Коли очільник держави починає більше говорити про минуле, це ознака того, що йому вже зазвичай нічого сказати про майбутнє.
В останній день 1999 року новорічна ніч для росіян виявилася не як зазвичай. Під час, здавалось би, традиційного звернення російського президента Бориса Єльцина до народу відбулося… фактично його прощання як очільника РФ з російськими посполитими. Натомість після нього на телеекранах глядачі побачили нового керівника держави – поки що лише у статусі виконувача обов'язків президента – Владіміра Путіна.
Досі політологи ламають списи – чому з майже понад двох десятків можливих претендентів Борис Миколайович зупинив свій вибір на цьому вихідцю із КДБ (офіцера «середньої руки»), а згодом – близькому соратнику «пітерського демократа» Анатолія Собчака (принаймні таким він тоді здавався), якому в 1998 році довірив очолити ФСБ, а зі серпня 1999-го – і російський уряд.
Найочевидніше, через щонайменше дві причини – тиск зі сторони безпекових органів на Єльцина та одночасні запевнення зі сторони органів державної безпеки в тому, що вони збережуть гарантії «недоторканності» (зокрема бізнесово-фінансової) для першого російського президента та його «Сім’ї» – це поняття виходило поза межі родинного оточення Бориса Миколайовича.
Новий російський лідер відповідав і суспільним запитам тодішнього суспільства в РФ. Замість Єльцина – цього вже, як здавалося, престарілого (а на той момент йому було менше років, ніж теперішньому «вічно молодому» російському президентові) та хворобливого сивого діда, який до того ще й зловживав алкоголем, росіяни отримали наймолодшого за все XX століття в історії Росії державного керівника – ще й спортивної статури і з рішучими планами ввести РФ у XXI століття не тільки стабільною, але й сильною державою.
Останній чинник особливо імпонував тій частині росіян, які сприйняли 1990-ті роки із так званою «демократизацією» країни (так званою – тому що після жовтневого «штурму» парламенту Єльциним у 1993-му та посилення впливу в Росії новоспечених скоробагатьків-олігархів її ілюзорність стала очевидною) суто як послаблення російської державності, істотну втрату впливу РФ на геополітичній шахівниці світу та тотальне зубожіння більшості пересічного населення, апофеозом якого став дефолт 1998 року.
Нове, молоде обличчя обнадіювало на нове, краще життя в новому десятилітті (воно ж, після 2001-го, було і новим століттям та тисячоліттям). А тим більше, коли йому позитивного образу додавав один із центральних російських телеканалів ОРТ, яким керував Борис Березовський – типовий продукт 1990-х, який за це десятиліття встиг перетворитися із вчорашнього радянського науковця-математика на солідного великого бізнесмена та медіа-магната.
Бізнесмена у квітні 1999-го генпрокуратура РФ якраз оголосила в розшук і видала санкцію на його арешт як обвинувачуваному в незаконному підприємництві та відмиванні незаконно зароблених коштів у справі авіакомпанії «Аэрофлот». Сподіваючись на сприятливе до себе ставлення нового російського лідера (а відтак і завершення кримінальних переслідувань), Березовський зробив усе можливе, щоб російський глядач побачив у Путіні, ще навіть коли він був прем'єр-міністром, справжнього борця проти тероризму на тлі серії вибухів житлових будинків у Росії у вересні 1999-го (так це тоді, коли в Рязані вибуху вдалося уникнути, бо вчасно зауважили осіб, найімовірніше з-поміж представників ФСБ, які закладали в підвалі однієї зі споруд мішки з вибухів… ой, цукром). А пізніше – і державного керманича, який відновлює територіальну цілісність РФ шляхом упокорення «норовливої» Ічкерії, вщент знищуючи її столицю Грозний та перетворюючи на суб'єкт Росії у форматі Чеченської Республіки на чолі з кланом Кадирових.
Хід Березовського спрацював – насамперед завдяки телебаченню рейтинги досі маловідомого Путіна дуже швидко зросли і на президентських виборах у березні 2000 року він уже в першому турі виграв, набравши понад 53%, обігнавши найближчого конкурента – лідера комуністів Геннадія Зюганова – на майже 24%.
