий Захід в уяві радянських людей, - «Плейбою». Але в Радянському Союзі подив викликала не лише назва журналу, у якому вийшло інтерв’ю. Незважаючи на дедалі ширшу атмосферу гласності, відкритості між Америкою й СРСР та поступовий відхід від політичних репресій за часів перебудови Михайла Горбачова, моя щира критика радянського суспільства, а особливо моє захоплення Америкою й американцями стали чимось скандальним. Тоді здавалося ще малоймовірним, що через п’ять місяців, 9 листопада, упаде Берлінська стіна, а вже місяць по тому Горбачов та президент Джордж Буш-старший проголосять, що СРСР та Сполучені Штати більше не вороги. Але навіть за таких швидких змін навколишньої дійсності мої тодішні коментарі здалися декому в Кремлі схожими на зраду.
«Плейбой»: «Ви говорите, як американець. Американці завжди прагнуть перемоги».
Каспаров: «Це типова людська риса, і це доводить, що американці є дуже близькими до істинної природи людини».
Для радянських чиновників, просякнутих міфом про моральну перевагу комунізму й радянської людини, подібні коментарі були доволі серйозними. У нинішньому світі це може здаватися дивним, а то й катастрофічно жорстоким, але соціалістична ідеологія та моральність становили дуже вагому частину арсеналу Холодної війни. Коли радянські спортивні функціонери напустилися на мене за бажання залишити в себе призи за шахові перемоги, вони проклинали не лише мою непокору, але й відсутність у мене соціалістичної солідарності. Слова про те, що сусіди в Баку сприймуть моє бажання володіти виграним у Німеччині «Мерседесом» як нормальне та здорове, уважали тоді радикальними та підривними.
Звісно, моє інтерв’ю не стало аж таким публічним скандалом, як поява оголеною в тому самому журналі російської актриси Наталії Негоди на початку року, після її ролі в стрічці «Маленька Віра», що шокувало ханжеське радянське суспільство. Її фото та моє інтерв’ю у виданні, що було все ще забороненим у СРСР, а також спровоковані ними сконфужені відгуки чітко характеризували період перебудови. Пробні кроки нашої країни до більшої відкритості піддавали танталовим мукам, але ми й раніше знали, що нас можуть покарати, а реформи згорнути. На той час більше не було жодних чітких правил і все більше й більше людей знаходили в собі сміливість перевіряти, де саме проходять межі в цей момент.
1987 року Горбачов сказав, що хоче побудувати «соціалізм із людським обличчям» за методом Олександра Дубчека, на що я відповів, що монстр Франкенштейна також мав людське обличчя. Комунізм іде проти людської природи й може триматися лише на тоталітарних репресіях. Без зовнішньої допомоги або величезної кількості природних ресурсів на кшталт нафти репресії призводять до економічного застою. А тоді - моральний та духовний застій суспільства, де успіх та перевага окремої особистості ледь не під забороною.
Безумовно, сталися конкретні події, що допомогли виявити фатальні вади комуністичної системи та спонукали Горбачова до його відчайдушних спроб реформувати й урятувати країну. Однією з них стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції в Україні у квітні 1986 року. Те, як ліквідовували наслідки цієї аварії, виявило страшні рівні некомпетентності, корупції та брехливості влади, немов у якійсь банановій республіці. (Ми з Анатолієм Карповим віддали на допомогу жертвам Чорнобиля призовий фонд нашого матчу за звання чемпіона світу 1986 року.) Окрім того, була ще радянська війна в Афганістані, що до 1989 року тривала вже десятиліття й виявилася так само неефективною, непопулярною та дорогою, як і більш пізня операція США та НАТО.
Завдяки переважно зростанню впливу на радянських людей новин, ідей та думок, особливо із зовнішнього світу, радянський істеблішмент опинився перед дилемою. Якщо чиновники реагуватимуть, як завжди, і суворо каратимуть за незначні проступки, вони втрачатимуть довіру як реформатори та підтверджуватимуть слова критиків, що радянське суспільство є відсталим і застійним. Але вони також розуміли, що якщо дозволятимуть трохи критики, це заохочуватиме говорити інших. Тому реакція чиновників ставала дедалі більш розгубленою та непослідовною. Саме різноманітні прояви цієї дилеми й стали тим, що врешті розвалило Радянський Союз, незважаючи на відчайдушні спроби Горбачова втримати його купи.
