Нещодавно в російському сегменті соціальних мереж стався страшний поетично-патріотичний скандал. Хоча історія насправді вкрай кумедна. І водночас дуже повчальна і викривальна. А викриває вона передовсім ідеологічні підвалини російського z-патріотизму й обґрунтувань «СВО», тобто повномасштабного вторгнення в Україну.
Отже, приблизно рік тому в російських соціальних мережах, а передовсім у «ВКонтакте», з’явилася й почала стрімко набирати популярності сторінка поета-патріота Геннадія Ракітіна. Автор публікував на своїй сторінці зворушливі, проникливі вірші про любов до Росії і її лідера, про ненависть до ворогів, необхідність їх винищення, про сум за загиблими «нашимі мальчікамі» тощо. Одне слово, у віршах Ракітіна містився увесь «джентльменський набір» звичного z-поета. Проте його творіння таки вирізнялися якоюсь більшою глибиною, системністю, образністю. Словом, були на голову якіснішими за творіння його середньостатистичних колег по цеху, і цьому є пояснення, про яке ми скажемо згодом.
Зрозуміло, що з таким непересічним митцем зразу ж забажали зафрендитися російські політики і громадські діячі, котрі робили кар’єру саме на патріотизмі, тобто професійні патріоти. Таким чином у колі віртуальних друзів Ракітіна швидко опинилася сотня депутатів Держдуми, три десятки сенаторів Ради Федерації, сотні політиків й активістів нижчого рангу. Він легко увійшов у десятку найшанованіших авторів патріотичної поезії, кожен його вірш збирав тисячі лайків, сотні хвалебних коментарів і перепостів. Вірші передруковували в різноманітних збірках патріотичних поезій, їх виставляли на поетичні конкурси (зокрема, Ракітін став півфіналістом конкурсу «патріотичної поезії» імені Твардовського й отримав відповідний диплом), вони переходили зі z-уст в z-уста.
Одним з рекордсменів лайків, коментів і перепостів став вірш «Лідер». А кого там, у Росії, називають «лідером» без жодних додаткових пояснень – запитання риторичне.
Ты как садовник, что в своем саду
Плоды трудов тяжелых пожинает.
Народ ликует, флаги в высоту
Взметнулись. Время тихо наступает.
А от, наприклад, вірш, який перепостив на своїй сторінці в Telegram-каналі відомий путініст, колишній кінорежисер Нікіта Міхалков. Вірш, звісно, теж присвячений Владімірові Путіну:
В дни тягостных раздумий смотрю на Ваш портрет,
В сиянье глаз читая на свой вопрос ответ.
Так говорим часами: портрет и человек,
Как будто бы Вы рядом отныне и вовек.
И если перед делом застынем мы на миг,
Ты, верный наш товарищ, поддержишь всех, кто сник.
И вот в твоем портрете торжественно красивом
Я постигаю смысл – быть России сыном.
Зворушливо, чи не так? А ось ще один вірш, присвячений загиблим «за свободу Донбасу»:
Но только свечка догорит, рукой в земле
Успей погладить дочке голову во сне
И сыну милому шепнуть в последний раз:
"Погибли мы за мирный наш Донбасс".
Думаю, цього цілком достатньо для розуміння суті творчості й поетичного меседжу Ракітіна. То звідки ж почерпує своє натхнення новоспечений z-поет? З любові до батьківщини, зі захоплення російським лідером, з прагнення помсти ворогам? Насправді ні звідти, ні звідти і ні звідти. І взагалі нізвідки. Бо, як з’ясувалося, поезія ця не оригінальна, а є перекладом німецьких віршів поетів-патріотів Третього Райху.
Приміром, той вірш «Лідер», це фактично дослівний переклад німецького вірша «Фюрер» переконаного нациста й антисеміта, активного члена Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини Ебергарда Вольфґанґа Мьоллера. І присвячений він, що знаменно, приходу Адольфа Гітлера до влади.
