Черговим свідченням того, що Захід здійснює обнадійливий поступ на шляху від п’янкого замилування Росією до тверезого погляду на неї, стала перша за останні три роки очна зустріч міністрів закордонних справ «Великої сімки» в Лондоні. Бо давно вже, понад три десятиліття, керівники західних дипломатичних відомств так нещадно не критикували Кремль.
Процитуймо витяг зі заключного комюніке лондонської зустрічі: «Ми глибоко стурбовані збереженням негативної моделі безвідповідальної і дестабілізаційної поведінки Росії. Це охоплює нарощування російських збройних сил на кордонах України та в незаконно окупованому Криму, її зловмисні дії, спрямовані на підрив демократичних систем інших країн, зловмисну кіберактивність і використання дезінформації».
Тож Захід нарешті перестав сприймати поведінку Росії як невинний бешкет, це вже «зловмисні дії». Захід усвідомив, що Москва, скоюючи їх, переслідує конкретну мету – підточити демократичні підвалини західних демократій. І не лише усвідомив, а й публічно це артикулював, виставив Росії вимоги, попередив про наслідки ігнорування. Ну, як попередив, заявив, що якісь наслідки будуть.
Чи можна нам, українцям, тішитися, що, мовляв, Захід скинув пелену з очей, розгледів підступну Росію, то вже не купуватиметься на її фокуси? Я б радив не поспішати. Пригадаймо, як сім років тому ми вже святкували вигнання Росії з G8, запровадження перших санкцій, перші кроки, спрямовані на ізоляцію російського державного керівництва. Пригадаймо, як насміхалися над самотнім Путіним у Брісбені восени 2014 року, де російський диктатор міг обніматися хіба що з коалою.
Утім незабаром все відігралося назад. Путін знову став рукоподаваним, його запрошували на зустрічі світові лідери або ж самі приїжджали до Москви. А експрезидент США Дональд Трамп то ще й вперто називав Путіна другом. І хоча членство Росії в G7 так і не було відновлено, але міжнародна ізоляція скресла, як крига навесні.
Чому так сталося? Бо свого часу російська політична еліта дуже вправно опрацювала еліту західну. А остання втратила імунітет до російського розбещення, який існував ще до падіння Берлінського муру. Так і тоді, до розвалу комуністичної системи, багато хто зі західних політиків загравав з Кремлем, але «залізна завіса» слугувала чітким запобіжником на те, що заборонену смугу перейдено не буде. Можна було торгувати з СРСР, укладати міжнародні договори, на кшталт Гельсінських, будувати газогони, навіть реалізовувати спільні космічні проєкти, наприклад «Союз-Аполлон». Ніщо з цього не заважало розумінню, що в Москві сидить екзистенційний ворог.
З падінням Берлінського муру передовсім і було знищене це розуміння й відповідна засторога. Але не тільки в цьому проблема. Грошовиті емісари Кремля отримали можливість не просто подорожувати цілим світом, але й вливатися в елітні кола західних держав, зав’язувати дуже корисні для Москви дружні стосунки. Щойно в Росії з’явився надмір грошей (а сталося це вже за президентства Путіна), ці стосунки вдалося наповнити вже й фінансовим змістом. Грубо кажучи, Кремль почав нахабно й масово корумпувати представників західної еліти.
Високорангові чиновники й ексчиновники в Німеччині, Австрії, Італії, Франції тощо отримували коштовні подарунки, їх запрошували до Росії на розкішні відпочинкові тури. Згадаймо хоча б «Валдайський клуб», який західні журналісти жартома називають «путінським інтернаціоналом». На щорічні валдайські зустрічі більш-менш регулярно приїжджали представники вищої політичної ліги європейських країн. Так, більшість з них на той час були вже колишніми посідачами найвищих крісел, утім свої впливи і зв’язки вони зберігали. Це, зокрема, ексканцлери Німеччини (Ґергард Шрьодер) і Австрії (Вольфґанґ Шюссель), колишні прем’єр-міністри Італії (Романо Проді й Сильвіо Берлусконі), Франції (Домінік де Вілепен), Чехії (Вацлав Клаус), Словаччини (Ян Чарноґурський). Багато різних міністрів та інших політичних важковаговиків.