Однак зі самим олігархом це зіграло злий жарт – уже за президентства Владіміра Владіміровича в листопаді 2000-го прокуратура знову заявила про свій намір продовжити проти нього справу, а через рік оголосила у федеральний розшук. У Росії він більше не проживав і помер за загадкових обставин: 23 березня 2013 року його знайшли повішаним у власному будинку в англійському Беркширі. Канал ОРТ ж упродовж наступних двох років зі суспільного став федеральним (читайте – підконтрольним владі) телеканалом, змінивши навіть назву на «Перший».
Крім Березовського, від кримінальних переслідувань з Росії втік і ще один бізнесмен-олігарх – Владімір Гусінський, також медіа-магнат, власник холдингу «Медиа-Мост» (сюди входили телеканали НТВ, ТНТ, газета «Сегодня», радіостанція «Эхо Москвы» та інші). Після чого контроль над цією медіа-імперією захопив «Газпром». Відтоді критичні до Кремля глядачі позбулися сатиристичних «Кукол», опозиційних до влади журналістів та токшоу, а натомість отримали ще одну платформу ЗМІ, яка відтепер російську владу оцінювала лише позитивно.
Втім, більшість пересічних росіян сприйняли такі процеси позитивно. «Рівновіддалення» олігархів від впливу на керування державою, яке практикувалося у другій половині 1990-х років під час президентства Єльцина, та відкриття проти них справ розглядалося як торжество справедливості, мовляв, от нарешті ті, хто пограбував нас під час дикої капіталізації, отримають по заслугах. Тому й коли 2003 року заарештували співвласників приватної нафтової компанії ЮКОС Міхаїла Ходорковського та Платона Лєбєдєва, то здебільшого в російському соціуму ці події оцінили позитивно («ще одних скоробагатьків покарали»). Далі вже мало кого цікавило, що впродовж наступних кількох років бізнес заарештованих, який експерти оцінювали як четвертий у світі у сфері нафтодобування, примусово став банкротом з подачі російського уряду, після чого майно та активи ЮКОСу поглинула державна російська компанія «Роснефть».
Загалом акумулювання в руках держави (а у випадку Росії – керівництва Кремля) газонафтових ресурсів, сфери ЗМІ, яка поступово перетворювалася на державну пропаганду, та супроводжувані з цими процесами підпорядкування основних політичних опонентів з-поміж комуністів та ЛДПР (які стали «кишеньковою опозицією» в країні «керованої демократії»), централізація владного апарату шляхом створення інституції повноважних представників президента в федеральних округах (замінили постпредів у регіонах) та скасування виборності губернаторів посприяли тому, що вже за першу президентську каденцію за Путіним закріпилося реноме «твердої руки» – державника, який поставив собі за завдання підняти ослаблену Росію «з колін», а саму систему, підґрунтя якої заклали якраз упродовж 2000–2004 років, почали окреслювати як «путінократія».
Характерно, що зі жодною ідеологією тодішній Путін себе не асоціював – навіть пропрезидентська політична сила в Державній Думі «Единство» (майбутня «Единая Россия») характеризувалася ідеологічною невизначеністю, що, зрештою, теж створювало чимало місця для можливих маневрів у майбутньому (як, зрештою, і сталося).
Тим часом підвищення у 2000-х роках цін на енергоресурси у світі якраз сприяло покращенню російської економіки (а з ним – і добробуту пересічного росіянина, особливо в Москві чи Петербурзі). І співпраця зі Заходом була тоді ще більш ніж близька, особливо зі США, з якими російську сторону об’єднала спільна біда «тероризму», особливо після трагічних подій 11 вересня 2001 року з американського боку та «Норд-Осту» і Беслану з російського. Та й з європейськими партнерами все налагоджувалося, особливо у сфері газу і нафти.
До середини 2000-х років «Путін-державник», який, здавалось би, всередині Росії досягнув всього, чого планував, почав зухвало висловлювати свої претензії назовні. Подразником для нього стали події Іракської війни, але головно – революцій у Грузії, Україні та Киргизстані, які в Кремлі сприйняли як спробу послабити російські впливи на пострадянському просторі (який у Москві після 1991 року, навіть в часи «демократа» Єльцина, розглядали як власну геополітичну вотчину).
