Зима, яка втомилася грати в хованки, трохи таки потішила нас. Припорошила то тут, то там сніжком, але так засапалась бідося, ховаючись, що втратила голос і лише прошепотіла легким морозцем, вітаючись не то з нами, не то з весною. Та все одно виринають спогади скрипучим рипінням під чобітками у морозний день чи відблисками безкрайого білого-білісінького снігу, аж очам боляче, або ж інієм на вологому під носом шарфику, турботливо зав’язаного кимось позаду, чи грудками замерзлого снігу на рукавичках, що поприлипали наче реп’яхи. Милі серцю спогади, гріють душу, але наче з іншого життя.
Сучасні, практично позбавлені снігу і морозу зими, щоб заповнити дещо вже пусту нішу, вимагають нових емоцій та яскравих відчуттів. Гарним варіантом можуть стати захопливі зимові мандрівки – будь-куди.
Я розповім вам про Вільнюс, куди ми подорожували минулої зими, ще до війни. Можливо, час проведений там взимку, стане, як і для нас з найкращим чичероне, найціннішим та найулюбленішим.
Беззоряне небо, що брудними хмарами нависає над головами, темрява, насичена лише вологою, холодний байдужий дощ, що ліниво і нав’язливо плентається поруч з вами, це, звісно, не ті ефекти та декорації, які мрієш зустріти, залишивши мокрющий рідний Львів. Проте, навіть якщо ви прибули сюди пізньої дощової ночі, столиця Литви привітно зустріне вас.
Мерехтливі вогники святкових гірлянд та затишне світло із незашторених вікон різдвяними світлячками манитимуть далі і далі, поки раптом не випірне перед вами вишукана і нестримна краса одного з безлічі вільнюських храмів. І ви вже зовсім не в змозі опиратися бажанню зазирнути туди, не дивлячись на час та втому, зачувши звуки органу.
Ледь освітлений, здавалося, зовсім безлюдний, костел Всіх Святих був по вінця наповнений магією звуків. Незримий орган та піднесені голоси такого ж невидимого хору єднались в святковому співі, відбиваючись від високих, ледь освітлених склепінь та розписаних стін бароково розкішного храму.
Храм Всіх Святих у Вільнюсі (фото Оксани Ірисової)
«Veni, Veni Emmanuel», – до мурашок! Старовинний гімн, що бере свій початок з чернечого життя 8-9 століття. Надзвичайно мелодійний, по-зимовому стриманий, він відображає очікування людства Спасителя і тихий відгомін різдвяної радості.
Якщо підбирати влучний епітет, то для мене Вільнюс, насамперед, затишний. Попри барокову помпезність та позолоту, всю його історичну розкіш та багатогранність загалом. Попри дощову погоду та парасольку, що заважає фотографувати.
Фото Оксани Ірисової
Власне, на саме Різдво, як і у всій Європі – у столиці Литви все зачинене, святкують усі. Але ж ніхто не забороняє неквапом поблукати туристичними і не дуже вуличками старого міста – одного з найбільших збережених середньовічних старих міст у Північній Європі. Це, не мало, не багато, 70 вулиць та провулків та майже півтори тисячі будівель.
Фото Оксани Ірисової
Під час прогулянки вузькими, викривленими вуличками, що примусили невисокі будинки повторювати свої примхливі вигини, або мандрів просторими, давнішими вулицями, що були колись торговими шляхами, а зараз ошатно демонструють величні палаци, можна відвідати силу-силенну храмів, які належать до різних конфесій (мудра Wiki каже, що 9).
Фото Оксани Ірисової
Практично порожні вдень храми, не дивлячись на свята, та й непривітний пан дощ дозволяли на повну насолоджуватись духовними скарбами. І це було неймовірно!
Фото Оксани Ірисової
Пресвята Марія та новонароджений Ісус у різдвяних шопках зустрічали нас чи не в кожному храмі. За легендою, традиція встановлювати шопки започаткував святий Франциск Ассизький. Першу шопку він підготував в італійському містечку Греччо в 1223 році, щоб перенести акцент у святкуванні Різдва Христового зі світського, матеріального на поклоніння Ісусу. Уже через 100 років різдвяні шопки встановлювали у всіх італійських церквах, а з Італії ця традиція поширилась по всій Європі.
