Історично так склалося, що Галичина упродовж кількох століть була батьківщиною трьох великих народів – єврейського, польського і галицько-руського. Вони не жили в однакових умовах, але постійно намагалися знайти status quo, який би задовольняв усіх. Цей процесс, як відомо, був перерваний двома світовими війнами і остаточно припинений з приходом в Галичину радянської влади. І що ж сталося потім?
Друга світова війна призвела до зникнення з мапи Галичини двох із трьох вище названих народів. Галицьке єврейство було винищене під час Голокосту, а поляків примусово «репатріювали» на терени Польської народної республіки.
Тож у радянські часи розрізнення мешканців цього регіону відбувалось приблизно так:
1) «визволителі» (партійна і військова еліта, кар'єрний зріст якої був скерований на Москву);
2) «спеціалісти зі Сходу» (робітнича «прислуга окупантів» та нова західноукраїнська радянська інтелігенція, що трималися дещо на віддалі і від парт-еліти, і від місцевих, творячи своєрідне «східняцьке ґетто»);
3) місцеві (підступні, неблагонадійні галичани, переважно з сіл чи малих містечок, яким не довіряли, але без яких годі було обійтись).
За 45 років панування «совдепії» в Галичині ситуація з мешканцями ще більше ускладнилася: додались нові і перемішались старі. Наприклад, до «спеціалістів зі Сходу» згодом додались ще й втікачі від голоду, студенти навчальних закладів, яким в Галичині було легше вступити, а також ті, кого в Галичину скеровували на роботу, члени мішаних сімей та ін. – причому з усього СРСР і різних національностей (євреї, азіати, кавказці та ін.).
В результаті, тепер тут співживуть три головні спільноти: галицькі українці, українці-негаличани і російськомовні. За два десятилітня існування української держави всі ці спільноти зіштовхнулися з проблемою ідентичності, а точніше – з потребою визначити свої позиції.
Російськомовні мешканці Галичини пережили певний неспокій в період 89-91рр., коли з'явилась непевність щодо майбуття та страх перед можливими репресіями з боку місцевих «реваншистів». Але досить швидко зорієнтувалися в українській неспроможності до цивілізованого державотворення і оцінили свої хороші стартові позиції (фінанси-контакти-ресурси) в новій ситуації.
Українці з-за Збруча, натомість, зросли в самооцінці, втративши водночас повагу до «галицького п'ємонтизму» і перетворившись з малоросів на великоукраїнців. Галичани-українці, в свою чергу, спочатку перетворилися з патріотів на гіпер-патріотів, але згодом пережили - хто більше, хто менше - розчарування як Україною, так і українцями (щось в стилі - «якщо ми й брати, то може по татові, але не по мамі»).
Між цими групами існують майже невидимі, а все ж реальні ментальні бар'єри. Українці з галичанами надалі підозрюють російськомовних у нелояльності. Або й прихованій ворожості. Для великоукраїнців і російськомовних чужими залишаються галицькі традиції, мова, релігійна специфіка. Російськомовні й багато галичан не сприймають українських претензій на роль панівної нації і носія єдино-правильних версій історії чи культури.
Отже ці головні спільноти Галичини співживуть, за влучним висловом одного з дослідників цієї теми довоєнного періоду - «Разом, але майже окремо». Тобто, одні одних вимушено толерують, звинувачуючи разом з тим у власних розчаруваннях і невдачах. А ще - час від часу посилаючи одні одним меседжі типу: «вуйки – в село», «хохли – за Збруч», а «Маші і Лізи» взагалі – «пакуйте валізи». На щастя, жоден з цих «посилів» не має шансів бути реалізованим. Але на нещастя звідси ростуть ноги сучасної ксенофобії. Адже, як відомо, ксенофобія – це «страх або ненависть до незнайомців, чи іноземців, або до того, що дивне або чуже».
Ніхто тверезий не думає, що сьогодні є шанс вирішити проблему шляхом «вигнання чужинців» і створення одноманітного суспільства в окремо взятій Галичині. Тож єдиним виходом залишається побудова суспільства мультикультурного – де різні культури житимуть у мирі та злагоді між собою і з повагою до культури успадкованої від попередніх мешканців цього краю. Чи це можливо? – тема наступної дискусії у клубі «Митуса» .