Тижня півтора тому українську громадськість анітрохи не здивувала, нітрохи не шокувала і навіть майже повністю залишила байдужою «формула переходу до Третьої Української республіки», яку оприлюднив відомий київський політолог, голова Центру політичного аналізу «Стратагема» Юрій Романенко. Тим часом це творіння заслуговує найпильнішої уваги тих, хто здійснював Революцію Гідності й досі ще не зневірився в її результатах.
Треба визнати, ця «формула» досить близька до того, що може задовольнити багатьох політичних гравців сьогоднішньої України. За словами Романенка, зараз «виникає потреба у нових політичних силах, які можуть сформувати нову політичну систему, тобто фактично нову республіку». У розумності такого висновку немає жодних сумнівів. Питання тільки в тому, що досягти зазначеної мети політолог пропонує не шляхом виконання наказів Майдану, не внаслідок всенародного обговорення ключових реформ, не за допомогою референдуму з прийняття нової Конституції України, а «внаслідок трьох змов» – ось прямо так і значиться у «формулі».
Згідно з нею, провідним учасником таємної угоди, або змови (як трактують слово «змова» словники), має стати нова еліта України. На думку Романенка, вона вже сформувалася і «дозріла до того, щоб скуштувати плодів влади й взяти на себе відповідальність за країну». Представники цієї нової еліти, вважає автор «формули», можуть змовитися між собою і з «адекватною частиною старої». Порозумівшись один з одним, вони можуть вступити у змову з зовнішніми гравцями, насамперед зі США.
Кожній з трьох груп змовників Романенко відводить цілком конкретну роль. «Нові» можуть покласти на вівтар Третьої республіки «свою візію, довіру з боку мас і зовнішніх акторів», а «старі», вони ж «адекватна частина олігархів» – наявні у них ресурси і відмову від спротиву. Щодо Заходу, то його традиційно запропоновано розглядати в ролі дійної корови.
Представлена «формула» може здатися життєздатною, особливо з урахуванням того, що майже вся політична практика в Україні досі ґрунтувалася на інтригах, зрадах, підкупах і закулісних домовленостях. Проте без питань не обійтися. Наприклад, кого з нинішніх олігархів можна вважати адекватним, чи то пак таким, чия поведінка зрозуміла громадянам, відповідає їхнім очікуванням і потребам країни та суспільства? Забажають чинні олігархи добровільно піти на службу до «нової еліти»?
Як відомо, перелік українських багатіїв дуже неоднорідний: від фігурантів «сотні» журналу Forbes до володарів «скромних» кількох мільйонів доларів. «Олігархи другого рівня будуть маневрувати в рамках балансу сил першої ліги», – визначив Романенко. У цьому є резон, тому відповіді на поставлені питання варто шукати у «першій лізі».
Її список загальновідомий. Петро Порошенко, котрий не вміє виконувати передвиборчих обіцянок і погруз в непотизмі. Замаскований поплічник сепаратистів Рінат Ахметов, який на початку війни фактично зрадив Україну. Газовий махінатор Дмитро Фірташ, за яким плаче в'язниця у США. Патріотично налаштований Ігор Коломойський, якому, як показала практика, небажано довіряти управління держактивами. Колишній помагач Януковича Сергій Льовочкін. Злочинна «сім'я» Януковича. Умовний олігарх Юлія Тимошенко, за якою тягнеться шлейф сумнівного минулого. Зять одіозного екс-президента Кучми Віктор Пінчук. Кум кремлівського бандита Віктор Медведчук... Припустимо, серед них все ж є ті самі «адекватні олігархи», які потрібні для втілення в життя змови а-ля Романенко. Але якщо це так, то чому вони досі не знайшли спільної мови з новими лідерами України? Чому багато нових лідерів і громадські структури, які стоять за ними, нерідко так критикують олігархів і чинну владу, що країна видається ще значно розділенішою, ніж за колишнього режиму?
Вважаю, основна причина такої ситуації теж добре відома українцям. Все впирається у головного олігарха країни, котрим нині є Петро Порошенко. Ця людина майже відразу після вступу на президентську посаду почала поводитись, наче месія. Але президентство – не месія, а всього лише місія. Якби Петро Олексійович це розумів і приймав, він би не проводив таку кадрову політику, яка призвела до великих невиправданих втрат бійців АТО, штучних перешкод у розслідуванні масових вбивств на Майдані, легкої втечі низки винуватців цієї трагедії за кордон, спекулятивного обвалення гривні, зубожіння великої частини населення...
В Україні нині існує один центр прийняття рішень, який буквально тяжіє над усіма гілками влади. Це Адміністрація президента (АП). Ця структура, що поїдає величезну кількість бюджетних грошей і напхана відданими олігархові Порошенкові бізнесменами і чиновниками, повністю або майже повністю вийшла з-під контролю суспільства і, судячи з усього, стала небезпечною для країни.
