Співачка Таїсія Повалій, шоумен Остап Ступка, футболіст Андрій Шевченко, «співаючий ректор» Михайло Поплавський, актор Богдан Бенюк, письменники брати Капранови та Марія Матіос – це не перелік гостей якоїсь модної столичної вечірки: перед вами список потенційних депутатів українського парламенту VII скликання.
Такий передвиборчий хід – своєрідна данина політичній моді: у 90-х у списки партій вже включали директорів заводів та інженерів. Навіть фішка залучати до своїх лав «зіркових» прихильників – не нова. Менш агресивно, однак нею вже користувались на минулих та позаминулих виборах до українського парламенту партії багатьох кольорів та спрямувань. Не виняток і парламентські вибори 2012 року – подібним ходом при формуванні списків та виборі мажоритарників «грішать» і в провладному (Партія регіонів), і в опозиційному («УДАР», «Свобода» чи УРП «Собор») таборах.
Понад те, ідея розпочинати політичну кар’єру, зійшовши з театральних підмостків, подіуму чи спортмайданчика, не належить українським політтехнологам. Чи не найбільше схожих прикладів у США. Починаючи від президента-актора Рональда Рейгана, одіозного губернатора Каліфорнії Арнольда Шварценегера, рестлера та актора, що став губернатором Мінесоти, Джессі Вентури і закінчуючи баскетболістом, що став успішним сенатором США і навіть балотувався на пост президента країни Біла Бредлі. Є подібні приклади і у консервативній Європі – естонська топ-модель Кармен Каас, що вступила до лав партії Res Publica і навіть балотувалась до Європарламенту і чи не найкурйозніший в історії випадок, коли депутатом італійського парламенту від Радикальної партії стала Ілона Шталлер (більш відома, як порнозірка Чічоліна).
Однак, якщо за кордоном така практика – радше виняток з правил, курйоз чи маленька примха, яку тамтешні виборці можуть собі дозволити, то про що говорити в Україні?
На запитання, для чого робляться подібні речі, політологи відповідають: для залучення додаткових прихильників/відновлення втраченої довіри до політсили/для того, зрештою, щоб не відставати від конкурентів. Політтехнологи ж висловлюються простіше та доступніше – «піпл хаває».
Однак на запитання, наскільки успішна, а, головне, доцільна така стратегія, відповідь неоднозначна. Для початку достатньо просто переглянути суху статистику з сайту Верховної Ради України і зробити нескладні висновки про ефективність «зіркових» політиків у парламентах попередніх скликань.
Наприклад, до Верховної Ради IV скликання під 10-м номером у списку КПУ пройшов футболіст та тренер Олег Блохін. За період депутатства з 2002-го по 2006-й рік народний депутат Блохін подав (аж)! 3 депутатські запити, а також на його рахунку 3 зареєстровані законопроекти (всі у співавторстві).
Йдемо далі. Верховна Рада V скликання – №5 у списку блоку «Наша Україна» – зірка Євробачення Руслана Лижичко. За період депутатства з травня 2006 по червень 2007 рік народний депутат не зареєструвала жодного депутатського запиту чи законопроекту. Єдине свідчення депутатської активності – одна поправка до держбюджету на 2007 рік.
До Верховної Ради VI скликання під №15 у списком блоку «Нашу Україна-Народна Самооборона» обраний фронтмен гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. Він достроково склав свій депутатський мандат, спромігшись за період з листопада 2007 року по грудень 2008 року подати лише 2 поправки до ЗУ «Про рекламу».
Ще один «зірковий» нардеп, що неодноразово потрапляв до списку Партії регіонів – акордеоніст Ян Табачнік. До Верховної Ради VI скликання обраний під №20. За період з 2007 року до сьогодні подав у співавторства 3 депутатських запити та написав 2 законопроекти – 1 з них у співавторстві зі ще 12-ма депутатами, інший – знято з розгляду.
Були у Верховній Раді останнього скликання і «зірки», чия депутатська активність була виразнішою. Наприклад, Оксана Білозір (подала 90 депутатських запитів і 34 законопроекти (з них стали чинними 5) та Ельбрус Тадеєв (на його рахунку 15 депутатських запитів і 32 законопроекти (з них 13 – чинні). Однак це радше виняток з правила.