Вірш, який так сподобався Нікіті Міхалкову, насправді належить перу теж активного націонал-соціаліста Геріберта Менцеля. Наприкінці війни він вступив у фольксштурм і загинув у боях на території Польщі в лютому 1945 року. І в оригіналі Менцель пише свого вірша, споглядаючи, звісно, на портрет Адольфа Гітлера.
І останній з наведених віршів написав поет Третього Райху Тільо Шеллер, і присвячений він, зрозуміло, зовсім не тим, хто, чи то піддавшись кремлівській пропаганді, чи то потрапивши під насильницьку мобілізацію, пішов воювати на Донбас, а тим, хто загинув «за Німеччину, за фюрера».
На сторінці «ВКонтакте» Геннадій Ракітін подавав себе як нібито 49-річний вчитель російської мови і літератури, випускник філологічного факультету Московського державного університету. Фотографію для сторінки згенерували нейромережі. Насправді ж цю сторінку вела група російських ентузіастів-відчайдухів, які виступають проти війни. Виступають приховано, анонімно, бо розуміють, що за таку діяльність їм світить в’язниця, причому дуже надовго. Будь-який російський суд надзвичайно легко «пришиє» їм «оббріхування російської армії», «возвеличення нацизму», «виправдання екстремізму й тероризму». У Росії засуджували людей на якісь неймовірні строки і за значно невинніші витівки.
Проєкт міг тривати й надалі, але його творці вирішили наприкінці червня таки його закрити. Як зізналися вони в одному інтерв’ю, їх уже до блювоти нудило від цієї поезії. В останньому пості на сторінці Ракітіна автори проєкту зізналися, що насправді такого поета ніколи не існувало, розповіли, звідки взялася вся ця поезія і на прощання запостили ще такий віршик, який уже нарешті був оригінальним:
Геннадий долго издевался
Над z-стихами на стене,
В итоге х** нарисовал он
Войне.
Цей «камінг-аут», звісно ж, викликав страшенний переполох у z-таборі. Колишні шанувальники поета почали швиденько розфренджуватися, стирати перепости його віршів. Чому ж такий кіпіш? Та хоча б тому, що досі всі кремлівські пропагандисти стверджували, що російські окупанти в Україні головно «воюють з тамтешніми нацистами». Зрештою, сам Путін, однією із цілей «СВО» назвав «денацифікацію». А тут виходить, що всі ці представники кремлівської пропагандистської надбудови просто вмлівають від поезії Третього Райху. Виникає логічне запитання: то хто ж тут нацист?
Хоча, треба визнати, аргумент нацизму і ціль денацифікація в російській державній пропаганді лунає чимраз рідше. Та і як його застосовувати, якщо закиди в нацизмі, наприклад, проти полку «Азов» виявилися фейковими, і в Кремлі це не надто приховують. Анонсовані з такою помпою суди проти «фашистів-азовців» так і виявилися пшиком. Путін без особливих докорів сумління обміняв оборонців «Азовсталі» на свого кума Віктора Медведчука.
А от на боці Росії воюють реальні, а не вигадані фашисти. Згадати хоча б Дмітрія Уткіна, творця і командира ПВК «Вагнер», усе тіло якого було всіяне татуюваннями свастики. Чи підрозділ «Русичи» під командуванням Алєксєя Мільчакова, який без жодних приховувань публічно заявляє: «Так, я нацист!». І не просто заявляє, і він сам, і його підлеглі поводяться як справжні нацистські нелюди на українській землі. А є ще батальйон «Эспаньола», члени якого нахваляються своїми неонацистськими поглядами. Причому названі військові підрозділи не є жодними партизанами чи самостійними бойовими одиницями. Всі вони офіційно входять до складу російських збройних сил і підпорядковуються військовому командуванню РФ.
Тому й не дивно, що вірші віртуального Ракітіна так захопили російських патріотів. Ба більше, багато з них не мають наміру відмовлятися від його поезії навіть після самовикриття авторів проєкту. Зрештою, а навіщо? Вірші цілком відповідають офіційному російському патріотичному дискурсу.