Простий приклад. На початку серпня віце-спікер Верховної Ради Оксана Сироїд публічно заявила про підміну варіантів проекту змін до Конституції у частині децентралізації на різних стадіях роботи над ним. Підміни відбувалися десь всередині чиновницьких апаратів Ради і АП, тісно пов'язаних між собою через ставленика Порошенка – спікера Володимира Гройсмана.
За словами віце-спікера, конституційна норма, внаслідок реалізації якої є небезпека перетворення терористичних утворень «ДНР» і «ЛНР» в анклави з особливим статусом (це фактично перетворить Україну на федерацію, до чого прагне Кремль), була нав'язана Росією і продавлена деякими західними лідерами, що зайняли позицію прихованого умиротворення агресора. «Людям говорять, що все це підтримала Венеціанська комісія. Але Венеціанську комісію також «розвели, як кошенят», – засвідчила Сироїд і навела приклади різних апаратних хитрувань, за допомогою яких чиновники домагалися бажаного.
Після голосування за цим законопроектом у парламенті Сироїд розповідала журналістам: «Частина депутатів після цього голосування ховали очі або тихо підходили і дякували за те, що ми (фракція «Самопоміч», – О.К.) змогли проголосувати проти, а вони – ні» .
Крім того, на думку низки експертів, зміни до Основного Закону, які так завзято протягує угруповання Порошенка, передбачають істотну концентрацію повноважень в руках президента. Це загрожує руйнуванням і без того тендітної системи стримувань і противаг гілок державної влади. Чим це може обернутися, українці повинні вже розуміти. Ніколи не кажіть ніколи...
Зрозуміло, главу новоявленої «сім'ї» важко назвати неадекватним. Ось тільки чи такої адекватності чекають від керівників країни українські громадяни?
Розраховувати на те, що олігарх Порошенко швидко розлучиться зі своїми «кумівськими» звичками, добровільно поділиться владою з новими громадськими лідерами та профінансує їхню виборчу кампанію проти себе коханого – це порожні мріяння, базовані на нерозумінні менталітету олігархів. Добровільно ще жоден з них не пішов зі сцени.
Не менш марно очікувати поведінки, що відповідає новим запитам країни, і від інших представників згаданої «першої ліги». Одні з них міцно сидять на гачку у ГПУ, якою командує інший ставленик Порошенка – Віктор Шокін, або закордонних слідчих органів (згадаймо хоча б справу про вбивство журналіста Гонгадзе). Інші стурбовані порятунком своїх сумнівно нажитих статків в умовах кризи і переділу влади. Час третіх у політиці пройшов або невблаганно добігає кінця, і їм нічого іншого не залишається, як іноді підловлювати чиновників на якихось прорахунках і недоробках. Звичайно, це не так уже й погано, що такі люди знаходяться, але великої політичної ваги вони навряд чи набудуть в умовах, коли інформаційний простір країни поділено між олігархами, а виборча система заточена під можновладців і «грошові мішки».
Загалом «формула» побудови нової України, заснована на таємній змові нових громадських лідерів з частиною олігархів, – це або плід фантазії політолога, або інформаційне вкидання все тієї ж «частини олігархів», щоб закріпитися у чинній системі координат. Незалежної політології в Україні практично не існує. Хай там як, але за такою «формулою» можна побудувати лише видозмінений, злегка підретушований варіант все тієї ж старої кланово-олігархічної системи. Українцям воно треба?
Як же тим, хто прийшов у велику політику на хвилі Революції Гідності, відтіснити від керма стару політико-олігархічну «гвардію»? Ось тут політолог Романенко абсолютно правий: в нинішніх умовах без ресурсів, тобто грошей, це практично неможливо. Але це не означає, що треба влаштовувати «договірняк» з олігархами – чи не краще міняти суспільно-політичне середовище?
Звісно, справа це надзвичайно непроста і важка – можливо, навіть важча, ніж відбивати атаки кремлівського вбивці Путіна. Ця справа вимагає цілеспрямованості й величезних зусиль тисяч активістів та політиків нової генерації, яких вивів на арену суспільного життя повсталий проти тиранії народ. Не олігархи, а саме народ! У цьому суть появи нової політичної еліти в Україні. Тому не треба лякатися складності завдань, тим більше, що іншого шляху все одно немає. І почати, схоже, варто з унормування процесу конституційного оновлення країни.
В ім'я недопущення помилкового шляху розвитку України нова еліта, якщо вона справді сформувалася, має дати по руках тим хитромудрим чинушам і їхнім поплічникам з числа депутатів, котрі працюють на потребу олігархату. Суспільство має поіменно знати тих, хто має намір кулуарно, силами слухняною коаліції фактично здійснити конституційний переворот.
Не можна вносити зміни до Основного Закону в умовах воєнного часу. З таким зверненням до президента Порошенка і Верховної Ради нещодавно виступила велика група українських інтелектуалів та громадських діячів. «Право народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», – йдеться в документі. Деякі активісти та політики закликають усіх небайдужих громадян зібратися під стінами парламенту в дні, коли там планують розпочати розгляд конституційного законопроекту.
Від того, як витримає цей перший серйозний іспит нова українська еліта, залежить і її майбутнє, і майбутнє всієї країни.