Україна була однією з перших, хто відчув на собі спроби путінського зовнішньополітичного ревізіонізму – поки що гібридного у формі першої «газової війни» початку 2006-го. А 2007 року світ почув сумнозвісну «Мюнхенську» промову Путіна з критикою «однополярного світу» на чолі зі США і небажанням Росії як «держави з тисячолітньою історією» (це – цитата) миритися з таким станом справ. Далі був фактично переможний власне для кремлівського очільника Бухарестський саміт НАТО, на якому ні Грузія, ні Україна так і не отримали Плану дій щодо членства в Альянсі (на ньому, до речі, під час розмови на закритій зустрічі з американським колегою Джорджем Бушем-молодшим Путін чи не вперше вголос заявив, що Україна – це штучно створена держава).
А потім – уже за формального президентства Дмітрія Мєдвєдєва (ми ж розуміємо, хто справді керував процесами) – вторгнення до Грузії, на яке на Заході відповіли… миротворцем-посередником Саркозі, який, втім, не зумів таки переконати РФ не вдаватися до крайнощів із визнанням самопроголошених Абхазії та Південної Осетії. У Москві ж пояснювали: першими почали на Заході, визнавши незалежність Косово. А росіяни, мовляв, лише зіграли у відповідь. Та й на економічні відносини РФ та європейських держав це аж ніяк не вплинуло – навіть навпаки почали роздумувати над Південним потоком газу, заклали початок Північному потоку, російські олігархи продовжували перетворювати Лондон на Лондонград (іронія), будувати вілли на Лазуровому узбережжі Франції (вітання власнику футбольного клубу «Монако»), їздити на «дачі» на Маямі-Біч…
Тим часом паралельно зі сферою політично-воєнною активно діяла і російська стратегія soft power. Фонд «Русский мир», мережа «Россотрудничество», діяльність парафій Російської православної церкви у всьому світі… Через ці канали до російського загалу Росії та за її межами доносилися всі необхідні для російської влади наративи. Вони через культурну дипломатію дозволяли говорити те, про що в реальній дипломатії говорити поки що не наважувалися – про необхідність об’єднання в одне ціле всіх, хто ідентифікує себе з російським. Не лише і не стільки тих, хто живе в межах РФ, а власне тих, хто після розпаду СРСР 1991-го «опинився» поза її кордонами.
Ось цю роль «лідера-об’єднувача» Путін почав приміряти на себе наприкінці другої президентської каденції, але сповна нею «перейнявся», коли повернувся на цю посаду втретє у 2012-му. Не завадили й антивладні акції протесту на зламі 2011–2012 років, які радше продемонстрували неспроможність російської опозиції (ще й такої різношерстної – від крайніх правих до крайніх лівих кіл сукупно з лібералами) організувати дієві методи опору та формулювати власні вимоги, аніж становили якусь реальну загрозу російській владі.
З іншого боку, сам факт їхнього виникнення був сигналом для російського керівництва, що суспільству потрібні якісь нові аргументи, щоб утримувати високий рівень підтримки – старих було вже недостатньо. Так, продовжувалися спроби втілення всіляких економічних (у випадку Росії – вони були й політичними) інтеграційних проєктів на кшталт Єдиного економічного простору чи Євразійського економічного союзу, які мали закласти підвалини Євразійському Союзу як альтернативі Союзу Європейському. Ну і безпекова ОДКБ мала би стати такою собі альтернативою НАТО (хоч, як видається, насправді ідея від початку була приречена на поразку).
Однак Путін вирішує загравати зі суспільством ще й… в історії (реверанс до правих кіл). Із 2012 року в Росії посилився ревізіонізм у сфері історичних досліджень. «З метою протистояти фальсифікаціям історії Росії» (читайте – цензурування праць з історії) в РФ виникло Російське історичне товариство, яке очолив тодішній спікер Державної Думи РФ Сєргєй Наришкін (і очолює досі, уже в статусі голови російської Служби зовнішньої розвідки!).
І відтоді дослідники «темних» сторінок російської минувшини, особливо трагічного XX століття (наприклад, сталінських репресій, Голодомору в Україні, співпраці СРСР з нацистською Німеччиною у 1930-х роках та на першому етапі Другої світової війни, ГУЛАГу), як і в радянський час, опинилися під пильним контролем держави. Натомість ті науковці (а чи науковці?), які були готові тенденційно препарувати свою аналітику під «державні інтереси» (акцентуючи на «величних» моментах російської державності), отримували від влади щедрі фінансові вливання для діяльності, сприяння міжнародним стажуванням і й навіть аудієнцію до самого державного керівництва Росії (ну і як же без державних нагород за «сумлінну працю»).