Найдивовижнішу шопку із живими овечками та віслючками ми зустріли в старовинному Бернардинському костелі того ж святого Франциска Ассизького та Бернарда Сієнського. Цей костел гостинно ділить подвір’я із костелом святої Анни, що своєю готичною красою бовваніє поруч. Обидва в святковому вбрані і з незадоволенням споглядають широку прокладену дорогу-вулицю, що так безапеляційно, перерізала колись бернардинський сад.
Фото Оксани Ірисової
Різдвяну месу нам пощастило відвідати в однойменному майже однолітку нашого львівського костелу святого Миколая. Такий же камерний, храм зберіг свої готичні риси майже в незмінному вигляді. Внутрішній інтер'єр своєю ошатністю і красою сильно відрізняється від скромного зовнішнього вигляду. Чотири восьмигранних колони, складених з цегли, підтримують сітчасті склепіння. На противагу малолюдному дню, вечірній храм був вщерть заповнений дорослими і дітками, хоча один пан в шортах на різдвяній месі таки дивував.
Увечері місто стає ще більш магічним та казковим. В очікуванні різдвяного дива, кожен храм, крамничка, готель, дворик, площа та вуличка, як різдвяні подарунки під ялинкою, загорнуті у сріблясто-золотаве та святкове, миготять кольоровими вогниками та майорять стрічками і блискітками, нагадуючи про родинне свято, про тепло рідного дому.
Туристам тут комфортно і затишно – і в готельчиках, і в В&В. Можна поселитися в колишньому монастирі, наприклад, кармелітів босих, жити в колишніх келіях та снідати у справжнісінькій трапезній.
Цей монастир становить один ансамбль із костелом святої Терези та Воротами Світанку (Аушрос) – єдиним залишком старих фортифікацій міста; одними з дев’яти воріт, що в середньовіччі стояли на сторожі міських мурів. Та й тепер цей привітний сторожовий на варті зустрічає силу-силенну подорожніх. Ворота Світанку, або Остра брама, є незвичайними. Над ними у надбудованій каплиці зі сторони Старого міста знаходиться ікона Пресвятої Діви Марії Остробрамської або Чорної Мадонни – одного з витворів мистецтва епохи Ренесансу. Ікона – чудотворна, збирає натовпи прочан з усього світу, вшановується і католиками, і православними, і греко-католиками.
Фото Оксани Ірисової
Споріднені душі
Не можу втриматись від порівнянь. «Знову шукає Львів!», – скажете ви, і я нічим не зможу це заперечити.
Як і Львів, Вільнюс (чи Вільно) – мультикультурне стародавнє місто на перехресті торгових шляхів, в якому свого часу переважаючим населенням були євреї, поляки, а вже потім – литовці. (Його єврейський вплив призвів до того, що його прозвали «Єрусалимом Литви», а Наполеон назвав його «Єрусалимом Півночі»).
Давнє місто мало багато церков, які в досить збереженому стані дійшли до наших часів, і також ділилось на квартали за віросповіданням. Вільнюське братство, наслідуючи Львівське, в свій час так само стояло на сторожі духовних традицій свого краю.
Неодноразово середньовічні Львів та Вільно через часті пожежі зазнавали значних архітектурних та мистецьких втрат. Сумну долю Львівського гетто зазнав і Вільнюський єврейський квартал.
Старе місто Вільна також належить до світової спадщини ЮНЕСКО. У Вільно також були Верхній та Нижній замки, правда, ще був Кривий. Обидва міста оточували оборонні мури, центром, яких була ратуша та ринкова площа, на якій влаштовувались ярмарки. Правда, львівській річці Полтві, що шпацерувала центром, не так пощастило, як річці Вілії (чи Няріс), що й надалі несе свої води посеред забудованих берегів міста.
Приміряли ці шановані міста свого часу й столичні шати, а дехто в них і донині. Століттями нашаровуючи найяскравіші риси архітектурних стилів – готики, ренесансу, бароко та класицизму – вони нині дозволяють насолоджуватись та вивчати збережене.
Місто Вільнюс настільки привітне, настільки «відкрите для світу» і так щиро ділиться з подорожніми своїми скарбами, що ми із задоволенням пообіцяли йому відвідати його ще не один раз.
А яким ви побачили Вільнюс?