Чому ж так виходить, що новоспечені «зіркові» депутати здебільшого не реалізовують себе? Основна проблема, очевидно, в тому, що в Україні склався стереотип: політика – річ непрофесійна і безвідповідальна, тож займатись нею кожному до снаги. Адже потуги колишніх політиків співати на сцені, грати в кіно чи займатись професійним спортом, як мінімум, викликали б насмішки, іронію та сарказм. То чому ж у зворотній ситуації суспільство сприймає це як належне і вкотре дозволяє собою маніпулювати, але вже не за гречку, а за улюблені обличчя? Виборці голосують не задумавшись: а як спортсмен, письменник, шоумен чи співак голосуватимуть у майбутньому парламенті за питання, що виходять за межі їхньої компетенції?
Щодо ефективності залучення «зірок» у лави партій, то тут думки політологів розходяться: більшість вважає, що загалом на розклад вподобань виборців це не вплине. Єдиним винятком називають партію «Україна – Вперед!», що зробила ставку на Андрія Шевченка та Остапа Ступку. Можливо, саме це дозволить Наталії Королевській здолати 5% бар’єр і потрапити у парламент. Водночас політтехнолог Тарас Березовець стверджує, що «на приманку» популярних облич «купиться» близько 10% виборців. Це при сучасних розкладах може перетворитись у критичну масу і безневинний піар-хід зіграє не останню роль при формуванні нового парламенту.
А на завершення – ще декілька цифр. За неофіційною інформацією Deutsche Welle, на 5.01.2012 року щомісячна зарплатня пересічного депутата становила близько 14 тисяч гривень. Але більшість з них отримують трохи менше, оскільки за кожне пропущене засідання з депутата «вираховують еквівалент ста доларів». Бюджетом також передбачене щомісячне надання кожному депутатові парламенту 17 тисяч 500 гривень на «виконання депутатських повноважень», зокрема, на зарплатню кільком помічникам. Мінімальна зарплата в Україні на цей час становила 1073 гривні.
Кому і за що наступних 4 роки платитимуть українці – вирішуватимемо самі 28 жовтня. Як і те, чи побачимо таки зіркове шоу під куполом Верховної Ради.
Коментар для ZAXID.NET:
Володимир Фесенко, політолог
- Як ви прокоментуєте таку кількість письменників, співаків, спортсменів (однак не політиків!) на прохідних місцях у списках політичних партій?
- Тут спрацьовують певні політтехнологічні стереотипи щодо участі відомих людей в п’ятірках політичних проектів. В нас це було неодноразово в різних політичних силах. Здебільшого це не дає результату на виборах. Проте сьогодні така велика кількість людей з неполітичного середовища обумовлена тим, що значна частина українського суспільства не довіряє професійним політикам. І залучаючи до різних політичних проектів людей неполітичного середовища цю недовіру хочуть нейтралізувати або частково компенсувати.
- Чи «поведуться» українці на такий хід? Чи є він актуальним для українського суспільства в сьогоднішніх умовах?
- Ефект буде різний і неоднозначний – десь це спрацює. Наприклад, у Королевської це працює на загальний імідж, бо цей проект з самого початку не був ідеологічним. Він свідомо відходив від протистояння влади і опозиції. Тому там ефект може бути від участі Андрія Шевченка, але, можливо, трохи додасть і Остап Ступка, який є гарним шоуменом, вміє гарно розмовляти з людьми. А от найбільш суперечливий ефект буде у партії Кличка – у нього дуже еклектичний електорат. Не менше третини його потенційних прихильників – це колишні прихильники Партії регіонів. І зараз участь в його партійному списку багатьох людей з «Нашої України» або людей з націонал-демократичним світоглядом, можливо, додасть голосів на Західній Україні паралельно створивши конфлікт з опозицією, що в інтересах влади, а з іншого боку може обмежити або навіть зменшити рівень підтримки партії Кличка в східних та південних областях – російськомовних регіонах.
- Спрацює попри досвід українців від перебування в парламенті, наприклад, Руслани Лижичко чи Святослава Вакарчука?
- Є досвід негативний. Вакарчук сам пішов, Руслана теж зрозуміла, що вона себе не знайшла в політиці. Я наведу відомий приклад – двічі брала участь – на другому місці у своїй політсилі Софія Ротару – обидва рази її політичний проект не подолав виборчий бар’єр. Так що участь цих відомих діячів свідчить про те, що їхня популярність, за рідкісним винятком, не конвертується у рівень підтримки – це одна проблема. А з іншого боку, як правило, ці люди не знаходять себе в політиці – дуже швидко відходять від депутатської роботи і повертаються у звичну для себе сферу діяльності.