Безумовно, найяскравішим прикладом путінського «валдайця» є Ґергард Шрьодер. Він навіть і не приховував, що перебуває на утриманні в кремлівського шефа. Ще 15 років тому, щойно соціал-демократичний канцлер мусив передчасно полишити свою посаду, Путін його зразу ж посадив у крісло голови Ради акціонерів першого газопровідного консорціуму Nord Stream з будівництва та експлуатації першої черги трубопроводу для постачання газу з Росії до Німеччини дном Балтійського моря. Ще тоді в середовищі журналістів з’явився термін «шрьодеризація», який, власне, вказує на явище купування Кремлем європейських політиків. А згодом Шрьодер за кремлівським велінням здобув ще одну, значно грошовитішу посаду – голова ради директорів компанії Nord Stream 2. Завдяки, зокрема, і його старанням проєкт здобув таку тверду підтримку уряду Німеччини.
Ще один яскравий приклад – судова справа українсько-російського олігарха Дмитра Фірташа в Австрії. Правоохоронні органи США вже сім років домагаються його екстрадиції. Утім Фірташ завдяки вправності своїх адвокатів легко парирує через суд всі американські запити. Бо очолює адвокатську команду олігарха ексміністр юстиції Австрії Дітер Бемдорфер, який, з одного боку, є талановитим правником, а з іншого – має корисні зв’язки і впливи в судовій системі республіки.
Чому так легко відбувається ця «шрьодеризація»? Бо після падіння Берлінського муру західна спільнота нівроку сп’яніла від перемоги в «Холодній війні». Вирішила, що справу зроблено, світ уже не повернеться до глобального протистояння, «кінець історії» настав. І коли на уламках імперії Путін почав виковувати свої інструменти для реваншу, ніхто не сприйняв це серйозно. Коли ж відбувся контрнаступ Кремля, Захід виявився не готовим тримати удар. Західна система просто не встигла виробити захисних механізмів для нових викликів, якими були, зокрема, корупція, пропаганда, інформаційні атаки, дискредитація виборів через втручання та інші інструменти «гібридної війни».
Хоча й Кремль прорахувався. Він уже був переконаний, що реванш реалізовано, перемогу здобуто, західна еліта – у кишені. Тому так нахабно Росія пішла на окупацію й анексію Криму, на донбаську агресію. Та все ж Європа й Америка не попустили аж такого нахабства, і це для Кремля стало несподіванкою. Звісно, реакція Заходу на ці агресивні дії Росії могла бути й жорсткішою, але хай хоч така. Бо все ж не варто забувати про «шрьодеризацію», яка наразі залишається фактом.
Протверезінню західного суспільства добряче посприяли розслідування в Чехії та Болгарії вибухів на складах боєприпасів. Уже фактично ні в кого не викликає сумнівів, що бомбові теракти влаштували аґенти російських спецслужб. Причому в операції брали участь ті самі сумнозвісні «Петров» і «Боширов», які відзначилися у справі про отруєння Сергія Скрипаля в Солсбері.
Чому чеський і болгарський прецеденти є такими важливими для радикальної зміни погляду Заходу на Росію? Для відповіді на це запитання наведу цитату з виступу професора Кембриджського університету, політолога Анатоля Лівена. Під час дискусії на тему «Чи слід нам боятися Росії?» він заявив: «Ми не стали битися за Україну в 2014 році (як свого часу і за Грузію), однак Росія при цьому не стала повністю захоплювати південь і схід України, хоча й легко могла це зробити. Бо загалом склалася дуже зручна негласна домовленість: ми не захищаємо тих, на кого нападає Росія, а Росія не нападає на тих, кого ми станемо захищати».
Можна лише подякувати пану Лівену за таку відвертість, бо вона пояснює спосіб мислення багатьох представників західного суспільства. Більшість з них були переконані, що Росія ніколи, за жодних обставин не перейде певної «червоної смуги», у конкретному випадку – не нападе на країну-члена НАТО. Але от напала. Хай це була не лобова танкова атака, а тільки теракт. Але теракт проти військового об’єкта. Фактично таке відбувається лише тоді, коли сторони ведуть відкриту війну. У будь-якому разі Росія явно порушила ту негласну домовленість «не нападати на тих, кого ми станемо захищати».
Тепер повернімося до того, з чого починали – до зустрічі міністрів закордонних справ «Великої сімки» в Лондоні. Жорсткість формулювань у заключному комюніке лондонської зустрічі свідчить, що Захід нарешті обурився «зловмисними діями» Росії. Утім для оптимізму ще замало підстав, бо в тому ж документі висловлюється готовність розвивати співпрацю з Росією в окремих питаннях. «Ми продовжимо залучати Росію до вирішення регіональних криз і світових викликів, зокрема щодо проблем зміни клімату, контролю за озброєннями, роззброєння і нерозповсюдження, а також мирного та сталого розвитку й захисту природи в Арктиці», – йдеться в комюніке.
І що ж таке ще повинні скоїти умовні «Петров» і «Боширов», щоб Захід зрозумів безперспективність будь-якої співпраці з путінською Росією?