Княжна Катря Замковецька, яку програли в карти, повірила у легенди про чарівну країну й вирушила на її пошуки. Дорогою до Нової Терміскіри вона і її невипадкові супутники постануть перед складним вибором. І нікому не вдасться оминути того, що лежить на цьому шляху.
Таку легенду розповіла Наталія Довгопол у новій книзі, що вийшла друком у видавництві Vivat. Наталія Довгопол працює у жанрі історичною, пригодницької, фантастичної літератури. Авторка дев'яти книжок для підлітків і дорослих. Пропонуємо уривок з її нової історії.
***
Катря
Стежка, що звивалася понад річкою, вела все далі й далі на північ, віддаляючи подорожніх від шпилів і міських кам’яниць. Соковито-зелені лугові трави шелестіли на легкому вітерці, просто під ноги стрибали цвіркуни, а небо здавалося безмежним, як ніколи.
Іншим разом Катря замилувалась би тим небом, помальованим білими мазками хмар, але зараз її очі дивилися лише вперед, губи стулилися в тонку лінію, а дихати вона й узагалі забувала, час від часу, отямлюючись і наповнюючи легені гарячим пізньочервневим повітрям Князівна не бачила Матея, але відчувала його спиною. Вона щосили намагалася про нього не думати. Не думати. Не думати… Усе, що зараз важило, – це дорога. І Катря йшла.
Лише на роздоріжжі, підійшовши до лісу, вона нарешті зупинилася, непевно роззираючись.
Якщо тікаєш із дому, принаймні прихопи карту, – гепнувшись у тінь на придорожню колоду, сказав Матей.
– Чого ти взагалі до мене причепився?
– Ніколи не проґавлю можливості посміятися над дурепою.
– Посміявся? То йди собі.
Катря зиркала спідлоба. Її серце калатало, але брови були зведені на переніссі. Найгіршим було б виказати збентеження.
І страх. Він шкрябався, пробирав до гусячої шкіри, наповнював зсередини. Затримував її дихання. Він був усюди – у повітрі. Його більше, ніж вона боялася. Але чи він більший за неї?
Катря ковтнула слину і, ще раз оглянувши роздоріжжя, ступила на стежку ліворуч.
–Збираєшся просто розізлити батька, щоб до вечора його жовніри тебе відшукали? Тоді йди ліворуч. Але якщо хочеш справді заховатися, тоді тобі праворуч.
З недовірою глянувши на хлопця, Катря змінила стежку.
– Що там, попереду?
– Болото, – знизав плечима Матей. – Туди місцеві по чорниці ходять. Та коли його обігнути, можна вийти на Жовтий шлях.
– Це той, що веде до Скоморошого ?
Матей кивнув, закладаючи ногу на ногу, зручніше вмощуючись на порослій мохом колоді. «Ніби прийшов сюди виставу дивитися», – подумала дівчина. Катря опанувала себе й відвела від нього погляд.
Та її серце билося дедалі дужче. Хай би й зостався тут. Хай би не йшов за нею. Хай би облишив нарешті… Вона пішла. Мусила. Її кроки були важкі, а серце
ще важчим.
– Від чого ти біжиш? – пролунало слідом.
– Біжу?
Катря сповільнилась.
– Хто тобі таке сказав? – ледь повернувши голову, відповіла княжна.
– Я просто дуже уважний.
Уважний? Хотілося перепитати, криво всміхнувшись. Подумки Катря розсміялася, але вголос не посміла, лише сильніше стиснула лямку торби.
Матей підвівся. Не кваплячись, він наздогнав дівчину. Ішов тією впевненою ходою молодого шляхтича, закинувши голову, вигинаючи вуста. Широкі рукави його сорочки, підібрані на зап’ястях, погойдувалися вітрилами, золототканий пояс огортав стан.
Він знову вхопив Катрю за руку, але цього разу притягнув долонею до себе. У князівни аж перехопило дух, і ніби блискавка пробрала тіло від його дотику. Вона заплющила очі...
Та Матей грубо вивернув її пальці, підставляючи сонцю каблучку. Інкрустований у срібло чорний агат блищав і мінився. На його темному тлі розпливалися сірувато-білі патьоки, а навколо каменю обвивала тонке тіло майстерно вилита змія.
– Звідки вона в тебе?
Дівчина не відповіла. Картаючи себе за миттєву слабкість, спробувала випручатися. Але Матей тримав міцно. Його сірі очі – очі кота, що грався з мишкою, – сміялися над нею та водночас погрожували. Катря ніяк не могла збагнути, що замислив цей панич, настрій якого, здавалося, мінявся щомиті.
