Минулого тижня канцлер Австрії Карл Негаммер відвідав з офіційним візитом Москву й зустрівся з російським президентом Владіміром Путіним. Попри те, що багато хто в Україні й на Заході назвали цей візит «ганебним», насправді він був надзвичайно корисним. Уже бодай тому, що розвіяв останні ілюзії західного суспільства щодо Росії та її керівництва. Адже австрійський гість став першим західним лідером, який зустрівся з Путіним після вторгнення Росії в Україну 24 лютого.
Знаменно, що перед поїздкою до Москви Негаммер побував в Україні, відвідав Київ, а головне – Бучу, побачив на власні очі, на що здатні російські агресори і чого вартують балачки росіян про захист миру, боротьбу з фашизмом і піклування про безпеку в регіоні.
Саме Буча стала для світу тим шоком, тією точкою неповернення у сприйнятті геополітичних цілей Кремля. Хоча багато хто на Заході все ще не бажав відмовлятися від певних ілюзій щодо неконтрольованості дій на місцях, ексцесу виконавця, «жахливої помилки»…
Тож, їдучи до Москви, Негаммер не плекав радісних перспектив, не був налаштований на звичну для австрійсько-російських взаємин дружню атмосферу. «Це не був дружній візит. Я щойно приїхав з України і на власні очі бачив незмірні страждання, завдані російською агресивною війною», – зізнався сам канцлер. Утім він ще не втрачав надії «розкрити очі» Путіну, думав, може від нього приховують моторошну інформацію про масові вбивства на окупованих українських територіях, про мародерства, грабунки, тортури, зґвалтування. Прагнув дати кремлівському лідерові зрозуміти, що «його позицію ніхто в світі жодним чином не поділяє».
Але Путіна все це аж ніяк не вразило. Про всі ці воєнні злочини він чудово знав, ба більше – схвалював їх і заохочував. І російський лідер навіть не намагався це приховати. Він дав зрозуміти, що йде ва-банк, воюватиме до кінця, тобто допоки не знищить Україну або його не спинить світова спільнота. Тож і не дивно, що, як зізнався Негаммер, розмова «не залишила по собі позитивного враження».
Тобто замість того щоб відкрити очі Путіну, цей візит відкрив очі самому Негаммеру і всьому цивілізованому світу, який ще перебував у полоні ілюзій. Стало остаточно зрозуміло, що вести діалог із Кремлем немає жодного сенсу.
Загальна картина російської зовнішньополітичної позиції вималювалася ще чіткіше після публікації в офіційному рупорі кремлівської пропаганди «РИА Новости» статті російського політтехнолога Тімофєя Сєргєйцева під промовистою назвою «Що нам робити з Україною?». Якщо узагальнити всю цю писанину й відповісти на поставлене в титулі запитання одним словом, то все до банальності просто: «Знищити!». У будь-якому разі від української України (перепрошую за тавтологію), за задумом автора, не повинно залишитися каменя на камені. Пробачати українців, на його думку, можна винятково тих, хто відмовиться від свого українства та погодиться стати росіянином. Для всіх решта – шлях відомий. От вам й ідеологічна надбудова до людиноненависницьких практик.
Цікаво, що ще місяцем раніше на тому ж ресурсі «РИА Новости» з’явилася не менш фашистська стаття кремлівського пропагандиста Петра Окопова «Наступ Росії та нового світу». Її, щоправда, досить швидко видалили зі сайту, проте її ще вдалося витягнути з кешу. З неї вистачить процитувати одне речення: «Владімір Путін узяв на себе історичну відповідальність, зважившись не залишати вирішення українського питання майбутнім поколінням». Із тексту зрозуміло, що йдеться саме про «остаточне вирішення», бо лише так можна «вберегти» майбутнє покоління росіян від конфронтації з «українським питанням». І тут уже не залишається сумнівів, хто з історичних персонажів ХХ століття є ідеологічним батьком російського диктатора.
Тож артикульовані гасла і практики не залишають сумніву, що Росія вторглася в Україну, щоб до ноги винищити українців. Тобто фактично вчинити геноцид. Першим зі світових лідерів, який вжив щодо актуальних дій росіян цей моторошний термін, став лідер західного світу, президент Сполучених Штатів Джо Байден. «Так, я назвав це геноцидом. Стає чимраз очевиднішим, що Путін намагається стерти з лиця землі саму ідею українства. Докази накопичуються… Буквально все більше доказів жахливих речей, які росіяни скоїли в Україні», – заявив він.
Фактично росіяни, звинувачуючи всіх навколо у фашизмі й нацизмі, самі стали переконаними носіями людиноненависницької ідеології. Відомі на цілий світ російські письменники, композитори, художники, славний балет не вберегли Росію від засмоктування в шовіністичну вирву. А може, ще й посприяли цьому?
Пригадався казус з відомим радянським і російським актором Олегом Табаковим, який стався ще навесні 2014 року. Всі на теренах колишнього Радянського Союзу так його шанували, так любили його персонажів – від Миколи Ростова у «Війні й мирі» до Кота Матроскіна в «Простоквашині». І хто б то міг собі в страшному сні уявити, що цей кумир мільйонів так легко, немов готуючи свою чергову роль, прорече про українців таке: «Мені шкода їх. Вони в якомусь сенсі убогі. Скажу крамольну думку. У всі часи, їхні найкращі часи їхні найяскравіші представники інтелігенції були десь на других і третіх позиціях після російських. Мені ніяково за них. Ситуації не виправиш».
Табаков не був ні політиком, ні пропагандистом, ні навіть громадським активістом від культури. Він був чільним представником російської культурної інтелігенції. І от для нього українці, за його ж визнанням, – фактично унтерменші, які навіть близько не стояли з представниками «великої російської нації». І що це, як не нацизм? А там, де зароджується нацизм, раніше чи пізніше виникне геноцид, бо чого шкодувати «убогих».
І ось такі великі й маленькі табакови впродовж останніх восьми років займалися методичною дегуманізацією українців. Вдовблювали в голови російських обивателів, що українців можна без докорів сумління вбивати, грабувати і ґвалтувати. А росіяни не особливо й опиралися. Радше навпаки, з приємністю і гордістю сприймали всі ці настанови. Тому так невимушено лунають голоси мамів і жінок окупантів у перехоплених телефонних розмовах, що, мовляв, синку/супруже, привези мені з України різних корисних речей, поґвалтуй українок, але убезпечся, вбивай, але себе бережи. Жодного жалю до жертв, неначе йдеться про пересічне полювання на диких звірів.
І тут уже зникли будь-які сумніви, що це «війна Путіна». Переважна більшість росіян підтримує цю війну, а багато хто з них прагне переплюнути своїх очільників у проявах жорсткості.
1944 року всесвітньо відомий правник, наш земляк, колишній львів’янин Рафаель Лемкін вжив слово «геноцид», описуючи злочини Голокосту у Другій світовій війні. Згодом він ретельно описав і структуризував усі ознаки геноциду, ввів цей термін у загальну юридичну практику. Напрацювання Лемкіна були використані, зокрема, на Нюрнберзькому процесі над нацистськими злочинцями 1945/1946 років.
Чи вдасться тепер засудити росіян за злочин геноциду? Найімовірніше ми навряд чи зможемо підігнати дії окупантів під букву сформульованої Лемкіним «Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього», але в будь-якому разі дух геноциду тут точно присутній.