Ще задовго до падіння Берлінської стіни багатьом із нас по «неправильний» бік «залізної завіси» стало зрозуміло, що важливі зміни неминучі. Ми не мали жодної гадки, якої форми вони набудуть або з чого можуть початися, але це був цілком новий досвід для більшості радянських людей - серйозно та відкрито обговорювати все, що стосується політичної трансформації або нового напрямку для країни. Іми були невпевнені, чи то є реальні демократичні реформи, чи просто відволікання на кшталт «однопартійної демократії», аби допомогти Горбачову зібратися із силами проти старої радянської гвардії та виграти час для його провальної економіки. Люди на вулиці говорили про етнічне насильство, що вже супроводжувало рухи за незалежність у багатьох республіках. Ми гадали, чи не почнуть мільйони людей помирати з голоду, перш ніж економічні реформи нарешті відбудуться.
26 березня 1989 року в СРСР пройшли перші реальні вибори з часів його утворення в 1922-му. Новостворений З’їзд народних депутатів був покликаний надіти демократичну личину на Верховну Раду Радянського Союзу - орган, який усе ще зосереджував у своїх руках реальну владу. Але Комуністична партія здобула лише 85 відсотків місць (замість звичних 99,9 відсотка), і серед незалежних бунтівників з’явився Борис Єльцин, який із небаченим доти результатом переміг за округом у Москві кандидата від Горбачова.
За іронією долі лічені експерименти СРСР із демократії спочатку мали найбільший вплив за межами Радянського Союзу, а саме в Польщі. Видовище справжніх виборів у СРСР, хай навіть неоковирних та поверхових, дало полякам поштовх для їхнього власного, значно більш ґрунтовного експерименту. Замість того, щоб прийняти мрію Горбачова про соціалістичну реформу, Польща повністю скинула своїх комуністичних господарів, а решта країн Варшавського договору швидко наслідувала її приклад.
Нинішні деспоти багатьох колишніх радянських країн пережили це, зрозуміли небезпеку «шпарин у стіні», тобто дилеми свободи слова, і дуже тяжко попрацювали, щоб уникнути цього у своїх країнах. Путін та інші пострадянські диктатори розглядають те, що сталося з режимом Горбачова, як негативний приклад. Ось чому вони так жорстко реагують на політичну критику навіть у маленькому блозі або на одного-єдиного протестувальника з плакатом.
Сучасні диктатури вчилися на помилках своїх попередників. Вони знають, що якщо не зробити випускний клапан, утворюється вибухова енергія. Тому й створили простір для дивного різновиду контрольованої незгоди. Радіостанції та веб-сайту «Эхо Москвы» дозволяють транслювати й публікувати критичні матеріали про Путіна, тоді як менші та не такі поступливі майданчики для незгоди, як-от мій новинний сервіс «Kasparov.ru», з російського Інтернету виганяють. Я був головою «Эха» протягом 1991-1996 років, коли ця радіостанція була незалежною. Тепер вона, усе ще зберігаючи опозиційний характер, належить медіа-групі державного енергетичного гіганта «Газпром» і працює, знаючи, що в будь-який момент «Эхо» можуть закрити.
Аналогічно і з мітингами протесту: їх можна реєструвати та можна проводити, але їхні організатори та учасники однаково можуть зазнати переслідувань. Це все частина продуманої сучасної гри в псевдодемократію та псевдовибір, що також включає вибори із заздалегідь визначеними результатами та одностайність телевізійних каналів, де лише трохи відрізняється позиція щодо того, як чудово Путін дає всьому раду.
«Кольорові революції», пов’язані з продемократичними рухами в Грузії 2003-го (Революція троянд) та Україні 2004-го (Помаранчева), також викликають страх серед автократів, які вживають попереджувальних контрзаходів проти молодіжних рухів, неурядових організацій з іноземними зв’язками та, здавалося б, зовсім дрібних майданчиків для свободи слова на кшталт незалежних радіостанцій. Але саме радянський досвід по-справжньому налякав Путіна та решту й продовжує далі формувати їхній світогляд і поведінку. І лише мій власний досвід як радянського та російського громадянина дозволяє мені розуміти путінські кроки та мотиви.
Дуже важко описати життя в комуністичній державі тим, хто ніколи в такій не жив. Людський дух - гнучка річ, і він схильний підлаштовуватися під обставини, як тільки може, аби не втратити будь-яку надію. Існує також солідарність знедолених, яка пояснює, чому розповіді про багатий Захід мали таку руйнівну силу в СРСР. Адже значно важче зберігати стійкість перед бідами, коли ви бачите, що ваші сусіди живуть значно краще за вас. Це людська природа, основа споживчого капіталізму вільного ринку, а також причина того, чому комунізм був і залишається таким помилковим та чужорідним.