– Продай мені свій перстень. Ти ж, певно, як поспіхом із дому вибігала, грошенят прихопити забула.
– Я взяла все, що треба, – кинула на те Катря. Її голос тремтів.
– Справді? Ану ж перевірмо!
Випустивши дівчину, Матей схопив торбу й витрусив її вміст на піщану стежку. Книжки падали гучно, заламуючи пожовклі сторінки.
– Ого, Геродот! – присвиснув юнак, беручи до рук один із важких томів. – «Поетика» Арістотеля, серйозно? Я вже думав, тут золоті злитки! А що, хліба-солі ти з собою взяти не додумалася?
– Віддай! – накинулася на Матея княжна, але той легко відсторонився.
– А ти віддай мені перстень. Хіба женишок який миршавенький тобі його ударував, що ти його на безіменний палець, мов обручку, почепила?
– А хоч би й так. Тобі що до того?
Обличчя Матея було зовсім близько. На ньому – обличчі лицаря з дівочих мрій і чарівних казок – Катря читала огиду, насмішку, вирок для себе.
– Дивуюся, – сказав він, відвертаючись. – Хто ж той сміливець, що нашу Князівну Міль до вінця поведе? Носаком чобота Матей стусонув Геродота. Із книжки випав тоненький вицвілий зшиток, без назви на титульній сторінці. Та Матей на папери не зважав, провадив далі свою екзекуцію:
– Що ж ти відразу на правицю свій перстеник не нап’яла? Ходила б така горда, мов пава, голову вельоном прикривала би! Казала б: «Дивіться, я тепер заміжня Міль! Дивіться, мене, юродиву, теж хтось до серця пригортає!»
Щось боляче защеміло в грудях. Катря відчула в роті присмак крові, та навіть не помітила, як прикусила язик. Світ закрутився, погрожуючи от-от занурити її в темряву.
– Хочеш перстень? – Невідь-як опанувавши себе, дівчина піднесла лівицю до лиця. – А ось тобі!
Зубами знімаючи каблучку з пальця, вона покрутила головою, мовби дражнячи. Матей хотів був перехопити, але не встиг. Дівчина стулила губи й добряче глитнула. Тепер уже шляхтич стояв отетерівши. Без слів він витріщався на Катрю, що заходилася збирати свої пожитки назад у торбу.
– Ти що, головою вдарена! – Хлопець підскочив до неї, нарешті повертаючи собі мову.
Він ухопив її за обидві руки й щосили затрусив. Аж раптом його очі стали великими й круглими. Замість правої руки дівчини його кулак стискав лише рукав важкого оксамитового плаття.
З усіх її страхів цього Катря боялася найбільше. Вона хотіла випручатися, але було запізно. Ухопивши дівчину в оберемок, шляхтич підтягнув угору довгий рукав на правиці. Під ним аж до ліктя не було нічого. Тільки від того ліктя, тонкого та звуженого, стирчала коротка кукса, а від неї – маленькі, ніби зерна сочевиці, нарости.
– Що це?.. – нажахано запитав хлопець, доторкаючись до них.
– Пальці. – Катря нарешті звільнилася. Її завжди бліде обличчя палало червоним. Від сорому хотілося розчинитися в повітрі.
Княжна поправила сукню та гукнула Жульку, яка спокійно нишпорила собі в малиннику, шукаючи мишу. Листяний ліс ледь ховав від палючого сонця. Десь у верховинах пролітав вітерець. Про що шептались буки з осиками? Невже вони теж говорили про неї? Пліткували, сміялися, не сміючи сказати все те вголос? Коріння дерев чіплялося за цупкий поділ сукні, ноги жалила кропива, гілки ліщини колошматили й без того розкуйовджені косиці. Навіть ліс був проти неї. Та вона звикла. Мало не з народження всі мешканці Замкового сміялися над нею. Вони думали, княжна не знала. А вона ж просто понурювала голову, відводила очі. Вона заслужила на це – безхребетна й залякана, страшна, мов моровиця, хіба ж її таку поважатимуть? Вона це заслужила. Було б у неї гарне личко, була б вона не каліка… Тоді б татусь її любив. Тоді б її всі любили.
За спиною зашаруділо. Катря обернулася, душа її на мить сповнилася надією. Це Жулька розривала кротячу яму. Матея позаду вже не було.