Та й сам російських президент що далі, то частіше (а після початку війни проти України у 2014-му – і поготів) почав у публічних зверненнях обігрувати тематику історії (почасти занадто вільно та хаотично її інтерпретуючи). Уже навіть не варто згадувати про помпезні «паради перемоги», які щорічно проводили на Красній площі, чи запровадження практики використання в ці травневі дні георгіївських стрічок – тут ми говоримо радше про публічну інструменталізацію історії.
Мова про те, що російський очільник, оцінюючи сучасні геополітичні процеси, почав дедалі активніше шукати відповіді в минулому (десь віддаленішому, а десь ближчому у часовій дистанції), ледь не поділяючи весь політичний світ на «державні» (з тривалою історією державності) та «недержавні» (з відсутністю такої) країни та окреслюючи місце між ними самої Росії.
Звідси – і пояснення окупації Криму та Донбасу існуванням на «російських історичних землях» «Новоросії». Звідси – і трактування України суто як такої, яку створив Владімір Лєнін (ох же авантюрист!), об’єднавши аграрну «Малоросію» з індустріальною «Новоросією», яку згодом Сталін розширив на захід, а Хрущов «напідпитку» ще й поповнив Кримським півостровом.
Ну і звісно – теперішня конфронтація зі Заходом – це для Путіна не наслідок воєнної агресії офіційної Москви проти сусідньої суверенної держави, захищеної статутом ООН (так, існує такий захист, незалежно від того, яка «історія» в голові президента РФ), а лише бажання Заходу ослабити, якщо не знищити, Росію, як це він, мовляв, робив завжди – чи то у вигляді Тевтонського ордену, чи то Великого князівства Литовського, чи Речі Посполитої (недарма ж говорив, коли розпочався заколот Прігожина, про загрозу нової «Смути»), чи Центральних Держав, які, підкупивши Лєніна (і знову цей авантюрист), «укралі пабєду» в Росії під час Першої світової війни.
Ну і зрозуміло, що це Захід сприяв появі у світовій політиці Гітлера (про німецькі заводи на території СРСР в міжвоєнний час, звісно, у Кремлі не згадують). Захід розпочав проти Союзу «Велику вітчизняну війну» («лендліз від Великої Британії чи США? – і без нього би перемогли, як і без українського народу, до речі»). Захід, не бажаючи посилення СРСР, оголосив йому Холодну війну.
А росіяни ж хотіли миру. Не бажаючи подальшої ескалації, пішли в особі Горбачова «на мирову». А «нас обманулі». Ще більше ослабили. Посприяли колапсу СРСР (про внутрішні економічні та політичні передумови – знову мовчанка), на тлі ослабленої РФ розширили НАТО на схід (ох же ці «невдячні» центральноєвропейські держави – вчорашні члени Східного блоку). І ось коли Росія, мовляв, знову почала претендувати на те, щоб стати одним із полюсів світової геополітики – знову намагаються знищити чи то через «кольорові революції», чи економічні санкції, створенням з країн Балтії, а особливо України, «анти-Росії» і далі за списком.
Не лише професор історії, але й добрий першокурсник істфаку з таких би візій хіба що посміявся. Але, як виглядає, сам російський керівник повірив у свою ж брехню. Або ж від початку помилково сприйняв її за правду.
У будь-якому разі здається, що Путін-«історик», занадто захопившись історією, не звернув уваги на головне – залюблений російським президентом Пьотр Велікій мав на меті «рубати вікно в Європу», себто був скерований на майбутнє. Більшовики (ну і знову ті «авантюристи») здійснювали переворот з ідеєю майбутньої світової революції, а коли з нею не склалось – обмежилися завданням з побудови комунізму в СРСР (і тут знову про майбутнє, хоч у нього згодом мало хто вірив).
Путін початку 2000-х років також говорив про майбутнє. Інша справа, як йому вдалося його втілити. Судячи з того, що на 24-му році перебування в російських верхах країни зі справді величезними природними ресурсами та потенціалом інноваційного розвитку господар Кремля воліє більше говорити про події 80-річної чи двохсотлітньої давності, – погано.
Та й коли лідер більше говорить про минуле, йому вже зазвичай нічого сказати про теперішнє. Не кажучи вже про майбутнє. Питання лише в тому, скільки цього майбутнього залишилося в самого господаря Кремля?